Страница 10 из 16
— А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.
— Так взимку ж можна і не запилитися! — у тон їй мугикнув Олізар.
— Матінко... то ви хворі чи здорові?! — Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися...
— Хвала Богові, синку, твоїми молитвами жива–здорова, як бачиш! — продовжувала єхидствувати стара княгиня.
— Моїми молитвами?! — здивувався Іван.
— Ну так, природно! А що, хіба ж ти не молив Господа про здоров’я твоєї старої немічної матері, перед світлими очима якої ти, невдячний син, не з’являвся он уже скільки часу?!
Вона кинула на ошелешеного Івана підозрілий погляд.
— Молився, ясна річ, але!..
— Тоді чому ти дивуєшся, синку?..
Вражений віроломством матері, молодий князь затремтів від обурення. Це ж треба настільки безбожно брехати... і почуватися при цьому настільки безтурботно!!! Побачивши таку його реакцію, стара княгиня мовила діловито:
— Ти, синку, присядь поруч зі старою матінкою, відпочинь з дороги, поїж–попий досхочу. Як бачиш, до нас Семен Олізар у гості навідався. Та не просто так, а в досить важливій невідкладній справі, про яку клопоче й переді мною, і перед твоєю княжою милістю...
Кинувши на мовчазного гостя не надто люб’язний погляд з–під насуплених брів, Вишневецький опустився на лаву поруч із матір’ю й мовив сумовито:
— Ну, в чому там справа?
— Ми тут порадилися з гостем нашим... — обережно почала стара княгиня, однак зненацька зам’ялася й після крихітної, ледь помітної паузи заходилася нерозбірливо мимрити: — Загалом–то, синку, справа ця давно вже обдумана... Не знаю тільки, чи пам’ятаєш ти... Це ж батько твій, нині покійний... А ти тоді малим був надто, щоб...
— Щоби що?!
Вишневецький надто добре знав свою матір, тому зрозумів: недарма вона змінила тон, ох недарма! Напевно замислила щось негарне.
І тут не витерпів Олізар:
— Та проста справа — простіше нікуди! Непогано би об’єднати й наше майно, і нашу могутність, і наші володіння — от і вся справа!..
— Як, тобто, об’єднати?..
— Та отак: ти, Іване Михайловичу, — купець, а в мене товар для тебе є!
— Що–о–о?!
Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.
— А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.
— За якою такою угодою?!
— Була угода, була, сам знаєш, — кивнула стара княгиня.
— Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..
— Синку, ти ж прекрасно розумієш!..
— Не розумію.
— Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.
Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище... а матуся тут, виявляється, живісінька–здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою — плете інтриги, намагається командувати дорослим сином...
— Угода хоч і стара, але дорожча від будь–яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, — розважливо мовив Олізар.
— Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, — прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: — Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!
І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.
Олізар колись давним–давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по–перше, далеко не настільки знатним, а по–друге — на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.
Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все–таки обмін посланнями й рідкі візити в гості — це вже не те...
Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких — родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві... Чого ж іще бажати?!
Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла — син Іван, у Семена — дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, — надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони...
Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка–Коширського, за що одержав у подарунок маєток Бєлашов! Настя, зрозуміло, наплакалася досхочу — тим паче, злі язики посилено розпускали плітки про прокляття, що витало над родиною Сангушків. Але батько стояв на своєму, і дочка зрештою упокорилася: а що тут вдієш?! Іван же так легко заспокоїтися не міг. Щоб розвіяти сум, зібрав невеличкий загін і поїхав патрулювати межі своїх володінь.
Тим часом, сімейне щастя новоспеченої княгині Сангушко–Коширської тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олізару довелося підшукувати Настусі нового чоловіка... Та налякані чи то родовим прокляттям Сангушків, що цілком могло перейти на його дружину, чи якимись іншими обставинами, але наречені тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.
Отоді–то і згадав Семен Олізар про стару угоду зі своїм покійним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справді, чом би не виконати її?! А що Настуся побувала за іншим?.. Ну, то й що такого! Був у неї чоловік Януш Михайлович Сангушко–Коширський — і нема його, як не було, а буде тепер у чоловіках Іван Михайлович Вишневецький!!! І ім’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковість... Зате дітей у першому шлюбі не нажила, натомість статок і становище в суспільстві прижила!..
Окрилений надією, Олізар прибув у родовий маєток князів Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втім, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спільну мову зі старою вдовою, він нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоїть! Піддавшись умовлянням Олізара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нібито погане самопочуття матері й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю...
Пастка була розставлена вмілими руками.
Зрозуміло, «дичина» попалася — інакше й бути не могло!..
— Стривай, Іване, не гнівайся на матір, — гукнув Семен молодому князеві, щосили намагаючись наздогнати його.
Втім, Вишневецький ніяк не відреагував на окрик.
— Та не біжи ти від мене, немов очманілий!..
Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олізара й неприязно процідив крізь зуби:
— Ніколи я ні від кого не тікав, ще чого...
— Ну, ясна річ! Ти незмінно відрізнявся гордістю й хоробрістю, — відхекуючись після швидкої ходи (майже бігу!), Семен зупинився перед Вишневецьким і заговорив якомога м’якіше: — Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час виріс, змужнів... Просто орел, як я подивлюся! А між іншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирічним хлоп’ям... Коли батько твій покійний Михайло вкотре збирався в похід на бусурман, коли вирішив тебе із братом твоїм Олександром прихопити — пам’ятаєш?..