Страница 13 из 16
— Відчиняй, іроде! Відчиняй, мерзотнику!! Тут лихо сталося, а він!..
Олександра спочатку теж приєдналася до тіточки, але потім відступила подалі й пильно вдивилася у темряву. їй здалося, що не о–о–он там далеко, а зовсім поблизу, навіть десь поруч у пітьмі причаїлася смертельна небезпека...
— Відчиняй, п’янице, щоб тобі незатишно було й на тім світі, і на цім!!! — басила знахарка.
За дверима нарешті почулося тихе шкарбання і невиразне бурмотіння священика.
— Відчиняй, гаде повзучий, гнидо, паразита кавалок!!! Відчиняй, бо!..
Щось просвистіло в повітрі. Наступної миті тіточка Марта якось безглуздо змахнула вільною рукою, схлипнула й, не випускаючи кошика з дорогоцінною ношею, упала на коліна, потім звалилася долілиць на притоптаний біля входу в церкву сніг. З її спини між лопатками стирчала довга стріла.
— Тіточко!.. — видихнула Олександра. Першим її намаганням було кинутися до знахарки і з’ясувати, чи можна їй допомогти, але!..
Але щось зупинило молоду жінку, змусило озирнутися...
І вона зрозуміла, де саме причаївся ворог!!! Не роздумуючи більше, замахнулася й навмання метнула кинджал туди, звідки виходило відчуття небезпеки. Й одразу повалилася убік. Друга стріла просвистіла біля самого вуха: Олександра відхилилася вчасно. З пітьми ж долетів лютий крик: зважаючи на це, кинджал, мабуть, що поцілив!
Тільки тоді вона кинулася до знахарки, перевернула на бік...
Марта була мертвою.
Тут нарешті рипнули двері церкви, і п’яний голос панотця Гавриїла мовив здивовано:
— А що сталося?..
— От вам, батечку, візьміть!
Олександра ткнула йому в руки кошика з онуком, який тихесенько пхинькав, штовхнула в глиб храму й хотіла вже піти туди ж. Але в цю мить запалахкотів солом’яний дах на одному із сусідніх будинків, і у світлі вогню, що опромінило вулицю, вона побачила того самого лучника, що вбив тіточку Марту й ледь не підстрелив її саму. Щось настільки надзвичайне було в його зовнішності, що молода жінка закрила двері церкви й повільно пішла до застиглого нерухомо татарина, з лівого ока якого стирчало руків’я її чудового кинджальчика.
Але тут із провулку вискочили ще двоє татар! Зрозумівши, що втекти від супостатів не вдасться, та й, кинувшись у церкву, вона вкаже шлях до свого батька й немовляти, Олександра кинулася до мертвого лучника. Перш ніж бусурмани встигли будь–що второпати, один з них уже валився на сніг, розкинувши руки: попівна встигла висмикнути свою зброю з очниці вбитого раніше супротивника й метнути в наступного.
І тут сталося щось неймовірне: при падінні татарська лисяча шапка звалилася з голови чергового ворога, і в танцюючому світлі недалекого полум’я Олександра побачила на його щоках і підборідді... широку густу бороду!!!
Але ж таких борід у татар ніколи не буває?!
Якщо й росте щось, то кілька жалюгідних ріденьких волосинок...
То що ж це таке?!
Раптом страшний здогад сяйнув у мозку молодої жінки. І була ця проста, здавалось би, думка настільки несподіваною, що геть паралізувала її волю. Бажання захищатися зникло, вона розпрямилася, опустила руки. Тепла хустка сповзла з голови, оголюючи пишну руду гриву неслухняного волосся з коси, що розтріпалася.
— Ну що, стерво, твоя взяла? — процідив другий уявний татарин, пильно розглядаючи її й найменшої уваги не звертаючи на товариша, який валявся біля його ніг з кинджалом, що стирчав із правого боку грудей, трохи вище печінки.
— Ой, а ви хто такі? — промимрила Олександра неслухняним язиком.
— А от це тобі знати зовсім ні до чого! Копил про всю цю справу патякати не велів, бо якщо багато знаєш — мало живеш! Втім, і жити тобі...
Наступної ж миті щось величезне й важке опустилося позаду на її тім’я. У голові хруснуло, світ вибухнув і розтанув. Непритомна Олександра впала на втоптаний сніг, залитий кров’ю вбитих нею ворогів.
* * *
— Ну що, знайшли попика?
— Нема його ніде, наче й не було!
— А вилупка князівського?!
— Теж немає!
— А куди ж вони поділися?!
— Та хтозна!!! Може, у хаті живцем згоріли?!
— Ех, теж мені!.. Хату ж треба було спершу оглянути, а вже потім підпалювати...
— Та я ж начебто стріляв у бабу, що на поріг звідти вискочила!
— Стріляв — ну то й як?..
— Ну, і начебто поцілив...
— Так поцілив чи начебто?!
— Не знаю: начебто поцілив...
— Так вона ж тут, у нас тепер!
— Ну, у нас...
— Тоді у кого ж ти тоді стріляв?!
— Не знаю...
— Бовдур!!!
— Винуватий...
Трохи помовчали.
— А це стерво — це хоча б вона?!
— Та вона, вона! Хто ж іще...
— А ти певен?! Помічнички чортові, дурні пустоголові!..
— Та кому ж і бути, як не їй?! Сказано ж: руда бісиця, вогонь–баба!
— Оце вже точно: ця що руда, то вже руда, згоден! Рудіше не буває...
— Отож я й кажу: вогонь–баба! Ти подивись–но, скільки вона хлопців наших однією лівою поклала: двох біля хати, одного у провулку... Та ще й четвертого проміж ребер!.. І все одним–єдиним кинджальчиком. Відьма, чиста відьма!!!
— А може, і справді відьма?!
— Еге ж! Тоді зрозуміло, як вона з хати вискочила, коли я її підстрелив, а потім у провулку опинилася!
— Точно! Тут усе зрозуміло, чому вона не здохла, коли я її кийком уперіщив: відьма ж!..
— Твоя правда: дрючком по тім’ячку дістати й не здохнути...
— Так відьма ж, відьма, ясна річ!
Той, що говорив, тицьнув носком важкого чобота Олександру, що лежала біля його ніг непритомна. Попівна сіпнулася, слабко застогнала, але очей не розплющила.
— Жива!..
— Живісінька, нас усіх, мабуть, переживе ще, коли ми їй от зараз же, негайно віку не вкоротимо...
— Послухай–но, а якщо відьма вона, то з якого ж лиха до церкви бігла?!
— А слідом за тіткою своєю!..
— Так відьма ж!..
— Ну то й що?! Будинок–то зайнявся, от і кинулася до церкви. Навіть чорт починає Богові молитися, якщо не знає, як викрутитися, а вже відьма й поготів з палаючого будинку в церкву рятуватися побіжить.
— Так, твоя правда.
Знову помовчали.
— А от тітку її навіщо вбили?! Сказано ж було зрозуміло: підстрелити жінку, що із немовлятком буде, — при чому тут баба стара?!
— А хтозна! Це ж не я стріляв, а Прос. От його б і запитати...
— Та як же його запитаєш, коли відьма йому кинджалом прямісінько в око, та й на місці поклала?!
— Ото вже точно відьма!!! Бачив ти бодай колись, щоб проста баба так запекло билася?!
— Ніколи не бачив!
— Ото й я про те саме веду!
— Зміюка!..
— Паскуда!..
Нові стусани чоботями. Новий слабкий стогін непритомної бранки.
— Послухайте–но, хлопці... а що з нею робити станемо?!
— Як, тобто, що?! Онде річка неподалік, знайдемо ополонку і...
— Не годиться! Ще по весні спливе, чого доброго...
— Ну то й що з того?!
— А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетіла. Отже, в ополонку ніяк не годиться!
— Це чому ж?..
— А хто з вас бачив татар, які бранців в ополонці топили б?!
— А–а–а!..
— Ото ж бо й ба!
— Ну, якщо так... Тоді відвезти її подалі в ліс і закопати!
— Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цілий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся їй могилку продовбати?!
— Ну–у–у... не знаю тоді.
— Ото ж бо й воно, що не знаєш! А хто з вас знає?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!
Усі загомоніли хором у тому розумінні, що ніхто не знає.
— Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.
— Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо — він людиськ піджене, небіжчиків вивезе... А от з нею як бути?!
— Отже, послухайте мене, хлопці: годі прикидати–гадати, вирішувати щось потрібно. Он погляньте, як непогода розігралася: так і мете, так і мете!..
— Хуртовина — це добре: вона всі сліди наші схоронить. Але от чого б такого із цією вогонь–бабою придумати?..