Страница 7 из 8
Окрім того я мало що пригадую з тієї відпустки, хіба що розпечений пісок на пляжі, який висихає на мокрих ногах і приємно лоскоче відпадаючи. Довгий шлях до прохолодної води. Біля берега було плитко, ледь по кісточки, і вода швидко нагрівалася. Аби змити з себе цю ліниву спеку, треба було довго-довго іти від берега, і я щоразу бігла за мамою, коли вона вирішувала піти скупатися й відкласти читання журналу, аби ще разок зіграти в слова. А потім я чекала на неї на мілині, де було вже по коліна, але далеко від берега, мама поверталася після купання, і ми знову грали, повертаючись на свої розкладені на піску простирадла.
Часом мені здається, що це несправедливо, коли у моїх спогадах так помітно домінує мама, яку я мало знала і якій завжди бракувало для мене часу, і так рідко я пригадую бабцю, з якою була практично весь час. Але нічого не можу вдіяти з цією своєю жорстокістю, хоча вона і нагадує поведінку трирічної дитини, яка радісно біжить назустріч батькові, якого цілий день чекала з роботи, і відпихає від себе матір, із якою провела весь день.
Мабуть, так і виникають міфи, коли якісь правдиві історії вивітрюються з часом, позбуваються під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.
Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості — вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а й листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.
З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п’ятнадцять підтягувань, п’ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках — усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.
Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це виключно з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.
Бабця прокидалася десь пів на шосту, після зарядки сідала на кухні і за першим горнятком кави планувала меню на день. У принципі, так вона робила все життя, тільки раніше квапилася зробити все якнайшвидше й обирала або й вигадувала щось таке, що не вимагало б тривалого приготування й чого вистачило б на кілька наступних днів. А тепер вона щодня готувала все свіже й у невеличких кількостях, часто не з’їдала всього і відносила скуштувати сусідам або запрошувала подруг. Бабця завжди небагато їла — не через зайві кілограми, просто не любила багато їсти. Казала, що на голодний шлунок краще думається. Тепер із її меню зникли макарони і сосиски, натомість з’явилося кілька різновидів соусу бешамель: бабця імпровізувала з різними складниками, використовуючи класичну основу, створену французьким маркізом. Щодня бабця варила зупку, максимально ускладнюючи собі завдання навіть у найбільш тривіальних рецептах. Якщо зупка була овочева, то овочів у ній мало бути не менше десятка, якщо м’ясна, то бульйон готувався заздалегідь, приправлений спеціально зібраним влітку в горах чебрецем, вирощеним у вазонку на кухні базиліком і ще якимись алхімічними операціями, вникати в які я навіть не намагалася.
Моя бабця була несхожою на бабць моїх однолітків і все робила якось по-іншому. Не тому, що хотіла продемонструвати власну винятковість і відокремитися від загалу, навпаки, бабці дуже розходилося на тому, щоб мати якомога більше друзів і знайомих, особливо в останні роки, коли я виросла і вона часто почувала себе зовсім самотньою. Але усі її спроби освоїтися поміж сусідами чи завести дружні контакти в традиційних пенсіонерських середовищах наштовхувалися на глуху стіну нерозуміння. Не те щоб її не любили, зовсім ні, просто її інтереси та спосіб існування занадто сильно відрізнялися від інтересів і способу проведення часу більшості тих, із ким вона мала би шанс спілкуватися, якби змінила ряд своїх звичок.
Наприклад, якби почала їздити по базарах міста і порівнювати ціни, користуючись правом безкоштовного пенсіонерсько-фронтового проїзду, як інші бабці її віку, а потім довго обурювалася б хамством водіїв автобусів у товаристві інших бабць на лавках під під’їздом. Але вона не робила цього. Не тому, що їй вистачало пенсії, просто їй було шкода часу на такі речі. Коли у неї закінчувались гроші, вона просто не купувала нічого (на такі випадки завжди запасала кілька кілограмів круп та консерви).
Вона могла б мати набагато більше знайомих, якби у неї був город і вона проводила б там більшість вільного часу. Але бабця не любила порпатися в землі.
Їй не вдавалося зблизитися ні з ким навіть на ґрунті кулінарної теми. Її манера готувати не викликала зацікавлення в зорієнтованих на харчування великої сім’ї з мінімальними прибутками бабциних однолітків, чи то однолітчинь, як було б неправильно формально, зате точніше за суттю.
Я не знаю, чи страждала бабця через цю свою відособленість, напевно, страждала, хоча ніколи про це не згадувала. Вона інтенсивно обмінювалася листами зі своїми фронтовими подругами, і ці листи заміняли їй живе спілкування. Це були дивні листи. Принаймні ті з них, які мені вдалося зібрати потім, після бабциної смерті. Коли я побачила, як ретельно були в неї поскладані й упорядковані всі відповіді подруг, то зрозуміла, що це було дуже важливе листування і що бабця була б задоволена мною, якби мені вдалося зібрати його повністю. Я написала до бабциних подруг із проханням вислати мені її листи, і вони пообіцяли зробити це після своєї смерті, тобто попросити про це своїх рідних. Деякі з цих листів загубилися, але те, що вдалося відтворити, справляє враження, ніби ці троє жили в якомусь зовсім іншому світі, далекому від тої реальності, яка оточує всіх нас.
Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім’ї греко-католицького священика, закінчила польську ґімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар’єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околиці міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це — не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.