Страница 51 из 56
Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.
Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.
Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.
— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.
— Козаки!
І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.
Нечай був сам у покинутім таборі.
Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.
Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.
— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.
Звертаючись до Кривенка:
— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.
Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.
Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.
В голові не хотіло зміститись.
— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.
— Невже він міг знати? Відки? Як?
— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!
Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?
Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.
— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.
Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.
Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.
Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.
З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.
Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.
Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:
"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.
Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.
Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.
А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.
— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.
— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?
— Бачу.
— Змогла б зробити це твоя піхота?
— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.
— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.
— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.
— Може здадуться?
— Вони?
— Спробувати можна.
— Добре, спробуємо.
Під’їздили щораз ближче. Нечай став у стременах і поглядом перебігав своїх людей. Помітив, що сотні поступали в ладі, також стрійні, справні, здисципліновані, і це наповнило його гордістю.
— Гей, друзі, хто говорить по-німецькому?
— Я можу — заявив Красносельський.
— Приймешся під’їхати до них і порадити їм, щоб здалися?
— Можу — повторив Красносельський.
Відтявши шаблею зелену галузку з придорожної калини, Красносельський устромив шаблю в піхву, підняв галузку собі понад голову й поволі під'їхав до німців на віддаль голосу.
З німецького боку появився офіцер, що пішки протиснувся крізь піхотні ряди і підійшов до сотника.
Говорили коротко. Хоч козаки не розуміли мови, побачили, що з цього нічого не вийде, по поставі німецького офіцера та по заперечних рухах його голови.
Незабаром Красносельський повернувся.
— І що? — спитав Нечай.
— Нічого. Це підполковник Міллєр.
— Що казав?
— Осінський є командант. Його нема там, а Міллєр сам не має права.
— То Осінський утік?
— Видко.
— Що ж цей Міллєр казав?
— Що не здадуться. З Осінським треба говорити.
Старшини засміялися.
— Шукай вітра в полі! — крикнув хтось.
— Усі польські пани повтікали.
— Німці мусять їх рятувати.
— І рятують — відізвався Нечай. — Вони згинуть, але затримають погоню і тамті справляться з утечею.
— Шпаченко, скажи мені, скільки їх є?
— Поверх тисячі — відповів Шпаченко.
— А ти, Зеленський? Як думаєш, скільки їх?
— Тисяча шістсот люда, не враховуючи тих, що в середині чотирикутника.
Гармати, які спізнилися з причини болотнистих доріг, стали саме з'їжджати з горбка.
— Підтягнути їх до самих сотень і з ними разом підступати вперед. Ладувати сіканим оловом.
Німці приготовлялись також. Ліс довженних списів, що їх держав перший ряд піхоти, похилився і вони вбивали задні їх кінці в землю. Обидва передні ряди приклякли і рівний ряд мушкетів розтягнувся від одного кінця до другого. Цілий реґімент піхоти виглядав, як якийсь величезний їжак, що вістрями своїх довгих списів та грізними дулами мушкетів хоче відстрашити скорих собак від себе.
Сотні підступали вперед і так дійшли до засягу мушкетного стрілу. Наладовані сіканцями гармати грізно насторожились на піхотні лави. Льонти запалені. Ждали на знак.
Нечай переїздив від сотні до сотні.
— Скочити зараз, як тільки гармати вистрілять. Не отягатися! Що сили в конях!