Емма

— Містере Найтлі, — мовила Емма, намагаючись виглядати бадьорою, та насправді чимало знітившись, — я потрапила в надзвичайно двозначну ситуацію. Я не можу дозволити вам уперто триматися вашої помилки, однак оскільки в результаті моєї поведінки створилося саме таке враження, то я маю стільки ж підстав соромитися визнати, що я ніколи не любила зазначену особу, скільки б їх цілком природно мала і жінка, яка б зізналась у протилежному. Але я його ніколи не любила.

Він вислухав її й нічого не сказав. Емма хотіла, щоб він заговорив, але він продовжував мовчати. Їй здалося, що вона мусить сказати ще щось, аби заслужити його поблажливість; однак це означало ще більше принизити себе в його очах. Але вона продовжила:

— Мені майже нічого сказати на виправдання власної поведінки. Його залицяння сподобалися мені, і я не приховувала свого задоволення. Звичайнісінька, стара, як світ, історія, що нічим не відрізняється від тих, що траплялись і траплятимуться із сотнями представниць моєї статі раніше. Але від цього вона не стає більш простимою для тих, хто, як і я, прагнуть, аби їх зрозуміли. Численні обставини спричинилися до цієї спокуси. Він — син містера Вестона, він постійно приїздив сюди, він завжди подобався мені — і дуже подобався — коротше кажучи, яких би хитромудрих і численних виправдань я тут не наводила, всі вони, зрештою, зводяться до одного: він утішив моє марнославство і я з задоволенням дозволяла йому залицятися. Щоправда, з якогось часу, і вже досить давно, у мене почало складатися враження, що його залицяння позбавлені будь-якого сенсу. Для мене вони перетворилися на звичку, просто жарт, на щось таке, до чого не варто ставитися серйозно. Так, він справив на мене сильне враження, але не зачепив мої почуття. Я ніколи не кохала його. Тепер же я досить добре розумію його поведінку. Він і не мав бажання викликати в мене симпатію до себе. Це була просто ширма, за якою він ховав свої справжні почуття до іншої. Його метою було ввести в оману всіх, і ніхто не здатен був піддатись їй так швидко, як я. Однак мене не вдалось обманути, доля вберегла мене, тож — так чи інакше, але він не зміг на мене вплинути.

Емма сподівалася, що в цьому місці вона дочекається відповіді — декількох слів про те, що принаймні тепер її поведінка стала зрозумілою, але він мовчав, поглинутий, як їй здалося, роздумами. Нарешті він — більш-менш спокійним тоном — сказав:

— Я ніколи високо не ставив Френка Черчілля. Однак, може, дійсно недооцінив його? Я його майже не знав особисто — так, декілька дріб'язкових розмов, і все. І навіть якщо моя оцінка була правильною, він має можливість виправитися. З такою жінкою, як Джейн Ферфакс, він має добрий шанс. Я не маю підстав бажати йому зла, навпаки: заради неї, чиє щастя залежатиме від його доброї вдачі та поведінки, я, звичайно ж, бажаю йому добра.

— Я не сумніваюся, що разом вони почуваються щасливими, — сказала Емма. — Здається, вони самовіддано і щиро кохають одне одного.

— Йому надзвичайно поталанило! — жваво відгукнувся містер Найтлі. — Коли чоловік обирає собі дружину в такому молодому віці — у двадцять три роки, — він зазвичай робить хибний вибір. У двадцять три роки отримати отакий подарунок! Скільки ж років щастя — у чисто людському вимірі — він має попереду! Поруч із ним — жінка, що його кохає, кохання її — безкорисливе, бо ця безкорисливість є невід'ємною рисою вдачі Джейн Ферфакс; на його благо все: рівність становища — я маю на увазі становище суспільне, рівність у важливих звичках та манерах, рівність в усьому, крім одного — і це одне, оскільки чистота її помислів не підлягає сумніву, лише сприятиме його щастю, бо даватиме йому можливість забезпечувати її всім тим, що їй потрібно. Чоловік завжди бажатиме забезпечити жінці домівку кращу за ту, з якої він її забирає; і той, хто здатен це зробити — а Френк Черчілль здатен це зробити, — неодмінно буде, як мені здається, найщасливішим із смертних. Френк Черчілль і справді є улюбленцем долі. Все обертається йому на користь: він зустрічає на курорті дівчину, добивається її кохання, і навіть його недбале поводження не відлякує її. І ні він, ні його сім'я не змогли б знайти кращої за неї, нехай би навіть вони об'їхали в пошуках увесь світ! На перешкоді стоїть його тітка. І ось вона помирає. Все, що йому залишається, — це переговорити зі своїм дядьком. Його друзі просто рвуться допомогти влаштувати його щастя. Він усіх пошив у дурні, і все ж усі з радісною готовністю пробачають це йому. Нічого не скажеш — він і дійсно улюбленець долі!

— Ви говорите так, наче заздрите йому.

— А я й справді заздрю йому. У певному відношенні він є об'єктом моїх заздрощів.

Емма затамувала подих. Здавалось, іще півслова — і вони заговорять про Гаррієт, тож вона негайно вирішила по можливості змінити тему. Її план був такий: вона заведе розмову про щось зовсім інше: про дітвору на Брансвік-сквер. Але тільки вона розкрила рота, щоб заговорити, як містер Найтлі перебив її такими словами:

— Ви, я бачу, не хочете питати, в чому полягає моя заздрість. Значить, це вас зовсім не цікавить. Ви така розважлива, Еммо, але особисто я не хочу бути розважливим. Зараз я скажу вам те, про що ви не захотіли питати, хоча через мить я можу про це пожалкувати.

— Ой, тоді не треба нічого казати, не треба! — енергійно запротестувала вона. — Трохи зачекайте, подумайте — може, не треба поспішно робити якихось важливих заяв?

— Я дуже вам вдячний, — мовив він глибоко ображеним тоном і більше не промовив ані слова.

Завдавши йому болю, Емма страждала сама. Він хотів довіритись їй, може — порадитися з нею; чого б це їй не коштувало, вона мусила вислухати його. Вона могла б допомогти йому прийняти рішення або схилити його до нього, могла просто похвалити Гаррієт або, зміцнивши його рішучість, визволити його із того стану нерішучості, котра для такого розуму, як у нього, була гіршою за будь-яку альтернативу. Вони підійшли до будинку.

— Ну що, підете додому? — запитав містер Найтлі.

— Ні, — відповіла Емма, якій його все ще пригнічений голос лише надав рішучості. — Я хотіла б іще раз пройтися туди і назад. Містер Перрі ще не пішов. — Зробивши кілька кроків, вона додала: — Я вас щойно так безцеремонно перебила, містере Найтлі, і боюсь, що тим самим завдала вам болю. Але якщо ви бажаєте відверто поговорити зі мною як друг чи спитатися моєї думки про якісь ваші міркування, то як друг я — до ваших послуг. Я вислухаю все, що ви збираєтеся мені сказати. І я не криючись скажу вам те, що думаю.

— Як друг! — повторив містер Найтлі. — Еммо, мені не подобається це слово… ні, я не хочу… Зачекайте, а, власне, чому я вагаюся? Я й так уже зайшов надто далеко, аби щось приховувати. Я приймаю вашу пропозицію, Еммо. Яким би дивним це не здавалось, я її приймаю і звертаюся до вас як друг. Тож скажіть мені — я маю хоч якісь шанси на успіх?

Він замовк, усіляко намагаючись збагнути те враження, яке справило його запитання. Вираз його очей приголомшив і потряс її.

— Моя найдорожча на світі Еммо, — мовив він. — Бо для мене ви завжди будете найдорожчою, як би не скінчилася наша сьогоднішня розмова. Моя найдорожча, всім серцем кохана Еммо, дайте мені негайну відповідь. Скажіть «ні», коли так судилося. — Та вона не знала, що й казати. — Ви мовчите, — скрикнув він надзвичайно збуджено. — Ви зовсім нічого не сказали! І наразі мені більше нічого не потрібно.

Украй схвильована такою несподіванкою, Емма ледь не зомліла. Мабуть, найвиразнішим її відчуттям був острах прокинутися від щасливого сну.

— Еммо, я не майстер виголошувати промови, — продовжив незабаром містер Найтлі голосом, у якому звучала виразна і щира ніжність, в яку просто неможливо було не повірити. — Коли б я кохав вас менше, то міг би говорити про це більше. Однак ви добре мене знаєте. Від мене ви чуєте лише правду. Я часто докоряв вам, читав вам нотації, і ви ставилися до цього так терпляче, як ніяка жінка в усій Англії. Тож люба моя Еммо, вислухайте правду, яку я вам зараз скажу, так само терпляче, як ви це робили раніше. Може, вам не зовсім подобається сама манера… Бачить Бог, мабуть, залицяльник із мене не дуже-то добрий. Але ви зрозумієте мене. Наразі я лише хочу почути ваш голос, тож не мовчіть, благаю вас.