Сімурґ

Тендітний серпик-Молодик, жива небесна істотка, поволі суне крізь теплу ранню ніч та поодинокі зоренята, мовби замріяний слимачок — виноградним листом. Густа бузина, оцвілий бузок і непролазний живопліт кущів, котрі всюди ростуть, але ніхто ніколи не знає, як вони називаються (окрім, імовірно, якогось причмеленого ботаніка), млосно вростають рясним, іще свіжим листям в аромат старезних акацій, у спокій прадавніх каштанів, котрі навіть вночі відкидають густу тінь. Неголосна розмова двох молодих людей (зовсім молодих, не більш як на двадцять років, судячи з тембру та інтонацій голосів) долинає саме з тих кущів, назви яких ніхто, окрім причмеленого якогось ботаніка, не знає. Невдовзі пауза перетворюється на звук двох потужних (постпивних, швидше за все) струменів.

По тому наповнюється шарудінням і подвійним клацанням запальнички. І завершується мелодійним звуком порожньої пляшки, що покотилася бруком, і далі — схилом, тихо потренькуючи об гілля та дрібні камінці.

Тінь оцінює ситуацію як сприятливу. Шпарка між павзою і першим вимовленим словом — менша за голчане вушко — є найбільш вдалою миттю для… Ну, вас це не стосується. Це просто невловна для звичайної швидкості сприйняття мить концентрації тиші. Ніхто б не помітив Тінь біля кущів, якби пішов на голоси двох п’яних створінь. Тому ніхто б і не помітив, як вона зникає — прослизає у голчане вушко. Просто замість першого після паузи слова розлігся нічними заростями несамовитий крик жаху, навіть не крик — вереск. В один голос. Триває не більше двох секунд.

(С-)Казка незворушно сидить на Замковій горі — саме під Молодиком і якоюсь зіркою. Перед нею жаріють вуглини догорілої ватри, розкіш нічного літа підступає звідусіль, ніби приплив, немов сон щастя, мовби щастя спокою. (С-)Казка (так вона називається, бо іноді буває Казкою, казкою, а подеколи — Сказом) чекає на Тінь. Якби хтось побачив Казку при ватрі, то не зауважив би тіні від неї. Вона пустила свою Тінь (те саме (С-)) погуляти — на полювання, ще коли спадень бавився сангінами, і тепер чекає на її повернення. Тепер, навіть якби Казку дійсно хтось побачив, то окрім Казчиної незворушності, більше нічого загрозливо-неприродного (як от відсутність тіні, наприклад) в око не впало б: помаранчеві жарини не відкидають світла навіть на її лице.

Доки Тінь гуляє, Казка вчиться давати собі на стрим від ворушіння ватри. Позбавляється манії «допомоги подорожнім равликам». Вчиться терпінню. Вона не торкає ватру, навіть коли найгрубші та напівсирі дрова починають щулитися, мружитись, згасати, пускаючи їдкий білий дим. Або тоді, коли раптом спалахують і розвалюються, викидаючи навсібіч іскри. Шкода, нема мідного дротика — кинути у вогонь і викликати зелену саламандру, усміхається Казка сама до себе. Вона не підправляє дрова, не допомагає ватрі весь час підтримувати буйне полум’я. На початку це вартувало потужних зусиль. Ватра чудово впорувалася і без втручання, довелося Казці позбавлятися метушливого бажання «бути при справі» — лише відсторонено спостерігати всепоглинаюче життя вогню, його цикли, метаморфози. Казка навіть не підкидає дрова, долаючи власну ненажерливість. Потужної ватри вистачає години на три. І жодної думки. Алкоголь вихмарюється з Казки, щойно вона потрапляє на Замкову. А потрібний тільки для того, аби відпустити Тінь. (С-)Казка відчуває, як тінь росте в геометричній прогресії до спадання Місяця. На Гекати Тінь вже заповнює собою всю хату — рухатись і дихати робиться так важко, ніби (С-)Казка вже у могилі. Тоді Казка з Тінню ((С-)), наче з гірським наплічником, повним каміння або піску, за спиною, вирушає в Місто. Купує дві літрових пляшки пива і йде на БЖ — на Дерев’яні Сходи. Вибирає собі місце, зручно вмощується, закурює і починає методично наливатися пивом.

Варіантів подальшого розвитку подій лише два. А в кінцевому підсумку — один. Або з’являється хтось з олдових знайомих, або підканує із залицяннями котресь із юних створінь — «нових неформалів», що заселили Сходи. Менше ніж за двадцять хвилин довкола (С-)Казки намальовується ціла тусня. Далі йдуть за сценарієм водки-портвейни-пива-гітари-пєсні-а-вєчнам-сіські-піські-грушки-яблучка-травичка інколи, але рідко… Осіб жіночої статі найчастіше в розпалі діонісії чомусь не спостерігається. Або присутні одна-дві невиразні чувіхи — чиїсь декорації, та й те — епізодично. Подеколи відбуваються самотні казкові Казчині або ж масові відливання конденсату — посеред нікому невідомих кущів, на зміїстих стежинках, всіяних ніжним акацієвим цвітом (химерне це видиво, особливо затемна). Періодично хтось, або сама Казка, або Казка і ще хтось ідуть по пиво, портвейн чи горілку.

— БляаааааааааааааааааааааааааааааааААААААА!!! я впав у прірву!

— Єдєм на море все і піздєц!

— Яке нах море?! Я впав у прірву!!!

— Лююуууди! хто має грубу англійську шпильку?

— На фіга тобі?

— Ти шо, камасутру не вчив у дитинстві?

— …і карабок в рюкзакє!!!…

Коли Казка припиняє себе усвідомлювати, вона зникає: іде злити конденсат, і не повертається. Зашпортуючись, іноді навіть падаючи з травматичними наслідками, Казка ломиться у бік Замкової через Узвіз, і в цей час — у медвяно-чайному передзахідному сяйві — вже не відкидає тіні. Тінь безформною субстанцією стрімко віддаляється у протилежному напрямку — навспак, на Сходи. Приблизно з тією ж швидкістю з Казки вихмарюється брутальна п’яна безтямність. А на горі Казка вже цілком в нормі. Вибирає собі місце і розкладає ватру. Ніколи не замислюючись над тим, хто залишає їй дрова.

…півдумки і — ESC, abort, але вони все одно не припиняють думатися… день згадай — коли сонце і ти — як осіння муха на піску — роздратована, зачудована, паралізована, сонно усвідомлюєш свою блискавичність, відсторонена і самотня, зі своїм холодом у хребті та личинками-гробачками в голові, замість ситого спокоєм черепа, спокій пересічного шизофреніка, діагноз… десь там, біля річки, під сонцем, бабки балансують на тичках, спінінгах, вудках, чиїхось великих пальцях ніг або колінах — таким у чистому вигляді є «місце під сонцем», ДНК спаплюженої метафори, основний хромосом закладеного сенсу… дощ без грози — це осінь, це сталість, це старість, кого ти хочеш обдурити? себе, звичайно! ти носиш у собі старість від зачаття, утім, як і будь-хто, просто не кожен відчуває це з дитинства, і не кожен усвідомлює це в юності, і не кожен хворіє на це замість квітнути молодістю, але що тобі до решти? це ж тобі, хоч волай на весь світ, боляче від своєї вічної старості, ніби смерть пошматувала тобі всі кишки і легені, і зябра, в горлі — ніби перманентна ангіна, в голові — цілий музей ентомології, теж вічний, хоча й щомиті розсипається на порох наступний вид комах, безліч ретельно добраних екземплярів залишається на своїх місцях: пінопласт, шпильки, шкло, порох, запах ефіру або хлороформу, дві кварти кропки на Лемківській Ватрі, незмінний залишок химерної хітинової краси усього, що так бридко рухає ніжками, жвальцями, вусиками-антенулами, щелепами, хеліцерами і педіпальпами, щетинками і, звичайно ж, крильцями, — незнищенні думки!

…так ненавмисно псуєш (особливо наосліп вночі) старанно сплетене у найнесподіванішому (для тебе) місці павутиння і вибачаєшся перед павучком, переважно подумки, рідше — пошепки… так стріпуєш з себе комаху і, не розрахувавши сили дотику, зіжмакуєш її всмерть, ще гірше — калічиш, а це зайві миті життєвої агонії, просиш вибачення, але завжди подумки, потай, похапцем, зніяковіло, зіжмакано: зім’ятій комасі — зім’яті вибачення… так необачно і знагла наступаєш на лапу кішці, що крутиться під ногами, нявчить і зазирає тобі у вічі, вимагаючи їжі, ти вибачаєшся вголос, але якось ніби фальшиво і награно, якось побіжно, не від серця, від несподіванки, як перед людиною, котрій у транспорті наступив на ногу, ой, пробачте, будь ласка, це просто рефлекс… ось так весь час невпинно руйнуєш довколишній світ речей, зв’язків, стосунків, енергій в кінцевому підсумку, немов якась сліпоглуха потвора, наче туля у порцеляновій крамничці, і на кожному пазлові світу, не замислюючись, викарбовуєш тавро своїх вибачень, ніколи не спиняючись і не замислюючись, кому вони взагалі потрібні, твої вибачення?! кому вони допоможуть, що вони змінять?! чи комусь колись ставало легше або краще від твоїх вибачень? може, мертвим? безперечно, вибачившись, трохи легше і жити, і помирати особисто тобі, прощення потребують ті, кому є кого прощати, вибачень — ті, кому є перед ким вибачатися, це як дві касти: Ті, що відчувають провину (клінічно вічні Боржники), і Ті, що тамують образу (Ті, кому весь світ винен), є люди, котрі вважають в чомусь або щось винним тебе, та ти втішайся принаймні тим, що ніхто нічого не винен тобі, стільки вільного простору! сальто — і ти — на протилежному березі річки, яка нікому не належить!