Страница 15 из 16
Але якщо вони перебили залишених князем дружинників, що перешкодило клятим полонити більше бранців?! Невже нещасна Олександра зі своїм іграшковим кинджальчиком (який у неї, зважаючи на все побачене, відразу ж відібрали) та жменька чоловіків, озброєних чим під руку підвернулося?..
Хоча довго ламати голову над цією загадкою було ніколи, тому що потрібно було подбати про немовля. Хвала Богові, його Іван знайшов цілим і неушкодженим! Точніше, спершу знайшовся геть схибнутий від горя панотець Гавриіл. Священик сидів на порозі свого храму біля тіла знахарки Марти, обійнявши порожній кошик, повільно розгойдувався взад–уперед і монотонно підвивав у такт своїм рухам:
— Чу–у–у–ю!.. Чу–у–у–ю!.. Чу–у–у–ю!..
На всі питання навколишніх і спроби розбурхати його старий не реагував зовсім. Лише коли до нього підступив сам молодий князь, піп зненацька заволав:
— Вогонь, вогонь!!! Пропала, пропала донечка, ой, пропала!..
Схоже, бідолаха збожеволів чи то від горя, чи від пияцтва (у вівтарі храму знайшлася порожня сулія з–під сивухи), чи то від усього разом. Побачивши настільки безрадісну картину, Вишневецький відчув, як серце в грудях ледь не обірвалося від найчорніших думок. На щастя, сумні припущення не підтвердилися: виявляється, його синочку дала притулок жаліслива молодиця — парафіянка церкви Святого Духа, що нагодувала й переповила княжича.
— Поїдеш зі мною, будеш йому мамкою[4], — розпорядився князь.
На розореній околиці Рогатина робити було більше нічого: татарські розвідники зникли, поранених і, можливо, вбитих забрали із собою, погнали як ясир одне–єдине дівчатко Любашу. Хуртовина надійно схоронила сліди.
Тепер потрібно було поховати вбитих (у тому числі юну княгиню Олександру Вишневецьку і стару знахарку Марту) й жити далі... І готуватися відбивати великий набіг кримчаків!..
Вишнівець,
початок 1518 року
Семен Олізар після розмови з молодим князем Іваном Вишневецьким був явно не в дусі, коли прийшов у відведені йому покої й голосом, що не віщував нічого доброго, покликав до себе Прохора. До речі, слугу він обізвав «невірним псом», що також було загрозливим знаком.
Проте Копил з’явився на заклик. І, звісно ж, був негайно схоплений Олізаром за комір сорочки, притиснутий до стінки, після чого хазяїн прошипів роздратовано:
— Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!
— А що такого?.. — абсолютно щиро здивувався Прохор.
— Тобі як було велено вчинити?!
— Зробити видимість татарського набігу — я ж це сам і запропонував...
— Ну?!
— Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту...
— Так! І що ж твої паскуди накоїли?!
— А що такого?!
— Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!
— Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати...
Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.
— За що, ваша милосте?! — зойкнув ошелешений слуга.
— За те, що твої людиськи князівську дружину там же, в Рогатині, не прибили — от за що!!!
— Так вона ж з кинджалом була, виявляється, — хто ж знав–то?!
— З кинджалом?!
— Ну так!!!
— Одна баба з кинджальчиком проти дюжини кремезних козаків?!
Ще один удар. Цього разу Копил промовчав, розуміючи справедливість хазяйського докору.
— Мовчиш?! І правильно!
— То в чім річ, ваша милосте?! Князь же думає собі, що згоріла його коханка в хаті своїй — ну, то й нехай думає!!!
— Згоріла?!
— Так!
— У хаті своїй?!
— Ну так!..
— А хто ж там згорів, коли людиськи твої в ліс її потягнули?!
— А хтозна! Головне, щоб князь...
Третій удар в обличчя змусив Копила замовкнути.
— Та–а–ак, далі... Що з немовлям трапилося, з цим вилупком князівським?!
— Згорів він!
— Як так згорів?! І він згорів?!
— А в хаті разом з батьком цієї самої князівської...
Одразу на обличчя Копила впав черговий потужний удар.
Передчуваючи недобре й облизуючи кров з розбитих губ, Прохор з жахом вислухав наступні слова хазяїна:
— Отже, нічого поганого вилупкові князівському не зробилося! А–ні–чо–гі–сінь–ко–о–о — зрозумів, бовдуре?! Виявляється, метка матуся встигла відвести свого батька до церкви, туди ж віднесла й маля!!! Твої людиськи церкву цю саму обшукати здогадалися?!
— Не знаю!.. — поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.
— Не знаю!.. Не знаю!.. — передражнив слугу Олізар. — А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..
Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:
— І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден — мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю...
— Так у чім же річ?! — здивувався Копил. — Ви ж для того все це й затіяли, щоб...
— Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.
— Як це?!
— Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою — щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила... Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..
Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:
— От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними — зрозумів тепер?..
Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:
— Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?
— Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже...
— Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма — кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!
— Але ж, господарю!..
— А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!
Голос Олізара нарешті зробився колишнім — грізно–рикаючим.
— Помилуйте, хазяїне!..
— А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!
Слуга розсудливо промовчав.
* * *
Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися.
Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?..
Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!
Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці — на тім, як кажуть, і кінці у воду...
Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн...
Що ж очікувало попереду на нещасну страдницю?