Страница 8 из 16
І знепритомніла.
* * *
— Марто, що з нею?! Вона житиме?! — волав зневірений Іван Вишневецький.
— Ти, княже, не скигли, немов обікрадена базарна баба! Племінниця моя, мабуть, ще міцнішою від тебе буде, вона он козака виношує, первістка вашого...
— Марто, не бреши!!! Відповідай всю правду, коли тебе князь запитує!..
— Та буде жити, буде! З чого б їй не жити, коли в неї тільки подряпини й синці на тілі, а більше ніякого збитку?
— А чому ж вона все мовчить та мовчить, до тями не приходить?!
— Від переляку це, княже. Але нічого страшного, то минеться.
— А кров?! Марто, оглянь її уважно!..
— Не її це кров, а того клятого бусурманина, якому вона голову каменюкою розкроїла.
— Марто, ти разом з її батьком!.. Ви обоє мені за все відповісте!!! Що моя дружина на майдані в таку пізню годину робила?! Чому її не охороняли, чом за нею не встежили?!
— Не репетуй, Іванку, а краще відповідай: ти ріку утримати зможеш?
— Ріку?! Яку таку ріку?..
— Та на будь–якій річці, скільки греблі не гати, однаково вода рано чи пізно перешкоди розмиє і прорветься! Отак і дружину твою нічим не утримаєш: це не жінка — це ж водограй, от хто вона така! Ти їй замок на двері — вона у віконце стрибне, зустрічати тебе кинеться.
— Невже?..
— Ото ж бо й воно! Ти власну дружину ще не знаєш, як годиться.
— Так коли ж мені було пізнавати її, якщо я одразу... — мимоволі почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляє, загалом–то, з незнатною простолюдинкою.
— От–от, одразу! Саме так! — знахарка невдоволено підібгала губи. — Розкажи–но краще, де тебе два місяці носило, чому звісток про себе не подавав?
— А ти подивись, що довкола коїться! То посуха, то зливи...
— Та бачу, бачу! Всі бачать! Як не бачити, коли...
— Ото ж бо! Тому кляті кримчаки аж надто далеко відступили: моїм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дійти, щоб їх наздогнати. А там таке сталося, такого ми надивилися!.. — виправдувався далі князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:
— Іванку, соколе мій ясний, чи це ти?..
— Я це, я!!! — зрадів князь і обійняв молоду дружину за плечі.
— Обережніше, ведмедю!.. — пробуркотіла Марта, злякавшись, щоб у припливі ніжності Вишневецький не зробив чогось недоброго її улюбленій племінниці.
Але князь лише нетерпляче відмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотіти:
— Як же ми тебе чекали... і я, і синочок наш!..
— А раптом дочку мені народиш?..
— Козак у неї буде, козак! — буркнула знахарка.
Не звернувши на цю репліку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:
— Як ти на площі опинилася, коли бусурмани напали?
— Тебе зустрічати побігла, соколе мій коханий, та вчасно помітила, що коні не наші якісь, от у дзвін і вдарила!
— Це татарські спостерігачі були, сонечко моє. Пощастило тобі, що не весь загін, а тільки троє прийшли до Рогатина рознюхати, що тут і як. Ми їхнє головне військо мало не до самого Криму відігнали, але якийсь мурза, мабуть, відокремився. Оце й були його розвідники.
— Отож я і зрозуміла одразу, що татари це...
— Спритно ж ти розправилася із клятим кримчаком, що тебе заарканив!
— Це я дитинча наше захищала!
— Дитинча!..
Геть розімлілий від щастя князь опустив голову на її величезне черево й одразу відчув удар малюсінької ніжки.
— Ай, це хто так хоробро б’ється?! — посміхнувся він, відсахнувшись.
— Це синок наш! Такий же мужній, сильний, відважний і неслухняний, усе воює та воює...
— Ой, ластівочко моя, хотів я до матері нарешті з’їздити, та дивлюся, що нікуди від тебе не поїду! За тобою наглядати потрібно, та й кримчаки щось зачастили у гості. Якщо спостерігачі вештаються — отже, до війни недалеко. Тебе в нинішньому стані везти у Вишнівець негоже — що ж, доведеться почекати, коли народиш.
Марта, спостерігаючи за молодим подружжям, зітхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тоді Вишневецький легенько підхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кімнаті й ласкаво шепотіти їй на вушко:
— Як же погарнішала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..
Наступного ранку Олександра прокинулася радісною й щасливою. Іванко хропів поруч. Намагаючись не розбудити чоловіка, вона потихеньку перелізла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залізом скринь, що від учора з’явилися в кімнаті. Але князь спритно схопив її за поділ сорочки:
— Куди націлилася, утікачко?
— Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отій скрині! — намагаючись вирватися з міцних обіймів чоловіка, Олександра вказала на зброю.
— Навіщо тобі шабля моя? Ще поранишся... Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!
— А що там?..
— Подарунки для моєї обожнюваної дружиноньки, із самого Перекопу привезені.
— Ой, хочу, хочу!..
— Але подарунки призначені тільки для покірної дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втікає! — хитро зіщулив очі князь.
— Не хочу ніяких подарунків, окрім шабельки гострої! Вона мені потрібна, щоб під час твоєї відсутності від ворогів захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулої ночі шабля козацька була — хіба ж міг би мерзенний кримчак арканом мене упіймати, немов козу яку–небудь?!
— Козу арканом ніхто ловити не стане, — ліниво заперечив князь.
— А я б його шабелькою, шабелькою!.. — тупочучи ніжкою, щебетала вона уперто.
— Та до чого тобі шабля, коли ти йому й звичайнісіньким каменем голову розкроїла?!
— А з шабелькою краще, спокійніше!..
— Та я ж тепер поруч! Подивись–но тільки, які подаруночки для тебе привіз: і шовк, і оксамит, і найтонша парча, і нитки перлів, і корали, і намиста яхонтові... Чобітки з тонкої шкіри!.. А на туфельки помилуйся — отакі тільки королівни носять!!! І все для тебе, моя ластівко.
Князь притягнув дружиноньку до себе й поцілував у солодкі вуста, проте Олександра різко відсторонилася й продовжувала гнути свою лінію:
— Дякую за подаруночки, та що ж вдієш, якщо ти знов у похід зазбираєшся?! Хто оборонить мене краще від мене самої, га?!
— Любонько, але ж!..
— То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту мені подаруй!!! Якщо кохаєш — не відмовиш.
Загалом, що називається, наскочила коса на камінь. Олександра тупотіла ногами, присідала і підстрибувала, пхинькала — загалом, задіяла весь арсенал жіночих капризів, аби тільки витребувати у чоловіка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жіноча то справа — шаблею махати, списом колоти, сулиці[1] кидати, з лука стріляти...
Коли ситуація зробилася нестерпною, звернулися до домочадців. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриїл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхідність справити якусь чергову требу на іншому кінці Рогатина, поспішно втік. Тіточка Марта обурилася від душі, заходилася перераховувати, які нещастя можуть звалитися на голову вагітної жінки й іще не породженої дитинки, якщо дозволити вагітній торкатися зброї.
Але не допомогло навіть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарешті Вишневецький втомився чинити спротив. Підійшовши до ближчої скрині, відкрив, довго порпався в речах і нарешті витяг звідти жіночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску. Сукня була не найкрасивішою з привезених, та й вагітній Олександрі вона була безнадійно малою. Зате від самого лише виду кинджала молода жінка прийшла у невимовний захват! Зручне срібне руків’я, прикрашене дорогоцінними камінчиками, невеличкий булатний клинок чудової дамаської сталі з витіюватим загадковим візерунком, прекрасні піхви, інкрустовані слоновою кісткою, перлами і яхонтами...
Не кинджал, а сама досконалість!
— Це саме те, що тобі потрібно, — мовив князь. — Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукаві. А у вмілих руках він навіть небезпечніший від найкращого меча або шаблі!