Мартів хліб

— Мнямнямнямням, — розгубився майстер, — слава богу, що це трапилося не з рубіновим порошком, а із бджолиним пилком, що коштує всього десять шилінгів за лот.

— І за який ми платимо тільки два шилінги за лот, — зауважує Март.

— Але ж наші збитки все-таки тридцять шилінгів, а не шість, дубова твоя голова! — бурчить майстер.

Проте Мартові ліньки йому заперечувати, адже пуття від цього ніякісінького. До того ж майстер знову наказує дістати той самий бджолиний пилок. Цього разу робота деякий час просувається успішно Март трусить на терези бджолиний пилок, як велить майстер, перемелену акулячу луску, потім козлячу кров у порошку. Майстер зважує потрібну кількість і сипле, перемішуючи, на кам’яний таріль середнього розміру.

Він сам хоче звеліти учневі подати два кухлі жиру з дошових черв’яків, щоб замішати основу електуаріуму. Але до нього знову причепилося непоборне чхання: АА-ААА-АПЧХИИИИИ!

Коли спричинені цим борвій і крутень ущухли, в кам’янім тарелі не зосталося ані пилини суміші трьох дорогих порошків. А краплі, якими забризкано все на столі й майстер Иоган, з чогось іншого, а не з пляшки, де жир з дощових черв’яків, бо Март міцно тримає посудину біля грудей, а корок щільно закриває її.

— Мням, — каже майстер Иоган, оговтавшись після чхання. — Ми робимо помилку, починаючи з порошків. Сьогодні нам треба спершу брати рідини.

Отож вони починають з рідин. За наказом Март приносить настояний на мокрицях спирт, відвар вовчої кишки та мумійну есенцію, і майстер капає піпеткою всіх цих коштовних ліків у широку лискучу скляну чашу. Але саме тоді, коли він хоче в суміш із цих крапель додати із глека чверть кварти сечі чорної кішки, йому знову закрутило в носі. Майстер задирає голову (АА-ААА-ААА) і швидко відвертається од чаші, але в ту мить, коли сам начеб вибухає від шаленого ПЧХИИИИ, глечиком із кошачою сечею він перекидає чашу Вона котиться по столу і, перш ніж Март устигає підхопити її, падає на вапнякову підлогу, і в ній не те що не зостається й крапельки, а й сама розбивається вдрузки.

— Мням, — каже майстер Йоган і надовго змовкає. —Що ж нам робити далі, га?

— Я гадаю, — починає Март, — не лишається нічого іншого: хай майстер прикриє чимось обличчя й каже мені по порядку, що й скільки брати і як змішувати, а я готуватиму. Цього разу. Кхм.

— Мням, — веде своєї майстер Иоган, — цього разу ми справді в безвиході. Одначе, як затулити мені обличчя?

— Ну, — радить Март, — рота й носа зав’язувати хусткою не можна. Бо тоді я не второпаю, що ви наказуватимете. Одну хвильку, я, здається, знайшов горщик…

— Який горщик?

— Підхожий.

— Який саме?

— Отой, глиняний, де мазі варимо. Він саме порожній. І щонайменше на сім кварт. Отже майстрова голова вільно вміститься у ньому і з носом, і з окулярами.

— Як?..

— Ну, майстер начепить собі на голову цей ладненький горщик. Він закриє ваше лице аж до шиї. Так що з-під нього — ні вітерця. Надійніше, ніж шолом, бо для очей і рота нема шпарин. А що казатимете, все ясно чути, хоч і глухо звучатиме. Ви говоритимете, а я тут же сповнятиму.

Що вдієш — довелося так і вчинити. Краще справді не вигадати. Горщик для варіння мазі був якраз на майстрову голову.

Важко сказати, коли саме визрів у Марта чудовий намір. Чим більше носив хлопець майстрові потрібних для мітридатсіуму речовин (подумайте самі, які вони і що за назви!), то дужче огортала його тривога:

«Як же я зможу проковтнути ліки, що ми зараз тут змішуємо, біля постелі радника? Та ще в такій кількості, як і він! І з таким виглядом, наче це звичайний харч або навіть щось смачне?! Адже саме на такий вираз обличчя сподівається майстер. Щоб радник не закомизився, а разом зі мною запихався царськими, на диво бридкими ліками. Адже коли я, жуючи, хоч трохи скривлюся чи мої зуби зацокотять від огиди, це так вплине, що радник відмовиться вживати мітридатсіум — і майстер не отримає ані срібляка. А він же гаряче сподівається. Для нього це було б справжнім пострілом мортири з наймогутнішим дулом, свята правда, якщо взяти до уваги, що всі ці відвари вовчої кишки et cetera коштують… І, безумовно, ясно: якщо цей постріл вибухне в майстерні, то поцілить не лише в нього, а й упаде з докорами, криками та ляпасами на мою голівоньку! Як це я, бевзь, не скорчив приємної міни і не зміг апетитно жувати, сприяючи тому, щоб радник проковтнув свою пайку мітридатсіуму — тоді йому хоч-не-хоч довелося б платити!»

Яким чином ці побоювання і та думка (щоб майстер начепив собі на голову глиняного горщика, вгамував чхання) злилися в Марта в один великий намір, ніхто не знає й не відає. Проте задум спалахнув, уява розігралась, невиразний план набрав сили й народився. Як завше у таких випадках. І вже до смішного чітко постав перед очима:

«Робитиму я таким чином. Ох, чи то чесно й порядно, бездоганно й добре, чи вартно й похвально?.. Ох, милий боже на небі, і Ісусе Христе праворуч нього, і діво Маріє, і всі святі… особливо святий Стефан — захисник усіх маленьких пустунів, адже ви знаєте всі, що нічого лихого нікому я цим не заподію! Саме лиш добро! Це допоможе зменшити ризик, що майстер зостанеться без срібла, і принаймні одведе небезпеку, що радника не занудить від мітридатсіуму (і мене теж). а отже, не збудеться оте навісне, внаслідок чого мене ще й відлупцюють через усю цю мітридатсіумну справу… Ох, навіть якщо мітридатсіум і в такому вигляді подіє на радника менше (у що я, щиро кажучи, не дуже вірю), все-таки панові буде користь, коли він взагалі не проклинатиме на всі заставки бридкі на смак ліки!»

Але чи легко Мартові здійснити свій задум? Очевидячки, просто. Хоч ніхто не заважає йому спробувати. Голову майстра аж до плечей накриває семиквартовий темно-брунатний глиняний горщик для варіння мазі. Майстер Йоган спочатку зсуває посудину трохи наперед, а потому — ледь назад, і долоні добряче беруться сажею. Він намацує рахівницю із синіми крем’яшками і говорить з-під горщика (голос його звучить так, неначе він сидить не на цьому чотириногому ослінчику, а наказує Марту із склепистого льоху, що під лабораторією):

— Мняммм. Давай спочатку.

І Март справді все починає знову. Саме для здійснення своєї витівки. Але робить він ось як.

Майстер каже:

— Візьми фунт борошна із слонових кісток — як витонченіше сказати — слонного борошна.

А Март думає:

«Борошно із слонових кісток? Чи як він мовив — слонне борошно — стривай-стривай-стривай, яке воно на смак? Правильно, я добре пам’ятаю: як страшенно затхла кісткова мука… О ні!

І справді бере мигдаль і сипле на таріль. І відклацує на рахівниці (бо в нього теж є під руками) один синій крем’яшок справа наліво. Точнісінько, як майстер у себе. А той бубонить:

— Тепера візьми часточку унції розтовчених гадючих язичків.

Март думає:

«Стривай-стривай, адже я знаю, які вони на смак. Ось чому й не братиму. Вони ж бо такі пришелепувато-злі.

Її він і сипле в таріль для змішування. І пересуває другий синій камінець на додачу до першого.

Раптом глиняний горщик на голові майстра, чи то пак, точніше буде сказати, голова його в глиняному горщику похитується і, тремтячи, завмирає. Март полою жупана хутко прикриває таріль з боку майстра, і в цю саму мить із-під посудини для варіння мазі лунає страхітливо-гучне, страхітливо-рокітливе чхання: