Страница 6 из 16
І її покине!..
Чим частіше подібні образи виникали у свідомості юної попівни, тим більше вона журилася. Тепер обмиваючи цілющими відварами майже загоєні рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тіла князя, Олександра вже заздалегідь тужила. Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокіл одужає й полетить від неї геть?! Тоді гаряча хвиля крові вдаряла у голову, тіло била пропасниця, на душі ставало зовсім порожньо!..
Втім, догляд за пораненим вимагав постійної уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попівна опановувала себе й абияк довершувала процедури. Якось міняла князеві пов’язки, а він декламував напам’ять вірші про любов великого поета Франческо Петрарки до якоїсь Лаури:
Коли вона, напівзакривши очі,
В єдиний подих з’єднує дихання
І заспіває, янгольські хорали
Додаючи до слів, Божественний мотив,
Я слухаю — і нових почуттів приплив
Бентежить так, що можна вмерти,
І я кажу собі: «Коли прощання
Настільки солодке з життям, то чому я живий?..»
Вона слухала завмерши, кидала ніжні погляди на Іванка й відчувала, як у душі буяє вогонь раніше незвіданого чистого почуття... Але водночас побоювання людського осуду підступними язиками пекельного полум’я обпалювало вуха й щоки!!!
Тим часом князь продовжував декламацію. Дівчина вже закінчила перев’язку, але не йшла, а зовсім сп’яніла від трепетного почуття, безпорадно тонула у вирі його світло–карих очей... І не помітила, як повіки її зненацька зробилися важкими, повільно опустилися, червоні губки самі собою відкрилися... Іванко нахилився над попівною й ніжно поцілував. їхні серця закалатали часто, увесь навколишній світ закружляв, немовби обоє потрапили на гігантську карусель.
— А–а–ах!.. — пролунало здивовано десь за спиною. Миттю отямившись від солодкого забуття, Олександра озирнулася і з жахом побачила, що на порозі завмер не тільки її розгублений батько, але й згорблена тіточка Марта, що притулилася до дверей. «Ганьба, яка ганьба!..» — запекло стукало у вухах. Ледь не збивши з ніг рідних, попівна вихором полетіла до своєї кімнатки, впала на коліна в покутті під іконами й розридалася.
Минув час, і Олександра почула тихий голос батька:
— Донечко, ходімо зі мною.
Священик дбайливо торкнув попівну за плече. Слабко розуміючи, що відбувається, дівчина слухняно попленталася за ним у кімнату тіточки Марти.
— Бідолашна моя, бідолашна дівчинка! — заговорила знахарка слабким голосом, ледь побачивши племінницю. — Що я накоїла, дурепа стара, навіщо наговорила тобі всяких...
Але Олександра, здавалося, й без того усвідомила все. Тому одразу заприсягла й тіточці, й батькові, і собі самій, що викине з голови всі думки про молодого князя... і навіть самі натяки на такі думки!!!
Заприсягла — але!..
Але протрималася ця присяга рівно до наступного вечора, коли настав час міняти князеві пов’язку: тут попівну охопило настільки гарячкувате бажання не просто доторкнутися до жаданого тіла, але й тремтливо забитися в його обіймах, що сльози бризнули з дівочих очей!
І що їй, грішниці, втрачати?! Вона ж так кохає його!..
Олександра перебувала в повному розпачі до глибокої ночі. Тепер дівчина зраділа б і короткій розмові, і скороминущому дотику. Зібравши всі рештки мужності, рішуче підійшла до дверей. Весь будинок спав, але не Іванко — вона відчувала це!.. Босоніж, щоб не розбудити батька й тіточку, намагаючись обходити рипучі мостини, підійшла до кімнати хворого. Серце завмирало від страху, вона ледь дихала.
Зупинившись перед заповітними дверима, хотіла постукати, але передумала: якщо Іванко почує її в настільки пізню годину, то нізащо не впустить!
Глибоко вдихнувши й відчуваючи, як палають від сорому щоки, попівна штовхнула двері. Ті прочинилися відразу без найменшого скрипу, і дівчина прослизнула всередину. Кімната тонула в мороці, непідвладному самотній свічці. Сашунька облизала пошерхлі від хвилювання губи: Іванко сидів на ліжку, на його голих грудях вигравали м’язи. Як зачарована, вона дивилася на милого.
Іванко ж не відриваючись стежив за вогником плачучої воском свічки. Раптом, немов відчувши чужу присутність, підняв голову й побачив попівну. Його очі широко розкрилися, а нещасна Сашунька скам’яніла від переляку. Іванко продовжував дивитися на неї, не рухаючись, хоча не помітити його збудження було неможливо.
— Ти навіщо прийшла? — запитав коротко.
Не тямлячи, що робить, Сашунька почала благати:
— Іванку, не проганяй мене! Давай хоча б поговоримо. Я не можу так жити.
Його погляд ковзнув по дівочих грудях і стегнах. Вона настільки близька й жадана, але разом з тим так недоступна!.. Її рідні проти...
— Ні, я так не можу, я ж не залізний! — у розпачі скрикнув він і затремтів.
Олександра злякалася, але не відступила.
— Будь ласка...
— Ні!
Дівчина заридала. Вона боялася, що князь її все одно прожене. І навіть слабко розуміла, що найкращий вихід — їй самій негайно же піти звідси. Однак ноги вже понесли її вперед, до коханого! Забувши про все на світі, попівна кинулася до нього, пригорнулася до могутніх грудей:
— Іванку, чому ти це робиш?! Чому?!
Від нього йшов просто пекельний жар, для Олександри це було нове, невідоме раніше відчуття: хотілося, щоб милий міцніше обійняв її, щоб взяв її обличчя у свої широкі долоні, щоб їхні губи знову злилися в поцілунку, як тоді...
Руки Іванка стисли дівочі плечі, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевільних очах і злякалася: зараз він зробить із нею щось страшне, непоправне — те саме, чим лякала тіточка Марта!!! Закохані пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.
— Ні, так не можна! Не по–людськи це! — закричав Іванко, але відразу ж пригорнув попівну до свого гарячого тіла. Руки князя ковзали по її спині вгору й донизу, Сашунька притискалася до коханого щосили. Іванко завмер, не розтискаючи обіймів, тоді вона оповила руками його шию, припала до його вуст, почала цілувати як божевільна, намагаючись у такий спосіб виявити все своє кохання...
Але милий раптом відсторонився, різко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь підхопив її, акуратно посадив на ліжко й широким кроком вийшов з кімнати. Попівна встигла помітити, що його обличчя сполотніло від жагучої боротьби із самим собою.
За якийсь час Іванко повернувся в супроводі батька Гаврила й тіточки Марти. Сашунька скам’яніла, оскільки ніяк не очікувала, що коханий отак зненацька виставить перед рідними її ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:
— Батечку і тітонько, я негідна грішниця, ані краплі не варта вас... та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому... жити в миру...
— Стій! Зупинись! Дай–но нарешті мені слово мовити! — перервав попівну князь і заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що відтепер самим своїм життям завдячує і цілительці Марті, й милій Сашуньці. Що не давав родині поважного священнослужителя Гавриїла Лісовського ніякого приводу вважати себе негідником, який заради розваги паплюжить дівочі долі. Що кохає Олександру настільки ж міцно, як і вона його. Що покохав, ледь побачив, і що одне лиш нездужання через нанесені татарами поранення завадило йому освідчитись. І тому...
Тут Іван похитнувся, попівна миттю кинулась до нього, але не втримала... Наступної ж миті обоє впали на коліна посеред кімнати, і князь звернувся до батька коханої:
— Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостів за нашими стародавніми звичаями — не склалося, як бачиш... Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоєї дочки: нехай стане моєю законною дружиною перед Богом і людьми!..