Страница 119 из 127
— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти благородна, чесна людина. І я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів.
Варкан знизав плечима, але не відповів нічого.
До вогнища підійшло кілька скіфів. Вони вирушили в нічну подорож — по коней, по худобу. Варкан віддав короткі накази, скіфи зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.
— Останні ночі, — тихо мовив Роніс. — Мабуть, уже післязавтра будемо в Герах… Так кажуть старі люди, що бували тут.
Всі мовчали. Наближався вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів біля вогнища, доведеться важити своїм життям.
Артем не відчував ні страху, ні навіть побоювання. Навпаки, почуття певності охопило його. Якщо в юнака й були досі якісь сумніви, якісь побоювання, то вони зникли сьогодні ввечері. Вперше за весь час перебування тут він виразно побачив усю силу великої людської ненависті!
Артем знав і раніше, що Варкан — смілива, відважна, щира людина. Він знав, що Роніс має глибокий, тверезий і гнучкий розум, що цей чоловік по праву став ватажком — так само, як по праву Варкан очолив повсталих мисливців, воїнів і скотарів.
Але вперше сьогодні вони з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони любили один одного, Варкан і Роніс! Злютовані тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. Артем захоплений був прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу Роніса й поклявся здійснити її.
Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. І з цими людьми Артемові не страшне було ніщо. Вони мусили перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда рабів і бідняків. За ними була чесність і відважність.
Ніколи ще все це не було таким виразним для Артема, як зараз, коли він побачив пристрасність Роніса, серйозність Варкана. Вперше за весь час стриманий Роніс вибухнув і не міг оволодіти собою. Велика ненависть спалювала цю людину, прекрасна ненависть!
Так, Артем гордився своїми друзями — і тому не здивувався, коли Дмитро Борисович схвильовано сказав йому:
— Ми переможемо, Артеме! Правда?
Археолог протирав окуляри. Але обличчя його було ясне й сповнене рішучості.
— Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу! — відповів Артем.
Роніс підвівся:
— Ну, я вирушаю до табору, — мовив він.
І голос його знов був цілком спокійний, тверезий, навіть трохи насмішкуватий. Наче це зовсім і не він тільки що хвилювався, не знаходячи потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він тільки що задихався від збудження, закликаючи свого друга до помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому.
— Довідаюся востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай та Гартак, — казав Роніс з неприхованою посмішкою. — Мабуть, не побачуся з вами, друзі, аж до самого бою. Здається, ми все вияснили, Варкан? Ти пам’ятаєш всі умовні сигнали?
— Так, — ствердив Варкан.
— Тоді бувайте.
Він зник.
Кілька хвилин панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися глибокі нічні тіні, ледве чутний вітрець час від часу пробігав по густій високій траві. Артем підвів голову.
Холодні вогкі хмари низько пливли над землею. Ось одна з них мов опустилася ще нижче. Вона повільно йшла на захід. Артем мовчки стежив за хмарою кілька секунд. Він думав: може, й Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо, бачить оцю хмару, стежить за її рухом?.. Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її голос, побачити її очі, відчути дотик її руки — так, як клала вона руку на плече Артема, коли просила його зробити щось для неї!..
19. ЧАС ВЖИТИ ЗБРОЮ!
Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, була не більша від кілометра, в цьому Артем був певний. Разом з тим, вони самі залишалися непомітними для тих, хто був унизу. Хоча, коли б навіть скелі й не прикривали їх так добре, все одно скіфи внизу були так заклопотані своїми справами, що навряд чи роздивлялися б по боках.
Прозоре повітря не тільки відкривало для очей спостерігачів кожну деталь видовища, а доносило до них і звуки. Артем чув, як лунала журлива пісня, що не замовкала вже кілька годин.
З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, в якому нараховувалось тепер понад півтораста воїнів. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал: час його залежав від того, коли ватажкові рабів пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу.
Дмитро Борисович знов забув про свою сокиру, забув що має брати безпосередню участь у наступних подіях. Вся його увага була там, унизу, де відбувалися сцени, при спогляданні яких серце старого археолога мало не розривалося з досади: ну, як так вийшло, що він загубив там, у печері, фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати всього цього на знімках, залишити тільки туманні спогади в пам’яті.
Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма звичаями! Це видовище було надзвичайно цікавим для нього, для археолога, що ніколи в своєму житті не міг і мріяти про такий випадок.
Артем, як відомо, не був археологом. Але і його захопило це грандіозне видовище.
Похорон відбувався на великому майдані, який однією своєю стороною наближався до скель урвища, а з другого боку замикався великою й широкою річкою. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борісфенес. Та Дмитро Борисович пояснив Артемові:
— Справжній Борісфенес — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто велика підземна річка, яка мусить вливатися в якесь теж підземне озеро, можливо, дуже велике. Проте звісно, що це не Понт Евксінський, не Чорне море, рівень якого, як ви й самі розумієте, лежить значно вище цієї річки…
Це було цілком зрозуміло. Археолог пояснював далі:
— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадково потрапило сюди, під землю, і примусово лишилося тут жити (нам доводиться тільки приєднатися до думки Івана Семеновича!), відрізане завалом від земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання та уявлення. Стародавні скіфи знали про Борісфенес. Їхні нащадки пам’ятають давню легенду про казкову річку. І вони готові вважати за Борісфенес підземну річку, на яку вони колись тут натрапили. От і все. А перебравши собі також звичаї урочистого поховання, наше плем’я кочівників почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки.
— Все це дуже добре. Я цілком певний, що так воно і є, — відказав Артем. — Але мене непокоїть зовсім інше…
Проте, поглянувши на Дмитра Борисовича, він вирішив не продовжувати своєї думки. Археолог не чув його, не слухав, захоплений спостереженнями.
Правда, зовсім інше турбувало Артема. Ну, добре, припустімо, що внаслідок цього повстання, якого він там нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнені. Гаразд. А далі? Варкан дуже хороша людина. І Роніс теж. Науковцям, звісно, нічого не загрожуватиме. Проте… чи не час буде подумати про повернення на землю?.. Чи не досить цих напівказкових пригод, цього жовто-рожевого оточення?..
Як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище всюди було однакове. Усюди підносилось воно вгору, усюди стирчали його кам’яні скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Де знайти найтонше місце стіни, яка відокремлювала вчених, вимушених мандрівників цього світу, від сталактитової печери?..
З люттю Артем ударив ногою по скелі. Кляте каміння! Проте цей рух примусив юнака повернутися до більш невідкладних справ. Насамперед — визволення товаришів, а всякі інші думки потім.