Емма

Прийшов вівторок, а разом з ним — приємна перспектива побачити його знову, причому на триваліший, ніж досі, час, придивитися до його поведінки на людях і зробити відповідні висновки, а саме — що його манери означатимуть для неї самої; вирішити, чи довго ще потрібно буде напускати на себе байдужий вигляд, і уявити можливу реакцію всіх тих, хто вперше побачить їх разом.

Попри те, що вечір мав відбутись у містера Коула, Емму опанували радісні передчуття; але вона не могла забути, що серед недоліків містера Елтона — навіть у ті дні, коли він був у фаворі, — жоден не турбував її більше, аніж його звичка обідати в містера Коула.

Комфорт її тата було забезпечено більш ніж достатньо: зголосилися прийти і місіс Бейтс, і місіс Годдард; тож перед від'їздом останній Еммин обов'язок ввічливості полягав у тому, щоб висловити обом дамам вдячність, коли вони сиділи всі разом після обіду; і — поки містер Вудхаус висловлював захоплення красою її плаття — запропонувати їм по великому шматку торта і повній склянці вина, щоб зробити все від неї залежне і компенсувати те вимушене самообмеження, до якого їх може змусити турбота її татуся про їхні фігури. Раніш вона розпорядилася подати їм розкішний обід і їй хотілося сподіватись, що батько дозволив їм його з'їсти.

До будинку Коулів вона під'їжджала за чиєюсь каретою і зраділа, коли побачила, що то була карета містера Найтлі, бо своїх коней містер Найтлі не держав, вільних коштів мав небагато; зате, маючи доволі здоров'я, жвавості й незалежності, забагато, на думку Емми, пересувався пішки й користувався каретою не так часто, як личило хазяїну Донвелл-Еббі. У неї з'явилася можливість від щирого серця висловити своє схвалення, бо він іще й зупинився, щоб подати їй руку, коли вона виходила з карети.

— Цього разу ви прибули, як і належить справжньому джентльмену, — сказала вона. — Дуже рада вас бачити.

Він подякував їй і зауважив:

— Мені надзвичайно поталанило, що ми прибули одночасно! Інакше коли б уперше зустрілися лише у вітальні, то ви могли б і не помітити, що сьогодні я більше схожий на джентльмена, ніж зазвичай. З мого зовнішнього вигляду чи поведінки ви могли б і не здогадатися, в який спосіб я прибув.

— Думаю, що здогадалася б, неодмінно здогадалася. Коли люди прибувають у спосіб, який вони вважають для себе недостойним, то завжди виглядають якось сором'язливо або метушливо. Ви, звичайно ж, вважаєте, що вам вдається не подавати виду, але у вашій зовнішності все одно відчувається бравада, щось від напускної невимушеності; я завжди підмічаю це у вас щоразу, коли ми зустрічаємось у подібних обставинах. Але наразі вам немає потреби бундючитися. Немає потреби видаватися кращим за інших. Ви ж не боїтеся, що хтось вважатиме, наче вам слід соромитися? От тепер мені дійсно буде дуже приємно зайти разом із вами до кімнати.

— Противне дівчисько! — така була його відповідь, причому аж ніяк не роздратована. Емма мала всі підстави бути задоволеною рештою учасників вечора так само, як і містером Найтлі. Її прийняли зі щирою повагою, котра не могла не подобатись, і віддали належну шану. Коли прибули Вестони, то і він, і вона удостоїли Емму зворушених поглядів, сповнених щирої любові та надзвичайного захоплення; а їхній син наблизився до неї з радісною бадьорістю, котра свідчила, що саме Емма є предметом його цікавості; коли сідали обідати, то він опинився поряд із нею, виявивши при цьому — на її тверде переконання — неабияку спритність зі свого боку.

Компанія зібралася досить велика, оскільки до неї ввійшла ще одна родина, цілком пристойна сільська родина, котру Коули запросили, користуючись своїм правом господарів, а також чоловічий представник сімейства Коксів, гайберійський правник. Жіноцтво менш родовите, включно з міс Бейтс, міс Ферфакс і міс Сміт, мало підійти під вечір; але за обідом воно й так було вже надто численним, аби якась тема розмови заволоділа всіма; і доки говорили про політику та містера Елтона, Емма могла всю увагу присвятити своєму приємному сусідові. Першим стороннім звуком, на який вона просто зобов'язана була відреагувати, було ім'я Джейн Ферфакс. Здавалося, місіс Коул розповідала про неї саме те, що могло викликати інтерес. Емма прислухалась і виявила, що про це послухати варто. Уява, ця така люба їй самій частина власної натури, отримала вкрай цікаву відомість. Місіс Коул розповідала, що заходила до місіс Бейтс, і тільки-но зайшла в кімнату, то її спантеличив вигляд фортепіано — інструмента зовні дуже елегантного: це був не рояль, а велике квадратне фортепіано. Суттю ж розповіді, кінцем діалогу, що мав місце після здивування, розпитувань і поздоровлень з боку міс Коул і пояснень — з боку місіс Бейтс, стало повідомлення про те, що це фортепіано доставили від Бродвуда минулого дня на превелике здивування як тітки, так і її племінниці, — це трапилося цілком несподівано; місіс Бейтс розповідала також, що Джейн і сама зовсім розгубилася, спантеличилась і ніяк не могла второпати, хто ж це міг його прислати, але тепер вони абсолютно впевнені, що замовити його могла лише одна людина — і цією людиною є, звичайно ж, полковник Кемпбелл.

— Більше ні на кого подумати, — додала місіс Коул, — дивно, що тут взагалі могли бути якісь сумніви. Але, здається, зовсім недавно Джейн отримала від них листа, так у ньому ані слова про це не йдеться. Їй краще знати їхні звички, але я не думаю, що їхнє мовчання означає, наче це не вони зробили подарунок. Може, хотіли приємно здивувати її?

Багато хто погодився з місіс Коул; всі, хто обговорював це, були однаковою мірою переконані, що фортепіано надійшло від полковника Кемпбелл а, і такою ж однаковою мірою бурхливо раділи такому подарунку; охочих поговорити не бракувало, тож Емма могла сформувати власну думку, продовжуючи при цьому слухати місіс Коул.

— Кажу вам, ще ніколи ніяка звістка не приносила мені такого задоволення! Мене завжди неприємно дивувало, що Джейн Ферфакс, яка грає так чудово, не має інструмента. Це виглядало просто ганебно, особливо коли взяти до уваги, що в багатьох домівках ці прекрасні інструменти буквально пропадають надаремно! І нам ганьба, ніде правди діти! Ось учора я й казала містеру Коулу, що мені дійсно соромно дивитися на наш рояль у вітальні, бо я не відрізню одну ноту від іншої, а нашим дівчаткам, які тільки-тільки починають вчитися, він може ніколи і не знадобитися. А міс Джейн Ферфакс, просто цариця в музиці, не має нічого подібного — не має для втіхи навіть найжалюгіднішого старого спінета! Не пізніше ніж учора я казала про це містеру Коулу, і він цілком зі мною погодився; містер Коул дуже любить музику і не міг відмовити собі в задоволенні придбати інструмент, сподіваючись, що хтось із наших добрих сусідів люб'язно погодиться час від часу використовувати його в кращий спосіб, ніж ми. Саме з цієї причини ми й придбали цей рояль — інакше нам було б просто соромно. Ми дуже сподіваємося, що нам вдасться умовити міс Вудхаус і вона нам сьогодні пограє.

Міс Вудхаус, як і належить, дала згоду; а потім, пересвідчившись, що нічого цікавого місіс Коул уже не скаже, перемістила свою увагу на Френка Черчілля.

— Чому ви посміхаєтеся? — спитала вона.

— А ви чому посміхаєтеся?

— Я? Мабуть, радіючи з того, що полковник Кемпбелл такий багатий та щедрий. Він зробив дуже гарний подарунок.

— Дуже гарний.

— Мені дивно, що цього не сталося раніше.

— Мабуть тому, що міс Ферфакс тут ніколи не була так довго раніше.

— А може, полковник не давав їй грати на їхньому інструменті — і тепер він, напевне, стоїть собі зачинений і всіма забутий у Лондоні.

— Кемпбелли мають рояль, і полковник міг подумати, що для будинку місіс Бейтс він буде завеликим.

— Що б ви не казали, але у вас на обличчі написано, що ваші думки з цього приводу дуже схожі на мої.

— Не знаю, не знаю. Вам не здається, що ви робите мені завелику честь, вважаючи мене проникливішим і хитрішим, ніж я насправді є? Я посміхаюся тому, що посміхаєтеся ви; можливо, ми здогадуємося про одне і те ж, але наразі я не бачу підстав для сумнівів. Якщо не полковник Кемпбелл, то хто ж тоді?