Сімурґ

З хати Марка Казка контрабандою проносить у свій сон коньяк і намагається почастувати тінь, але між нею та тінню раптом з’являється вагітна кішка у розпалі переймів. Казка мусить облизувати кожнісіньке народжене кошеня аж до пробудження з повним ротом вовни і пологової рідини, і тепер Казка боїться заснути, відчуваючи щодалі то нудотнішу огиду, але насправді вона й не прокидалася, Казка думає навіть уві сні, про одне і те саме: якщо я навіть дістануся тої тіні з цигарковим вогником, нічого розумнішого за пророцтво «Ти — це я років через… отруєння газом…» уявити собі не можу, ну добре, я колись отруюся газом, хоча, з якої радості — неясно, але нехай, і що, хіба це позбавить мене сну?

— Любов beyond смерть… — шепоче Марк, любов beyond смерть, любов поза смертю, любов безсмертна…

…з розпачливого вигуку «Що ти з собою накоїв!» мав починатися мій роман, думає Арсен, заходячи до лазнички, але ж через півгодини Мара дійсно вигукує саме це, зазирнувши до середини і побачивши голого Арсена зі зголеним по всьому тілі волоссям, навіть у паху, навіть брови зголив, повідрізав вії, але, ну як він може починати з пояснень причини?! Мара останнім часом весь час розчісує все волосся, котре тільки бачить, останнім часом розчісує весь час, вичісуючи з нього літери, мов блощиць, Мара розчісує Арсенові навіть волосся на ногах, хоч він як на чоловіка має доволі пересічну густину рослинності, але насправді, хай там як, навіть попри те, що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: дехто відчуває цілющу силу шоку на межі розладу форми і тяжіє до таких начебто буденних подій, де на мить оселяються небуденні сили, щоби зрушити себе з місця, тобто спочатку хлопчик ламає іграшку, а згодом розуміє, що у нього з нею спільна природа, загусла іграшкова форма всесвіту, котра тільки те й робить, що спить і дивиться свої сни, воля спурхує з підвіконь мільярдів будинків, зграєю запинає небо і розчиняється в небі, залишаючи на балконах санчата або велосипеди, що болісно нагадуватимуть щонайменше про рух, про те, як цей рух збирає людську пам’ять форми. А звідки тут кров? — запитує Арсен, е, ну, ти знаєш, що порізався, ось воно і тече, усміхається Мара, вона або є або її нема, а навіщо ж ти тоді мастиш порізи? — ти сам їх мастиш, мабуть, бо знаєш, що жінка мусить лікувати пораненого чоловіка, — а Ти що робиш в цю мить?! — підкоряюсь твоїм бажанням, лункий сміх Мари чується ніби з іншого приміщення, може, з кухні, з акваріума, з-за люстра, й ця невідповідність відстані між зображенням і звуком лякає Арсена, голос Мари гуляє хатою, ніби вітер у водостоках, вібрації наростають, розкочуються долівкою, наче скляні кульки або градини, або рінь під морською хвилею восени, ти упіймав мене, каже Мара, — то ти тепер мусиш мені служити? — ні, знов сміється Мара, я лише мушу виконувати твої сценарії! — але ж це одне і те саме, говорить Арсен, — ні, служить дух, а сценарій виконує увага… ще може серце служити, але це вже кохання… от і уяви собі: дух — це всесвіт, і він нікому не служить, серця у мене немає, і у мене є любов прямо зі всесвіту! — не бачу навіть натяку на логіку, вперто бурмоче Арсен, і це кумедно виглядає, бо з його лиця зголено брови, — і не побачиш, немає ніякої логіки! ти називаєш логікою закон форми. Колонія ластівок, термітник, мурашник, фотосинтез, філоембріогенез, збереження енергії, закипання кави, сполучені посудини, клепсидра, маса речовин, кристалічні решітки, скелет, книжка, цвинтар, канапа, мусони, пасати, яйце, лялечка, фалос — це закон. Цегляний мур науки. Тупик. — Хто ти? — я? я вода, провідник інформації, будь-якої, всієї, що існує. Не форма води як течія, струмінь, озеро, ванна, і навіть не формула, не ашдвао… — хто ти? — я? я — утоплена, мій дух пішов у воду, через це я вештаюся поруч із людським світом, тому ти зміг впіймати мене саме у дощі. — Слухай, я від декого зі своїх знайомих, схиблених на якійсь магії й езотериці, ще й не такого чував! — та мені по цимбалах! ти чуєш тільки себе, як всі люди. Простір зараз дуже фонить, кожне я трансформує цей фон у я, я не казала того, що ти почув, я — це ти, доки ти транслітеруєш інформацію, перетворюєш її на слова, ти не чуєш що завгодно, треш-платівки, тобі весь час здається, що ти це вже десь чув!… я втомилася, каже Мара, ти добре пестив мене сьогодні, дякую, але, знаєш… ходи он ляж на Маккену, це тобі допоможе. — Що?! ображено скрикує Арсен, — а боже, у тебе плотська свідомість, Маккена — не чоловік! він просто проекція, картинка — еспешіаллі фор ю! це просто канапа! — а що буде? вагається Арсен, схожий на зомбі зі своїм порізаним і поголеним лицем без вій, — Швидше за все, нічого не буде… просто проспишся.

— Розкидайте по підлозі речі і предмети кохання — дайте мене обмовити, — кричить, звиваючись у вогні, Казка, — тінь моя, відрубана чоловіком-рибалкою, чекає на мене сотні століть, душа рибалки з вогником цигарки, джемпер того рибалки — з осіннього листя і павутинок, згорів уві сні, наче птах!

Марк бачить величезне багаття, якісь тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і блакитними прапорами, сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові у камуфляжі, перемащеному шмінкою і клеєм, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, — все це кружляє і танцює довкруж вогню, в осерді якого метається, сіпається, рветься кудись прозора тінь і чим далі тим сильніше валить з неба рясний вогкий сніг, тече з-під багаття синім, мов газові айстри…

Нескінченна рівнина — аж до прихованого від зору чи сну тіні виднокола — складена з величезних квадратних плит звичайного мушельника.

На кожній плитці — спижево-м’язистий статурний чоловік, котрий колінкує по периметру. Всі ці створіння тотожні, наче клони. Всі вони мають дивовижно високу зачіску, схожу на хвіст ластівки, що загинула смертю якого-небудь мессершмідта, прооравши дзьобом землю і настромивши у безжальне небо свій, схожий на розкриті ножиці, хвіст. Але клони чоловіків через ці зачіски схожі на круків. Вони можуть тільки плазувати, зосереджено приглядаючись до мікрофактури плит, а Казка ще може задерти голову і подивитися вгору. Обважнілий Казчин погляд помічає сталку власного волосся… чорного на тлі бездоганно-безхмарного безжурно-блакитного вічно-літнього-грецько-турецького Неба! Як перевірити, чи це сон уві сні, чи Казка насправді отруїлася газом і переповзла до іншої іпостасі якоїсь суто людської маячні. Колективний розум тих вороноволосих чоловіків-клонів каже, промовляє до Казки, паралелі, каже, перетинаються, а ці безконечні ланки плит насправді — спіраль, в центрі якої знаходиться Омгун. Абсолют, за межі якого навіть смертній людині не ступити, що вже там казати про «безсмертних», котрі далі свого трупа і кроку не зроблять! І що ж я робитиму в тому Омгуні? — думає Казка, ширятиму в небесному збайдужінні поміж клонами чоловіків? я це і без сновидіння можу, посіпаки Лютого і далі запинають від мене дощ, вихори у снах мого коханого, і я — поруч, але ж я в цей час — більш як добу — майже у летаргії, що знагла мене заскочила, млосно мені, важко мені літати, любий, до тебе, бо не вмію я літати, замалим не померла, побутові жахіття теж не вщухають: то балериною мене вбирають, то нареченою, чудово знаючи, як ненавиджу я біле вбрання уві сні, Марку, ти ж художник, ти мав би це розуміти, стережися, коханий: не клич мене так голосно і запопадливо, бо помру нагло і глупо, мов ніч на світанні, так зі сновидіння і не виплутавшись, так нічого і не збагнувши.