Страница 105 из 152
— Пеня! — сказав голова.— Один краде, на другого біду зворочує.
Там геть-геть упав слід до Кахибіди. Що ж? Там і хлопців нема, одним один дідусь, старий та немошний, йому вже приходиться не до курей; а у сім’ї самі молодиці та дівчата, нащо їм і кури? — своїх є, батечку мій! Так усе пропажа є, а слід відведено; хто його до правди добереться?
Далі вже, годів через два, вже не тільки кури, вже стали пропадати і поросята, а там — підсвинки; а згодом, згодом то тільки і чути: там шкапу у хазяїна зведено, а де і волика, а коли що трохи, під який час, то й пари волів добрих нема. І що то? —тільки що з двора поведено, то як у воду! Ні слідів, ні кінців; хоч де хазяйство не їздить, де не розпитує— нема та й нема, як у воду кане. Сумує народ і ие надивується. «Що за недобра мати? — так промеж себе со-вітуються.— Коли б, сказати, в нас постой, то так би і буть: від москаля не вбережешся; а то ж не чути і за п’ятдесят верстов ні одного москалика, і не наїжджа ж то ніхто до нас у село; усе свої люди, а є меж нами злодій! Дій його честі, на кого б то подумати? Усе парубоцтво — як один. Усіх знаємо, усі чесні, усі добрі, усі смирні, не гуля з них ні один, а усяк з них жалкує, що нам така є абєда,
і усяк з них похваляється, що тільки б піймавсь хто, так вже не помилувати такого й такого сина! Бачиться ж, і засідають на ніч, так ніколи ж нічого і ніякої примети ні на кого. Вже ж ми і ворожок питали, так кажуть, наїздом бува: рижий, кажуть, москаль; попереду, кажуть, нашле сон кріпкий на усе село та й порається, як у себе у хаті. Так що ти против лихого слова зробиш? Тільки жалкуй від такої біди та й мовчи».
І мовчать, та тільки чують, що вже Мирін зовсім опі-шів, послідню парку воликів виведено; а там і Улас рішився своєї шкапи, у Марка з сажа аж трьох кабанців, і вже й ситеньких, узято. Кругом біда, відусіль пропажа!
Як ось вже почули, що у Дем’яна Рідкоплюя усю комору забрато. Підкопався, вражий син! Та що то? усе, усе позабирав: і жіноче, і дівоче, і що було пригосподарьоване, усе забрато, і сліду нема, неначе щезло.
Дивуються люди та, ходячи коло волості, б’ються об поли руками, і усяк на сю ніч жде й собі такої напасті. Вже
іі голоиа прийшов і сказав, що він притьмом не зна, що робитіїї
Піймайте,— каже,— мені злодія, хто се у нас краде! Я його... я йому!.. Він в мене зогниє у холодній!
Пожалуй би піймали, якби знали, хто він є,— казала громада сумуючи.
Аж ось і обізвався один парубок, Денис Лискотун, і каже:
— Коли б подозволили по дворам обиськати! Вже видиме діло, що ніхто з чужих не наїжджа, се, певно, свої.
— А що? він правду каже,— розсудили старики.— Звеліте, пане голова, яким моторнішим, нехай по хатам скрізь обиськають.
— Нікого ж і послати,— сказав голова,— нехай йде Денис, забравши хлопців.
— Та, може, мені не повірите — спитався, уклонившие!, звичайненько, Денис.
— Як-то тобі не повірити, кому ж і повірити? — обізвались старики.
І як-таки Денисові не повірити? Що то за парень бравий був, даром, що сирота без батька! Ще тільки на ноги піднявся, до підпарубочого дійшов, а вже видно було, що з нього буде чоловік. Він і не жив дома, він не дуже до мужицької роботи, як усі прочі. Як піде,піде по селам — хто його зна, де-то вже він ходить, на заробітки, та так щиро зароб-ля, що незабаром вернеться, і чого-то він не принесе! Сам одягний, таки зовсім як міщанин, і уся одежа на ньому хороша, ще повні кишені грошей нанесе. Матері своїй, вже й старенькій, теж принесе коли платок, плахотку, пояс, чобітки, а коли й серпанок, і у усім її поважав. Та був собою красивий, моторний, против усякого звичайний, на вигадки та на прикладки його подавай. На вечорницях тільки його і чути. Не боявсь нікого і нічого: у саму глуху північ скажи йому піти на кладбище — піде і усе справить, мов середу дня. Тільки й боявся собак, і що то не любив їх! Було, яку зна злішу собаку, то що не дасть, а дасть, то й купить її, та на гілляку і повісить, і отруює, було, їх. «Що ж,— каже,— не люблю та й не люблю собак. Мені гидко на неї дивиться. Аж дрижу, щоб яку собаку вбити! Така вже моя натура!» А що розумне було, так не узяв його кат. Хоч і не дуже пильно приставав до громади і не часто, було, і виходить до волості, та вже ж коли вийде, послуха, об чім ірада, вже й викине слово, та таке, що й десять стариків, сідих, як лунь, і у три годи так не видумають. Усі-таки, усі селом, ув один голос, було, кажуть: «Отто наш голова росте!»
Так такому б то не повірити оглядіть двори, чи не знайдеться де у кого ворівських вещей? Куди! Тут ще стали його прохати, щоб зділав милость, забравши яких парубків сам зна, пішов би і оглядів усіх, не минуючи ні одного двора.
Нічого Денисові робити — вибрав парубків, сам і пішов з ними.
— Починайте з мого двора,— звелів Денис.
— Та як се можна, щоб на тебе хто подумав? — казали парубки.— Се вже не знать що, коли на тебе таку пеню складати!
— А що ж, братця, нічого робить! Коли нам велено усіх обиськувати, так що я за цяця, щоб мене не заньмати! Шукайте, шукайте! Може, що і знайдете,— казав Денис, усміхаючись, та, узявшись у боки, надіне тую козацькую шапку набакир та й плюне через губу по-московськи.
— Ну так, що знайдемо! — скажуть парубки і йдуть за Денисом. Той їх у хату уведе, і у комору, і на горище, і де е який закапелок — усюди, усім, усе покажеть і скрині по-відчиня, і у иих усе перериє.— Глядіть,— каже,— глядіть добре!
Що ж? Перериють, переберуть усе, а як нічого нема, так і нема. З тим і підуть у другий двір.
Тут вже не так, тут вже сміливіше усі обиськують і по хаті, і по двору. А Денис сам, не беручи з собою нікого, полізе на горище, і що то? Усе там перериє, що не знайде, чи льон, чи прядиво, чи коріння яке, усе перебере і по стріхам загляда, так хоч би нитку з покраденого знайшов.
Еге, та не усюди ж і так! У однім дворі, на горищі, на хаті, Денис знайшов пояс хороший, каламайковий і показав його хазяїну, що тут з ним .ходив. «Так і є, козаче, се мій, ще батьківський пояс, я його віддав синові носити, а той положив у материну скриню. Так і є! Усе з скрині за-брато; шукайте, зділайте милость, чи не знайдете ще чого!»
Тут вже Денис пошле парубків на хату ськати, а сам забира хазяйство, руки їм зв’язує, і старого, і малого — усіх шле до волості. Не знайшовши тут більш нічого, йдуть у другий двір. Там вп’ять через скільки дворів, вп’ять знайдуть де хустку, де очіпок або що таке; і усе знаходить Денис по горищам. Мабуть, пильніш усіх ськає, що ніхто, опріч його, не знайде. Де що знайдуть, то і там хазяйство до жодного забирають і пруть до волості, і вже повну холодну натирили і людей, і жінок, і дівчат, і малих дітей.
Почали їх випитувати, розпитувати з жодного допрос писати. З кожної сім’ї усяк ув одно говорить: «Знать не знаємо! Бачили усі, що я дома не був. Батько їх не діжде, щоб я коли на таке скверне діло пішов!» Так усі ув один голос кажуть, ніхто не признається, нічим і доказовяти. «Що :і того, що знайшли на горищі пояс чий або де плахту? Може, який бездільник порався, комору викрав та порозкидав вещі по другим дворам, щоб на нього пені хто не звів!» Так сказав Денис Лискотун, винімаючи з-за халяви люльку... та що за чудесна була! корінькова, з кришечкою і з мідним ланцюжком. «Глядіть, щоб кого напрасно не обвиноватили».
— Правда його, правда,— сказав голова, що, зібравши у жменю свою сіду бороду, сидів собі мовчки та придумував, що тут йому на світі робити.— Правда,— каже,— випустіть людей з холодної, вони невинуваті; може, 1 справді, що їм підкинуто. Що за розумний з чорта отсей .Денисі Зараз і догадався. Адже я і сам додумався, і з стариками радився, так нікому така думка не спала на розум. Вже справді що голова росте,' нехай собі здоров буде!
Погуляв деньків зо два по селу Денис, поверховодив па вулиці, не одній дівчині тасуна дав з любощів, не одній рукав порвав, держачи, щоб не втікала від нього; не одііо-десять навчив парубків пісень співати московських, що сам поперенімав, ходячи по усіх усюдах; не одну пару розвів, що вже було зовсім хватилися битися; не один совіт дав голові, що робити з неплатящими общественного, або отаманові, загадуючи підводи на дороги; не одному хазяїну поміг пліт городити, скільки кіп хліба ціпом збити: на усі руки був наш Денис. Поробивши і погулявши так, вп’ять потяг він на заробітки на скільки там неділь з свого села. І що то жалковали за ним і хазяїни, і усі, а що вже дівчата — так міри нема!