Страница 113 из 127
А скіфський загін вже посувався вперед. Можна було думати, що вони напевне знають, у якому саме місці в лісі ховаються втікачі. Це було схоже до полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра. Погано було лише відчувати себе тим звіром!..
Варкан і його товариші відступали вбік, ховаючись за кущі. Вони уникали бійки. І це зрозуміло: то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але ж позаду Дмитро Борисович, він беззахисний, він нічого не знає…
«Що буде, те й буде!» — подумав Артем.
Вибору не залишалося. В юнака був лише один засіб. Артем знав, що він небезпечний, що перед тим, як він встигне вжити його, ворожий загін помітить його… стріли, списи… проте, хай!
— Що буде, те й буде! — прошепотів знову Артем.
Не підводячись, він помацки приготував усе, що було йому потрібне. Потім зручніше вмостився навколішки, готовий кожну мить скочити на ноги і стрибнути. І ще він устиг помітити, що Варкан здивовано поглядає на нього.
«Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає. Або добути, або дома не бути… — подумав Артем, одвертаючись від Варкана. — Хоч би сірник не зрадив!..»
Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем, принаймні, збожеволів. У хвилину такої небезпеки, коли кожну мить можна сподіватися смерті, коли треба було ховатися, щоб не помітили скіфські воїни, юнак швидкими, але спокійними рухами… закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув вогник сірника, освітивши обличчя Артема й цигарку, що стирчала з рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. І очі його невідривно дивилися на ворогів, які спочатку остовпіли від несподіванки. Справа була тепер лише в одному: протягом кількох секунд вони опанують себе настільки, щоб напасти на юнака і його товаришів. Адже вони побачили їх!
Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучому бляшками одязі вигукував щось, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився безладними вигуками. Але Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому потрібна. Швидким рухом він підніс до цигарки шнур, який зразу зажеврів. Тоді Артем жбурнув його в бік скіфського загону і враз відстрибнув під захист товстого стовбура. Це було якраз вчасно, бо три чи чотири списи пролетіли в тому місці, де він тільки що стояв.
— Ну, тепер тримайтеся! — вигукнув Артем.
Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли зведені руки з списами, тятиви в луках залишилися натягненими. Бородатий поважний воїн, біля ніг якого вибухнув пістон, упав навколішки; боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипались стріли, меч чіплявся за траву й гілки. Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від несподіванки загону.
Іншим разом Артем щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але зараз у нього не було часу на розваги. Розкурюючи цигарку скільки вистачало дихання, юнак підносив до неї один за одним приготовлені пістони з коротенькими шнурами, запалював їх і кидав на скіфів.
Ще оглушливий вибух… ще, ще… Спалахи вогню освітлювали скіфський загін, воїнів, які спочатку рачкували назад, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою численність, тікали від самотнього юнака, що стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.
Артем держав у зубах напівзгорілу цигарку. Він не запалював більше шнури — його справа була закінчена. Він криво посміхався нервовою усмішкою, він відчував, як тремтіли його руки. Але це була перемога, справжня перемога!
Скіфський загін тікав. Списи, луки, розкидані стріли лежали на траві, забуті воїнами, які тікали без пам’яті.
Артем дивився їм услід. Змішані почуття охопили його. З одного боку, йому пощастило позбавитись небезпеки, воїни тікали. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена людина, і примушений вживати отакі засоби впливу на скіфів, примушений обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудесами… Незручно й соромно! Але нічого не вдієш, іншого виходу він не мав. Це безсумнівно. І, подивившися ще туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив:
— Нічого, нічого, прийде ще час, я поговорю з вами серйозно, по-дружньому. Аби тільки Роніс з Варканом швидше все організували, щоб покінчити з Дорбатаєм, Гартаком і отими пихатими старшинами… все зрозумієте, до всього дійдете!..
До нього підійшов Варкан. Обличчя його було схвильоване. Молодий скіф щиро обняв Артема. Його товариші вже збирали зброю, залишену загоном втікачів. Вони трохи боязко поглядали на Артема. І знов почуття сорому охопило його:
— От яка неприємність, — пробурмотів він. — І ці теж мене за чаклуна вважають… доведеться цілу роз’яснювальну роботу провести! Але це потім. Треба йти до Дмитра Борисовича. Необхідно перебиратися на якесь інше місце. Мені не подобається, щоб Дорбатай і далі знав, де саме ми переховуємося…
Збентежений Дмитро Борисович кинувся назустріч Артемові. Звільнена ним Діана стрибала навколо них: вона теж хвилювалася, коли чула вибухи. Але їй не було дозволено рухатись, і вона лежала весь час біля археолога.
— Артеме, дорогий мій, там був справжній бій? — стурбовано розпитував археолог, весь час поправляючи окуляри, які вперто сповзали з носа — вірна ознака хвилювання Дмитра Борисовича.
— На щастя, обійшлося без бою, — відповів Артем.
— Але вигуки… вибухи, нарешті!..
— Ну, спочатку вони трохи напали на мене… обстріляли з луків…
— А потім?
— Потім я трохи напав на них. Ну, примушений був відповісти. Кинув кілька пістонів. Налякав їх. От і все.
— Вони втекли?
— Якби не втекли, то ми б з вами не розмовляли зараз так спокійно…
— Ах, юначе, хіба так розповідають? Я тут хвилювався за вас, а ви…
— Дмитре Борисовичу, просто нам треба переїжджати кудись, бо це місце стало тепер небезпечне для нас. Слово честі, все розкажу згодом. А зараз треба їхати… Е, а це ще хто?
У напівтемряві пересувалися якісь тіні. Це були вершники, вони вели за собою навантажених коней. Що це, ще вороги?.. Але тоді б Варкан не розмовляв так дружньо з ними…
— Роніс! — гукнув радісно Дмитро Борисович.
Огрядна людина злізла з коня й підійшла до археолога й Артема. Це дійсно був Роніс. Він ввічливо уклонився археологові:
— Я дуже радий, що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити вас, бо взнав про наказ Дорбатая лише півгодини тому…
— Який наказ?
— Вислати загін, який мусив вистежити вас, і…
— Вбити?
— Ні, якби пощастило — захопити вас живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися перед тим, щоб і вбити вас.
— Не пощастило ні перше, ні друге, — відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича.
— Але може пощастити іншим разом, якщо ви залишитесь тут, — серйозно зауважив Роніс. — Скіфи знають тепер, де ви перебуваєте.
— Це правильно, — зауважив археолог.
— А я мушу визнати, що це дуже завадило б здійсненню наших планів, — посміхнувся Роніс. — Тому я думаю, що ми зразу ж таки вирушимо в інше місце. Варкан уже придумав куди. Він добре знає цей ліс.
Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб, нарешті, теж опинився на коні. В сутінках видно було, що Варкан уже вирушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених коней. За ними їхав Роніс з ученими. Похід замикали скіфи — товариші Варкана.
Роніс продовжував:
— Становимще вирушить в жалобну подорож, може, й завтра. Труп старого Сколота вже набальзамований…
— Набальзамований? — перепитав Дмитро Борисович. В ньому знов прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода, що я не бачив цього! Це ж так цікаво! І так швидко зробили?
— Бо це досить нескладна операція, — відповів Роніс.
— А саме? — ухопився за нього Дмитро Борисович.
— Дуже просто. Віщуни розітнули Сколотові черево, вийняли всі нутрощі й напхали різними пахощами тощо. Потім зашили знов тіло й обмазали його воском.