Страница 4 из 14
У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?
Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я — десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків — уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І — вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам — у тому числі малим пацанам — передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то вже війна. Причому знову переможна. А потім була ще така сцена на вокзалі (бо всі ми якогось хріна попензлювали за тими танками на вокзал, ніби щури за щуроловом). Так от, на вокзалі все кишіло від мільйонів жінок, які добиралися туди власним ходом, щоб востаннє попрощатися зі своїми бойовими танкістами. Бо це було не реґулярне військо, а такі ж, як і мій батько, партизани, себто дорослі чолов’яги, вирвані з родин загальною військовою повинністю, самі тобі майже виключно селюки з бурякових ланів Бандерлянду. І от в одного з них на пероні просто таки вчепилася його жінка, вона висла на ньому, голосила що було духу, падала перед ним на коліна, ловила його за ноги і мало не билася головою об землю. Та ні, билася таки, билася. Чувакові було не цілком вдобняк, що його баба така істеричка, він її щоразу якось так бездарно відпихав убік, тим більше, що офіцери вже починали на нього погейкувати, досить роздратовано. Урешті він остаточно видерся з її мокрих обіймів і запхався кудись подалі у вагон, а тоді виставив голову з вікна — мовляв, як там моя істеричка? А та зненацька видушує із себе крізь те трагічне ридання: «Йвасю, чюєш?! А єк будеш у Празі, то купи мені файні мешти! Трийцікь семий розмір!». По цьому поїзд рушив.
Гаразд, але ми погодилися, що ти розповідаєш про моменти, коли тобі було добре.
Я пам’ятаю, що ми в цьому погодились, і я до цього веду, не квапся. Зараз ми мусимо перестрибнути через два роки і повернутися на той інший, львівський вокзал, де всюди повно огидних типів і смердить рибними котлетами в тісті. Але ми з батьками їдемо до Праги, і мама взяла нам квитки на нічний потяг до Чопа. А Чоп — це така найзахідніша станція Радянського Союзу, уявляєш собі на мапі — Закарпаття, Чоп, і в ньому сходяться докупи кордони трьох країн. Зрештою, ти це знаєш. Як і те, що Чоп — це такий своєрідний кінець світу. У 95-му році ми з Ірваном їхали — знову ж — зі Львова до Праги і сіли у той самий московський потяг, квитки на нього того разу чомусь були. Ірван заходить у своє купе, а там уже імєєт мєсто бить один пасажир — якесь таке вусмерть запите чмо, напівдоходяга, весь у тюремних тату, розхристано пітніє на нижній полиці, а підлогою туди-сюди перекочуються всі без винятку спорожнені ним пляшки. Відчув, що хтось увійшов — вони ж усі чутливі, ніби зайці — і продер око. Тоді питає: «Сасєд?». Ірван: «Ага». Він: «Дальока?». Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!». Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» — Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп — це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопу.
І саме в цьому потязі тобі стало якось незабутньо добре?
Та де там! Швидше незабутньо зле. Ми потрапили до якогось жахливого вагону — в нас такі називають плацкартними — з тих, де світла саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Отже, напівморок і невивітрюваний сморід безлічі людських тіл, ну там ще шкарпеток, трусів, прокладок, яєць натвердо, самогонки, всього такого, що робить наші плацкартні вагони саме плацкартними, але передусім — запах людських тіл, бо то була, за визначенням Йосифа Бродського, переддезодорантна епоха, тобто часи цілком інакшої гіґієнічної свідомості, нині вже фактично загибла цивілізація. Психована вагонна тітка відразу ж розлучила нас, бо в неї не знайшлося трьох вільних місць в одному відділенні, навіть двох вільних місць не знайшлося, і я, пам’ятаю, опинився десь на верхній полиці, а піді мною молодий офіцерик у розстібнутій до пупа сорочці частував горілкою з пивом двох так само молодих дам і від того робився все п’янішим. Одна з них була безцеремонно товстою, в окулярах і нітрохи не гарною, вона сильно пітніла у своєму ситцевому халаті й обмахувалася саморобним паперовим віялом. Друга була дрібною як миша і відповідно як миша хихотіла, коли офіцер видавав із себе щось дотепне типу вєсь зєльоний, в жопє вєткі, капітан ідьот развєдкі. Ця миша відверто з ним кокетувала і все повторювала а мнє ваєнниє нравятся как мужчіни. Але офіцер поза сумнівом запав на першу, товстуху, і миша йому тільки заважала. Засинаючи на своїй полиці, я ще подумав, що от яка несправедливість — він такий молодий, стрункий і бравий, а вона така бегемотиха і чому він саме її так хоче? Я тоді ще не знав суворої чоловічої приповідки про те, що негарних жінок не буває. Коли я за годинку-другу прокинувся (можливо, то була станція Стрий, а може вже й Лавочне, не знаю), дислокація піді мною змінилася настільки, що миша, ображена браком уваги, і востаннє силувано хихочучи (вєсь в гавнє, в руках тапор — прадвігаєтся сапьор), подерлася на свою верхню полицю навпроти мене, а офіцер відразу пересів ближче до товстухи і спробував покласти руку на її коліно завбільшки з футбольний м’яч. Вона сказала на це нервово і жорстко «Нє нада, Вадік» — і, як то кажуть, сняла рєшітєльно піджак наброшенний. Можливо, його збуджував її піт. Можливо, він нюхом зачув у цьому якусь еманацію пристрасті. Втім, це я зараз теоретизую, а тоді я знову заснув. Потім я час до часу прокидався, а вони все борюкалися там унизу, підсліпувата негарна вчителька в ситцевому халаті й підколінках стидного кольору, і вродливий офіцер артилерії, що з позачергової відпустки у своїй Рязані-Казані повертався до місця проходження дійсної служби в посьолку городського типу Ческе Будейовіце. «Нє нада, Вадік», — шепотіла вона. «А єслі я по любві?» — шепотів він і пряно відгикував. І щоразу прокидаючись у тому вагонному присмерку, я знову і знову чув це сповнене шалу і трепету шепотіння: «Нє нада, Вадік» — «А єслі я по любві?». І через годину, і через дві: «Вадік, я же сказала — нє нада» — «А єслі я? А єслі я по любві?». Потім настав світанок, десь так година їзди до Чопу, тобто до кінця. Він добив останні сто з паперового морозивного стаканчика і зі словами «Ну і пашла ти к єбєнємать, карова ачкастая!» вийшов у тамбур розлючено викурювати все, що лишалось у портсигарі. А вона відразу ж якось так жалісливо захлипала і, здається, прорюмсала всю решту часу — у Чопі виявилося, що в неї все дуже запухло — ніс і очі. Щодо офіцера Вадіка, то він так уже й не промовив жодного слова (і до миші теж) — лише протер собі скроні й потилицю «Русским лесом», запнув усі ґудзики і тупо дивився за вікно, як ми прибуваємо — вєсь подтянут, всюду чіст — вот какой артілєріст! Так ми доїхали до Чопу, але до Праги було ще страх як далеко.
Гаразд, а тепер скажи мені, наскільки ми ще далеко від того місця, де тобі врешті стане добре?
А це вже воно і є. Тобто ще трохи — і воно буде. Але спершу ми з батьками ще мусимо пройти двосторонній прикордонний контроль, якого я не пам’ятаю, тому проходимо його відносно швидко, не зупиняючись. На чехословацькому боці (Черна-над-Тисою) ми сідаємо до чехословацького ж потяга і невдовзі рушаємо. У тому вагоні все було подібно, як у наших. Але й досить інакше. Скажімо, не було смороду. І все було якесь новіше або просто чистіше. Пасажири говорили іншою мовою з усіма її димінутивами типу smrticka, хоч то була, вочевидь, і не чеська, а словацька. Ну от, тепер залишається тільки це: всі перешкоди подолані і ми стрімко несемося туди, де я знову так хочу бути. Це були передчуття кофоли і цукрової вати з парку імені Фучіка. Тобто це було щастя, тому що все попереду — «Латерна маґіка», фільми про індіанців, чорничні ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного — їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим — маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне — вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.