Страница 113 из 152
— Увесь? — пита Пархім і сам собі не вірить.
— Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.
Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.
А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Ви-димо-невидимо накупив ласощів... Забира у полу— не влІ« зе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює «Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроііЙ платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і липнути дав! Ні, сам поїм усе». От і вибрав собі місце па горбику. Зняв свиту, розіслав, ноекладувп» свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:
— Ось тепер, Пархіме Уласошічу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі ие поміша... Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду...
Та з сим словом схопив корінець, та — кусь!.. Жур. сердега!.. Тут жує, а тут у ніс так і шгіигп, і сльози з очей так і біжать... Жує, жує — і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:
— Бач, як за пресучою жінкою давно вже ие лпеуппп, так ось ласощі і у горло не йдуть.
Та вп’ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, пі коптити не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можип їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки вій ие потрощив корінців, а кучка ні Трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться... Відпочипе-від-почине та вп’ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти...
— Та й до біса ж я накупив сих ласощів,— казан, стогнучи та сльози втираючи, Пархім.— Але їм, їм — і кінця не видно. А сльози так і заливають!.. Аж очі рогом лізуть!.. Ох, лишечко!.. Бачили чортові очі, що купували, їжте оюі..
От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка,
МАЛОРОСІЙСЬКА БИЛЬ
Недалечко від якогось-то города, чималенького, що в нім було аж три церкви, одна кам’яна, а дві дерев’яних, було село, а у тім селі жив собі чоловік Демко. Він би то і розумний, як і усяк чоловік, так, потрошку: знав і своє діло коло хліба, вмів свитку залатати, кожушок вихутро-вати, усе знав, що доводилося, тільки, на лихо собі, хотів кріпко величатися, щоб усяк його почитував, усяк завидовав. Пуще гіркої редьки досадно йому було, як де у кунпанії, де зберуться люди, а як було біля города, то і хороші люди зіходились поговорити де о чім, а не так поговорити, як послухати дяків, що як зійдуться та стануть таке розказовати, що нам і уві сні не присниться побачити. £к же у городі було аж три прихода, а у кожному по два дяка та сьомий сільський, так де зійдуться, так так! є чого
послухати, як стануть розказовати. Один почне з євреїв, другий перехопе та приньметься за гога й магога, інший товкує про «обаче», то, я ж кажу, нашого братчика, неписьменного, слухаючи, аж сльоза пройме!., недаром сказано, письменний!.. А у такій кунпанії кого посадити на покуті? Дяка. Кому перша чарка? Дякові. Перед ким, хоч ти і старий, помовч? Перед дяком. А усіх прочих других хоч би і не було.
Через теє Демкові кріпко досадно було. Хоч частісінько підголював чуб і бороду, вздягав і синій жупан і не пропускав, де збиралися почотні люди, то поки дяків нема, то і йому добре: обсядуть його старики, слухають, що він розказує про саранчу, як колись налітала у старовину, а він се чув ще від батька; а як почне розказовати, як вже він і сам бачив, як шествовав сам губернатор через їх город, так, батечку! було чого послухати! Божився, що і перед ним, і за ним усе пани біжали тройками, то у бричках, то у кибитках, а інші і на простих повозках. А сам, каже, губернатор їде у колясці, що скрізь у вікнах, мов хата яка! а дзвоників-дзвоників! І у передніх дзвоники, і у задніх дзвоники, і у самого на колясці дзвоники... та усі разом як зателенькають, так аж у вухах лящить!..
Оттаке усе як розказує, що і у самого аж дух радується, і знай уси розгладжує та ще й придумує, щоб то розказати, а тут дяк — рип у хату! Зараз хазяїн до Демка: «А устань,— каже,— Демку, пусти пана дяка, нехай нам дещо з премудрості розкаже». От тобі Демкові і честь!.. Встане мов обпльований, на людей не гляне, зараз за шапку — і хоч і не проси, щоб зостався, хоч чого хоч піднось йому, не хоче і не хоче, мерщій з хати; тільки його і бачили! А то ж і не досадно, скажете, як чоловікові дуже хочеться повеличатись і щоб його шановали, а тут ніхто і не дивиться на нього та при ньому величають других.
«Тривайте ж,— так собі подумав раз уночі, як не спав з нудьги,— я вас усіх провчу. Будете тямити Демка. Будете топтатися не тільки у хаті, та й коло хати, аби б як протовпитись та послухати дечого. Нехай тогді дяки сховаються з своїми премудростями. Заткнемо їх за пояс. Замовкнуть против нас».
Так подумавши та надумавши, що робити, узяв уранці і відвів хлопця, свого-таки сина, у науку, попереду до піддячого. Як же хлопча узялось за письмо і стало не спотикаючись читати аж по верхам, батько, нігде дітися, хоч з нуждою пополам, хоч у позичку ускочив* а віддав хлопця у науку до дяка, та аж до соборного, щоб навчив, чого сам зна. І щось недешево і поєднав, ° ‘
І не узяв чорт Харка, Демкового сина, Незабаром, годіп через сім, попяв добре і читати, і писати; єрмолой увссі» проспіва, стихири усякі, який би то дяк відкіля б то по явився, що хоч починай, а Харко вже й тут: попереду ок-селеитує, а там і пішов сам горою; і переводи виводить І нд таке зведе, що хоч би тобі тут п’ять дяків співало, то він усіх зіб’є, замовкнуть, зостанеться один та й докінча, еде, «сам зна.
,.,Така-то розумна дитина була. Демко не нарадується. Еге! Так що ж бо: з книжки що хочеш він тобі прочита, а свого розумного слова не скаже, не видумає нічого.
Як прийшло хлопча з науки, а вже так було йому годів вісімнадцять, батько й каже йому: «А що, каже, Харку, чи не зумів би ти якого розумного слова сказати нашим дякам, щоб не знали як і розжувати його; знаєш, носа їм утерти, щоб не дуже брови піднімали? Видумай-таки що-ие-будь; а я закличу їх і других яких людей, що тільки їх І слухають, і поважають; а ми їм при них і відріжемо, і пристидимо».
— Так що ж, тату,— каже хлопець.— Після чого я розумне слово скажу? Адже я тільки вчився у школі. Через науку не станеш розумним. Хоч усі книжки вивчи напам’ять, а розуму не наберешся. Треба світу повидатн, з людьми поводитись, тогді до розуму дійдеш. Давай, тагу, кошту; піду по другим городам, запримічатиму, де як поводиться, а звернувшись, таке їм скажу, що усі дяки і старики наші тільки плямкатимуть, а не второпають нічого.
Нічого Демкові робити. Хоч і дуже потратився на Харкове письмо, а треба ж його і до розуму довести. Нехай світу побачить, роздивиться, як де у людей поводиться, вернеться додому та й загне дякам карлючку, щоб не дуже пащекували. Здихнув важко Демко, достав позичкою Ще скільки там десятків карбованців, віддав Харку та й випроводив його. Два года на третьому приїхав Харко до батька, найняв чоловіка з дальньої сторони, щоб віз його додому, а як грошики процвиндрив, так поєднав так, що, каже, батько заплатить.
Чухався Демко довго, нічого робити, заплатив. А сина попереду, як увійшов, та й не впізав. Острижений, підперезаний не по-нашому, а чортзна по якому. Розказує, руками бовта, слова варнякає не наші, а на московські закида, та тільки не до ладу. Батька не взива, як закон велить, «батько» або «тату», а усе «старик», та усе придирається: «У вас,— каже,— не так усе, як у людей. Стидно тобі, старик, що і досі не вмієш жити по-людськи».
— Та то дарма,— каже Демко,— навчимось опісля. Ти тільки скажи мені, чи набрався ти, по чужим сторонам ходячи, розуму, якого тут нема?
— Що се ти, старик, розказуєш! Старий, та не вмієш розсудити. (Трохи-трохи не сказав батькові у вічі, що дурний єси). Я тільки ув одну сторону ходив, так і розум бачив з одного боку. Постачай грошей ще, піду у другу сторону, так ще розумнішим вернуся.