Страница 4 из 16
— А як давно його поранили? — діловито поцікавилася Марта.
— Давненько, — невиразно мовив юнак.
А один з його товаришів додав:
— Незабаром розвидниться, а на засідку кримчаків ми ввечері нарвалися. Ех, казав же я, що не можна князя залишати без догляду: ще занадто молодий і запальний!..
Досадуючи на допущену помилку, він у розпачі стягнув з голови сіру смушкову шапку, міцно стис її в кулаці й повторив:
— Ех–х–х, запальний!..
— Кепсько, — підібгала губи тіточка Марта. — Нумо, то чого стоїмо?.. Ворушіться хутчіш! Несіть панича в будинок, а там подивимося, чим йому допомогти можна.
Четверо слуг зняли перев’яз із коней, узялися за краї й понесли непритомного проводиря в кухню попівського будинку. Швидко оглянувши тут пораненого, цілителька поцікавилася:
— Сподіваюся, стріл ви не чіпали... чи все–таки намагалися витягнути? — У голосі Марти прозвучала підозра.
— Не чіпали, тіточко, навіть оперення не обламали.
— Хвала Богові, що не чіпали! Тому й живий ще ваш панич дотепер, інакше б давно вже кров’ю зійшов...
— Тіточко, а ти можеш його вилікувати? — із потаємною надією запитав один з козаків.
— Поки не знаю, — Марта зробилася замисленою й зосередженою. — Зроблю все, що необхідно, тоді й відповім.
— А нам що робити?
— Ви або назад скачіть, або на нічліг залишайтеся. За панича не турбуйтеся, він у потрібні руки потрапив. Не заважайте тільки. А хочете поговорити, то господаря почекайте. Гаврило не вдома, він пішов треби виконувати...
— Треби?!
— Це подвір’я — настоятеля церкви Святого Духа панотця Гавриша. Він ще звечора до помираючого відправився, тож сьогодні навряд чи додому повернеться...
Марта подумала, прикинула щось і додала:
— Так–так, не повернеться — адже заутреню служити вже зовсім незабаром! Отже, панотець Гавриїл, швидше за все, від помираючого прямо в церкву піде, а вже потім додому навідається, якщо ніяких інших справ попутно не виникне. Так що або чекайте, або поїжджайте.
— А можна біля панича залишитися? Може, наша допомога знадобиться?
— Допомога?..
Цілителька оглянула козаків недовірливим поглядом, потім зненацька кивнула на племінницю й рішуче заявила:
— Не заважайте краще, а допомогти мені й Сашунька зможе, вона краще за вас із цим упорається!
— Ой, звісно, впораюся! — вигукнула Олександра, дуже зрадівши такій честі, до того ж виявленій привселюдно.
Марта пильно оглянула козаків і запитала:
— А чи є серед вас поранені?
— Є, як не бути! Але ми потерпимо. Не звикати! Ви нам тільки хазяїна на ноги поставте, а інше не важливо.
— Ну, що ж... — І знахарка знову звернулася до племінниці: — Олександрунько, біжи до Кагирличихи й попроси сулійку перваку — він у баби найміцніший. Та хутко, хутко!
Двічі просити Олександру не довелося. Доки вона бігала до сусідки за перваком, Марта роздягнула юнака й уважно оглянула поранення. Панич при цьому стогнав, але не отямився.
«Що ж, може, воно й на краще...» — подумала знахарка.
Стріла, що поцілила в бік, пройшла навиліт і не зачепила життєво важливих органів, тому рана виявилася безпечною. Цілителька акуратно переломила й витягла стрілу, обмила рану густим трав’яним відваром, наклала пов’язку. До весілля загоїться...
Зате плече стривожило Марту не на жарт: стріла пробила кольчугу й увійшла глибоко в тіло, міцно засівши там. Марта взяла витягнуту стрілу й заходилась уважно вивчати наконечник. Він мав доволі хитромудру форму — борозенки, зазублини... Якщо помилитися, наслідки можуть бути найнебезпечнішими. Добре, що козаки стріли цієї не чіпали!..
Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надріз на спині й проштовхувати стрілу вперед, іншого виходу немає...
Ляснули двері, у сінях почулися квапливі дівочі кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунці, що стояв у печі, саме закипіла вода.
— От і добре, вчасно прибігла! Давай–но, Олександрунько, заходь скоріше, руки мий добряче, будеш допомагати, — зраділа цілителька.
— Звісно, тітонько! Я зараз.
Марта пішла у свою кімнату за рядном. А Сашунька несміливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столі. Вона мимоволі замилувалася бездоганним тілом, юним і засмаглим. Пораненого била дрібна пропасниця, численні крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчі й на хвилястому темно–русявому волоссі, що недбало розсипалося по плечах.
Юнак на якийсь час отямився, розплющив великі світло–карі очі, невидющим поглядом ковзнув по кімнаті, потім зупинився на розгубленій Олександрі. Однак дівчині здалося, що він пильно розглядає її. У голові запаморочилося. «Що це зі мною коїться?» — виникла дивна думка. І слідом за нею якийсь внутрішній голос шепнув: «Дивись, він просто створений для тебе!.. Для тебе однієї».
Ілюзія тривала недовго, але дівчині здалося, ніби минула ціла вічність. Панич спробував піднятися, але наступної ж миті зі стогоном повалився назад на стіл. Коли тіточка повернулася, то побачила, що Олександра невідривно дивиться на юнака.
— Чого ти витріщаєшся, дурненька?! Він же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно...
Попівна навіть не ворухнулася.
— Агов, дівко, годі!!! Кажу тобі, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився...
Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву.
— Роби, як я скажу. Руки не трусяться?
— Не трусяться, тіточко, не трусяться! — відгукнулася дівчина.
— Дивись же мені!..
— Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім... — запричитала Сашунька.
— Не ховай його завчасно.
Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо!» — та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена... Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася.... Дивно все це, як не крути.
Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:
— Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.
— Ну що ж, сиди, коли сили є, — відповіла Марта й чомусь зітхнула.
— Добре, тіточко!
Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:
— Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого... Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.
— Звісно, тіточко!
— Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже... Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?
— Неодмінно, тіточко!
Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.
Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі... й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.
— Ти хто? Що це зі мною? — поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.
— Ой, паничу, нарешті ви отямились! — скрикнула радісно дівчина. — Я Олександра, дочка тутешнього попа.
— Тутешнього?! — здивувався юнак. — Це якого ж, цікаво дізнатися?
— Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.
— Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?
— А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки... — вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її: