БАРДО online

Уздовж вагона ще дехто стоїть змореним бойовим конем примарної стайні, хоча на лавах є вільні місця. Майже всі пасажири сплять, заколисані одноманітним рухом цього спільного замкненого кавалка простору — потяга. Але ось чорнявий дядько з очиськами-тарганами, прямо навпроти мене — не спить — лише вдає, що закуняв, а насправді — зосереджено бурмоче щось недобре. Я не чую, що саме він наговорює, але бачу, як від нього концентрично розходяться темні задимлені кола фанатичної впертої волі. Не знаю як, але раптом бачу: своїми нашіптуваннями цей чоловік цілком усвідомлено поширює на безтямний натовп релігійне поле. Він навіює оточуючим поле своєї релігії. Я вдаю, ніби дрімаю. У проході на підвішених до стелі екранах велично рухаються глибоководні електричні скати. ширяння океанського зяброптаха-велета, цілі зграї підводних кондорів, шиза якась: скати-мантра у метрополітені, скати-мантра… вагоном суне — від дверей до дверей — бородата й вусата кислодуха черниця у засмальцьованій рясі, з такою напруженою у переніссі зморшкою — жмутиком брів, скручених у хитрий вузол, черниця хилитається, корчиться надлюдською зосередженістю або навпаки — безтямною розслабленістю, мов новонароджена тваринка, і співає якісь ці… як їх… псалми? гімни? молитви? «…двааадцять роооків я ширялася мариуааааною, але Ісус мені явився й порішав мої проблеми, вказав мені на царство своє!..», грошей черниці ніхто не дає… заморочені дядьком пасажири навіть не прокидаються. З протилежного боку вагона черниці назустріч просуваються двоє голомозих скінгедоподібних гевалів, один з гітарою, з прив’язаним до грифа поліетиленовим пакетом для грошей, у другого на шиї теліпається арабський барабан. Парочка приємним і чистим двоголоссям виводить «Групу крові» Цоя — у стилі реґґей. Лише я помічаю, як рідинно змішуються вібрації покаянної християнської мантри у виконанні приборканої алкоголічки, котра аґітує пасажирів не проти наркотиків, не за алкоголь, і навіть не за Ісуса, а за сумнівне милосердя до халявників, — зі скінгедівським реґґей про групу крові на рукаві, мабуть, це взагалі персонажі однієї зворушливої секти Халявної Милості. Милосердя, любов, світло, співчуття — це все ще й досі є сакральною халявою, бо просто досі ще жоден жид не спромігся вигадати, як на цьому заробляти. Не на стратегічно огранених симулякрах, а на сирих простецьки щирих почуттях. Три андеґраундові примари байдужо розминаються у проході, мов захоплені піратами кораблі, зграйні риби, приречені літаки, позірно вільні птахи, прикуті до рейок потяги, керовані інстинктом виживання табуни диких степових коней і стада полохливих антилоп, мандрівні крижини, загрозливо мінливі хмари, безтямні розгублені повітряні кульки, іграшкові автомобілі, полчища кочових мурах, розходяться у ритмі повільної румби, зупиняючись перед розсувними дверима своєї персональної сансари, щоби перейти на зупинці до іншого вагона метро, майже через всю планету пролітають над головами пасажирів казарки і сірі гуси, міґрують у потоках океанських течій юрми пінгвінів, інколи їм, виявляється, по дорозі з дельфінами і ставридою, палаючими танкерами, сморідними поромами і вантажними баржами, розгерметизованими літаками і зухвалими альбатросами, самотніми супутниками і космічним сміттям, уздовж берегової лінії десь випалюють у земній шкурі паралелі табуни коней, що рятуються від степової пожежі, агонізуючі потяги й отупілі від одноманіття маршруту колони трейлерів, і весь цей рух замотує простір у тисячі й тисячі кілометрів людського виміру — незбагненні міграції, невпинні пересування усього сущого. Тільки люди гадають, що зупинки можуть існувати ще десь, окрім їхньої декларації про реальність. Потяг не зупиняється. Двері не прочиняються. Світло гасне. Світло знову вмикається. Рекрути різних релігій і конфесій — їх лише більшає після кожного спалаху темряви, ніхто з них не зникає у мороці, усі вони нескінченно їдуть в одному вагоні, кожен — у силовому полі своєї релігії з примітивною комп’ютерною графікою, і всі пасажири гуртом плавають, мов шпроти в олії, у мішанині цих полів — і віруючі, і «невірні» — з точки зору отих двох арабів біля дверей. Проквола, але неухильна боротьба на витіснення з простору, поділеного на території тіл, червоні цятки плодяться, метаболізують, злипаються у колонії, пожирають одна одну, пульсують свинцевим наміром: утримати силою в полі саме своєї віри якомога більше сусідніх цяток, зімкнути щільно лави, притертися ліктями з одновірцями. Проквола битва світоглядів, жорстока і непомітна боротьба за виживання чужих концепцій, котрі видаються зсередини колонії єдино істинними, або корисними і рятівними для всіх. Або ж просто прибутковими — перспективними на ринку масових маніпуляцій. Гасне світло. Вмикається світло. Не припиняється бурмотіння хасидів, шиїтів, сунітів, амвеївців-фундаменталістів, католиків, православних, комуністів, вагабітів, сайєнтологів, астрологів, вудуїстів, масонів, езотериків, кришнаїтів, івановців, норбеківців, ґурджиєвців, реріхівців, протестантів, баптистів, адвентистів, свідків, зліпків, злитків — пульсуючих червоних цяток. Світло гасне, всередині руху знову западає морок. Десь скрикують, хтось збльовує… Світло вмикається.

МАЛАНКА: Не знаю, чого так зробилося моторошно з поверненням Аякса. Рекламні буклети туристичної агенції SUNSARA TRAVEL глупим віялом розляглися на кухонному столі. Коли я спитала, що це за агенція така, Аякс лише процідив: «Не знаю — напарили в касах — до квитків. Яка різниця? Багатообіцяюча назва для чергових продавців повітря» — і пішов до Алки в лазничку. Я почулася останньою березневою крижинкою на калюжі зловісно-тривожної стуми. До кухні так швидко просотався з вулиці вогкий морок, що мені здалося, ніби я сліпну або непритомнію. Включила чайник — і одразу ж, наче хтось плеснув у долоні, зникло світло і долинули з кімнати Івасикові матюки. Я теж сто разів говорила, що треба купити безперебійник. Усі ми лише те й робимо, що говоримо одне одному про необхідні речі, говоримо і забуваємо, говоримо і забуваємо, сподіваючись, мабуть, що в когось прокинеться відповідальність. Я завжди собі уявляла цю відповідальність як затріпану жінку типу сусідки тьоті Люби, котра прокидається з мігренню рано-вранці й почувається так, ніби в неї почалося місячне, а клімакс тільки наснився.

ІВАСИК: Бляха, ну якого дідька! Чому завжди я мушу йти в коридор і колупатися з пробками і запобіжниками. Якщо цей п’яний упиздень Валєра знову замкнув щиток — ляжу спати, нехай Аякс розбирається. Свічки йому до ванної подай! Розігнався! Ти собі свою свічку постав, блін.

Темно, як у дупі, от йопттт!!! На якесь слизьке лайно наступив… Мабуть, це у всьому будинку вирубило… Що це?! Риплять вхідні двері, й з вулиці запливає миготливий золотий вогник… Хто тут?!

«То ти, Івасику? А я думала, дай зайду, гляну, чи у вас тоже світла нема… бо у нас нема. Олександр Станіславович десь пішов, а я сама не вмію з тими щитками… а потім щось мене як штовхнуло, вийшла на двір — а весь будинок темний, ніде не світиться. То, значить, в обох будинках вимкнулося….. чи у всьому районі, може. Я ось свічечку взяла церковну…» От курка стара, ще тебе тут бракувало… — Драсстйте, тьотя Люба, круто, що ви зі свічечкою, у нас тоже світла нема, як здоров’я? Відомо щось про Юру? — Блін! Нафіга я про це запитав? Вона навпомацки вчіплюється в мене своєю курячою лапою, її лице, підсвічене знизу, нагадує один з моїх дитячих жахів — жінку з божевільними жовтими очима, котра часто приходила уві сні, хапала за піжаму і намагалася затягти у липку брунатну твань. Вона вже відкриває рота — тьотя Люба, а не примара зі сну — зараз почне, як почнееее… а ще гірше — розреветься. «Тьоть Любо, може, ви до нас на чай зайдете, раз уже ви тут? Чого вам по темному назад іти». Вона починає труситися і схлипувати, і я затягую її до нашої хати, аби тільки не залишатися сам на сам з цим кошмаром. Малааа! До нас тут тьотя Люба в гості! Став чайник.