Страница 29 из 47
Сімф розпливається вогнями у дрібному осінньому дощі й циганському галасі…
«б…дь, как трудно работать с пьяными людьми!» — говорить водій-татарин, зупиняючись нарешті на Сімферопольському вокзалі…
всю дорогу строкаті піпли, перебуваючи в суцільному об’їбосі, горлають у темряві гіти вісімдесятих, вимагають зупинок на перекур і на посцяти, у салоні тхне коньяком і одягом, який ночував на пляжі, у салоні бадьоро волають Аль Бано і Роміна Павер, Modern Talking i London Beat, «Кукарелла» і «Но пасаран, Марія» повторюються тричі, ще один п’яний перекур — і я запізнюся на потяг. куди — куди я запізнюся?..
на Коктебельському автовокзалі тлумиться весь цей шальоний дредасто-фінічковий пістрявий розхристаний нарід — його не пускають до автобуса на 18:10, мотивуючи цей побутовий апокаліпсис пришестям додаткового автобуса (того самого, з веселим водієм-татарином, котрий забере всіх і двадцять хвилин чекатиме якогось розпиздяя, що пішов по коньяк)…
в Коктебелі вітряно, тіні дощових хмар стікають зморшками Карадаґа у холодне, ватяно-тихе прозоре море, нарід роз’їжджається. На сріблисто-бляшаній, мов луска мертвої, вже підсохлої риби, пляжній ріні — циклопічні купи коробок з-під піци, пляшки… згортки сонних людей — у спальниках, з беґами під голову… сміття на вузенькій затишній набережній, під акаціями, біля барів… гори, гори сміття…
споглядаю крізь воду рінь, глипаю на бухту, на Карадаґ — туди вночі можна потрапити через паркан, що закінчується в морі разом з хвилерізом, пролізти до заповідника коштує п’ятдесят одну гривню штрафу — недорого за тріп на гору — у вітер, у передгрозу з моря, у ніч, де не чутно всенощного джем-сейшна безугавних джазових маніяків з їхніми нестерпними стандартами…
US3!US3!US3!US3!!!!!!!! — прямо навпроти рубки, я — в рубці, я — рулю світлом, вони кажуть мені в мікрофон: «Туши світло!», вони прямо до мене звертаються! — лише танцювати не можна — звукачам над головою всьо хилитається музика мрячить підступно динаміки спиздили мої кеди підкрадаються музика київське море органіки хто тебе кликав припнуте до днища чудовисько Ирій напруги вібрують бабки електрики колії чаплі зелені цвірконики риба крижини велет крізь хмари маґа… Fatima Spаr & the Freedom Fries відень не має бути як істамбул болісно гарна турчанка голос крутіший ніж у Едіт Піаф в очах вся печаль космосу крижинами електричних риб зелене струм в рік минтая…
піца, піца, піца, люди, люди, люди, невпинний потік людей, таких розслаблених, з відтяжкою, ніби ще з літа за собою тягнуть за вуха прогріті запахи, як мамині сніданки у шкільний турпохід… безліч, цілі зграї котів, кошенят, кішок, ніби їм тут Єгипет. Одне мацюпусіньке триплямне кошенятко вирішило перейти дорогу й заклякло від страху — натовп зупинився, утворилася пробка. Зворушливо. Даремно змі напарюють людям концепцію відчуженості, збайдужіння й озвіріння — люди як люди, хоча й квартирне питання нікуди не поділося…
вулиця Корольова, 11 — мансарда, троянди, балкончик, де можна пити каву й дивитися на Карадаґ — у сутінках просто мало не черкають по лиці крихітні лилики…
ніно катамадзе коли тобі відкривається ім’я Всесвіту тебе розриває вивертає мов рукавичку патрає наче рибу плачеш ніби уперше й востаннє як немовля що родившись померло лампочка блимнула йдеш пляжем геть аби не скаламутити почуте забуваєш тоді що неможливо нічого зберегти і привласнити цей світ не має кишень для зимових запасів…
море прозоро світиться навіть вночі…
вранці між скель сіро бовваніють чужі наплічники…
вранці їх найлегше збирати. Ці дивні предмети, набиті іншими предметами…
Я наблизився до ліжка. торкнув предмет… той озвався морським прибоєм, наче мушля… прибоєм і голосом, і запахом піци… взяв його в долоні, трохи потримав… відклав набік і ліг поруч з Електрою. Я поцілував її… все її тіло…
Отямившись, я побачив на підвіконні ще один предмет. Не схожий ні на що людське і не схожий на попередній. Фактура нагадувала пап’є-маше, жовту молочну старку і стоплене олово, нанесене тонким шаром на кору верби. До жодної з вищеназваних фактур це все насправді й близько не було подібним, просто співставний аналіз, пізнання шляхом опису через порівняння — єдиний доступний людині метод візуальної фіксації довколишнього (це стосується навіть емоцій і почуттів — «злий як собака», «ніжна мов лань», ну да, «предмет, подібний на спогад осіннього парку», кліше — тиц — кліше — упс — кліше).
Що далі щерблено мізернів Місяць, то невагомішою ставала Електра — легшала до ваги кішки. Що грубшав іще вчорашній Молодик, то важчою робилося Електрине тіло — мов лантух з цементом, який залишили під прокволим сліпим дощем.
Щодня у покої з’являвся новий предмет, який неможливо було описати через асоціації з чимось причетним до людського світу. Вперше я відчув шкірою єства сміховинну безпорадність мови, слова. Я не міг описати побачене навіть подумки лише через відсутність об’єкта співставлення.
Предметів більшало, ніби вони брунькувалися. Мовби поза простором свого тіла Електра звідкись їх приносила — можливо, з мандрів по смітниках і списаних, але допіру не утилізованих архівах Всесвіту.
Доки тіло Електри усіляко невпинно рухалося, ми жили виконанням безлічі повсякденних людських дій. На харч ми собі заробляли крадіжками: щоранку прокрадалися до лігвиськ нелегальних туристів та неформалів, підчіплювали гаком, прикрученим до патика, їхні наплічники й звалювали безшелесною індіанською ходою. Наплічники обдовбаних мажорів у кримських заповідниках, їх треба підчіплювати на вдих власника, особливо якщо той хропе. Коли ти вмієш синхронізуватися з жертвою, ти — невловний. Майже як дух нічного кошмару на линві світанкового бодуна.
Кілька останніх сезонів ми жирували, бо гіпів меншало, а довкола андеґраундових опосумів неухильно більшало — діти пострадянських необуржуїв прагли наркотиків, сексу і рок-н-ролу, а надто влітку. Позитивний офісний планктон. Ми побіжно спостерігали стрімкий регрес популяції олдових, котрі примагнічували до власних руїн цю життєрадісну соціальну протоплазму.
Олдові спали на своїх шматниках — зазвичай підкладали під голову. Якщо зрідка траплялося таке глобальне масове відчепірювання, що олдовий себе не тямив настільки, аж навіть автопілот йому хибив, тобто шматник опинявся в нічийній зоні, ми все одно його не чіпали. Навіть покинутий безпритульний шматник олдових завжди легко вирізнити з решти: його месидж — практичність в умовах виживання, простота, надійність і мінімалізм… До таких речей безпомилково виникає симпатія — синхронність хвильових коливань, коли кожна кінцівка грає свій ритмічний малюнок, а загалом виходить прозоре соло.
Принаймні осінь і зиму — то листяна злива, то віти в снігу — я на межі сну трахав Електру. Тоді прокидався, йшов сцяти і чистити зуби. Коли скінчилася зубна паста, потовк на порошок яєчні шкаралупки і чистив зуби кальцієм. Медитував або втикав — не знаю, як правильно. Вертався до ліжка. Спав або марив. Трахав Електру. Не курив, бо колись давно скінчилися сигарети, сидів, лежав, стояв, втикав, типу медитував. Нові й нові предмети виникали в застояному просторі покою. Я їх не рухав. Навіть не торкався. Вони поволі, але стрімко захаращували простір.
Одного разу я все-таки вийшов надвір. Полуднева спека вдарила мені в голову. Я чекав побачити розкислий весняний сніг, чорні голі дерева, мокрих котів. Але довкруж дрімало в якомусь риб’ячо-рослинному безмов’ї по-літньому злиняле місто. Як мертвий кит-самогубця на пляжі, обплутаний підсихаючими водоростями. Утім, за свого одноманітного відлюдництва я міг щось наплутати з часом, бо втратив з ним будь-який зв’язок. Знайомі будинки невловно змінилися звідтоді, як я востаннє їх бачив. Може, їх пофарбували чи відремонтували. Така глуха жовкла тиша стояла в столиці після евакуації дітей. Я саме приїхав вступати до інституту, коли вибухнув Чорнобильський реактор. Пам’ятаю стан фантастичної прострації, котрий ідеально збігався з моїми ранніми переживаннями однієї пісні Б. Г. «Когда отряд въехал в город, было время людской доброты. Население ушло в отпуск, на улицах томились цветы…» Зараз я сумніваюся, чи не йшлося там про «время людской простоты» чи «пустоты», і, можливо, квіти на вулицях «пылились». Припадали невидимим ніжним радіоактивним пилом… Ліниво й уривчасто міркуючи про все це, я дійшов до древньорадянського, знайомого з дитинства, гастроному — одноповерхової будівлі схронно-цокольного типу. В моєму дитинстві це називалося «стєкляшка». На задньому дворі таких гастрономів завжди були пункти прийому склопосуду. Туди я і подався, обійшовши попід облущеною стіною безлюдну будівлю з порожніми полицями всередині, за каламутною задряпаною вітриною. На пластмасовому ящику для пляшок сидів чувак у джинсовому костюмі, яких уже років двадцять мої співгромадяни не носять. Цей тип одягу зник навіть з провінційних секонд-гендів, навіть бомжі його років десять як зносили. Я зупинився на віддалі, але чувак відчув мою присутність і підняв голову. Окошив мене відсутнім поглядом серійного вбивці на сповіді. Над його полисілим тім’ям електрично зблиснув прозорий блакитний німб. Я зрозумів, що це опіатник, причому він щойно втерся, його вже розтягло, і я опинився в зоні його приходу. Квола усмішка тихо промовила до мене: