Рай

— Ну, я вам скажу: ви — залізна натура.

— Залізна, не залізна, Антоне Никандровичу, але я нікого безпідставно не підозріваю в убивстві.

— І мене не підозріваєте?

— І вас — ні.

— Даремно; я — душогуб.

— Он що?! Кого ж ви вбили?

— Дівчину, яку я любив. Це було давно — в студентські роки. Моя наречена загинула через мене. Батьки її не давали згоди на наш шлюб. Від горя вона занедужала і померла. Подивіться на персні: я десятки років пильно ховаю їх від чужого нескромного ока. А ось вам показую, сам не знаю чому.

Іван Іванович дивиться на жовті персні з глибоким співчуттям, з виразом страждання на скривлених вустах. Ні рисочки, ні відтінку презирства чи осуду нема в його обличчі:

— З того часу, протягом всього життя я терплю в душі, — говорить Антон Никандрович, — терплю якийсь біль; невтишимий біль, мов щось пече мені всередині серця. Від всього можна сховати свою вину: від сонця, від людського погляду; але від власного сумління ніколи.

Чому це так?

Обличчя Івана Івановича натягнулося шкірою так, що зморшки на ньому зникли; досить байдужим тоном, лише з деякою різкістю він відповідає:

— Я вважаю, голос совісти також змінюється в залежності від історичних періодів. Для нас, марксистів, він має значення передусім тоді, коли ми робимо, свідомо чи несвідомо, злочин проти інтересів світової революції і будівництва соціялізму. В решті випадків він має значення, але не тією мірою. Все залежить від обставин.

— Признаюсь вам, — стишує голос Антон Никандрович, — мені соромно, що я допіру підозрівав вас в убивстві. Пригадую, один знайомий розповідав мені про дрібний випадок. Бувши підлітком, він бавився щодня разом з своїм побратимом — Пилипом на імення. То був сильний, як на свої літа, хлопчик і прекрасний товариш. Ясного весіннього дня сиділи друзі на лісній галявині, недалеко від дороги, що збігає з узгір’я, і вирізували з липових гілок усякі речі. Скінчивши свої справи, пішли обідати. І от щез ножик. Підозріння впало на Пилипа. «Скажи, — ти взяв ножик?» — «Ні, не брав», — говорить Пилип і сміється. «Пилипе, я подарую тобі ножик, але скажи мені правду!» Пилип заплакав і пішов. Було страшенно жаль його. Мій знайомий оповідав, що він утратив сон на декілька днів. Без приятеля світ став немилим. Ножик знайшовся — він просунувся під підкладку в піджаці і там застряв. Власник його переживав такий сором, що боявся в очі Пилипові глянути. Казав: на все життя зостався в пам’яті той випадок, як взірець безсоромности. Взагалі, зробив вік висновок, дев’ять десятих підозрінь, що приходять нам на думку, безпідставні.

Іван Іванович їдко засміявся, блиснувши металічними зубами, й сказав:

— Що моя дружина вчора поїхала, це можуть потвердити свідки; провожати її приходило багато знайомих. Крім неї, я не маю близьких осіб жіночої статі.. Отже, справа ясна: ваше марення з’явилося в результаті подразненого нервового стану. Просто ~ ваша недуга ще ке зовсім минула. Але припустимо на хвильку, що підозріння правдиве; це цікаво… як би, на вашу думку, я міг себе почувати?

— Дуже прошу, — сказав Антон Никандрович, приклавши, долоні до грудей, — покиньмо цю тему. Вона ні. до чого.

— Чому? Цікаво з психологічної сторони.

— Ви це говорите таким тоном, ніби про експерименти з оновленням ікони, який ви проробляєте перед авдиторією. І хочете провчити мене за необережність, правда? В такому разі, «каюсь і відмежовуюсь».

— Ні, хочу простежити комплекс в душі убивці. Припустимо, відбувається така сцена в темноті: я заманюю жертву до берега річки, як ви казали, я лютий на неї — чого вона мучить мене, ця… моя дружина. Вибравши момент, я вийняв з кишені молоток і замахнувся над її головою. Вона інстинктовно здогадалася, що їй грозить смертельна небезпека, і рвонулася в сторону. Але міцно тримає її моя рука. Молоток падає їй на голову, але так косо, що роздирає їй шкуру на голові і відриває вухо. На мої руки, я відчуваю, бризкає тепла кров, хоч у темряві її не видно. Жахливий передсмертний крик пронизує нічну тишину. Тоді я другим певним ударом проломлюю череп своїй жертві і кидаю тіло, що б’ється в смертних корчах, у воду; кидаю туди й молоток. Біжу поміж кущики, як божевільний, бо чую, що духи помсти женуться за мною з огнями, — це вже галюцинація в момент душевного потрясіння. За півкілометра від місця злочину сідаю і переводжу дух, обмиваю руки і обличчя від крови та бризок мозку. Присвічую сірником до одежі. В старенький піджак, передбачливо надітий відповідно до задуманої справи, загортаю каменюку і кидаю в воду. А потім пустирями вертаюсь додому. От і вся картина, яку малює аналітичний розум. Тепер підходимо до питання: що переживатиму я на другий день? Чи буду мучиться від голосу совісти? Якщо маєте рацію ви, — так, буду від голосу совісти неспокійний. В другому ж випадку, себто, якщо я маю рацію, стверджуючи, що явища совісти мають історично зумовлений характер, терзання від голосу совісти не буде, бо я матиму об’єктивне виправдання для свого вчинку, наприклад, в пекельному характері моєї жінки… Вона замучила мене! Чи вона мала право отруїти мені життя? Що заслужила — те й дістала, — я тільки боронився. А з смертю людей все кінчається: ніякого рахунку між душами після неї вже бути не може. Цікава проблема, правда? Ви казали, що той, хто замучив голодом сім мільйонів, повинен каятися. Це смішно! Уявіть собі, що він непохитно переконаний: для перемоги світової революції ті сім мільйонів повинні загинути — цією ціною ламається опір проти колгоспного ладу. Село без колгоспів буде постійним джерелом сил, ворожих комунізмові. Так само необхідні й муки й смерть, скажім, тринадцяти мільйонів засланих в північні концтабори: то все — елементи, які не хотять і не можуть миритися з новою концепцією суспільства. Повторюю, в цьому саме непохитно переконаний той, хто це організував. Як же ви хочете, щоб він каявся? Це ж буде насильство над його психікою, проти якого ви так протестуєте? Але повернемось до мого власного стану, як убивці.

II

Антон Никандрович аж зубами скреготнув, коли голова профорганізації розводився про вбивство: так це все конкретно було означене. «Аж дивно, який холоднокровний Іван Іванович! Має дротяні нерви, але вірити йому не можна», — подумав старий…

— Якби ви були ньям–ньямом, — сказав він, — то з’їли б сусідку і весело поплескували себе по череву. Явища совісти історично зумовлені, але не так, як ви гадаєте. З’являються вони в народів з розвиненою моральною природою, а не в дикунів, що, вбивши людину, мучать себе не більше, ніж кіт, що поснідав курчатком. Ви любите котлети?

— А чому ж ні…

— Чи нас мучить сумління, що ми вбивці живих істот? Деякі народи вірять в переселення душ… сидить кузочка на стеблі. «Хіба можна її нищити? А може, мій покійний батько перевтілився в неї: не хочу бути отцевбивником!» Де кінчається скотинячий егоїзм — там страждання ближнього сприймаються, як власні страждання. Починається історія людини, як людини. Згодні?

— Я послухаю і скажу.

— Гаразд. Немає сили більшої, ніж страждання. Воно відкуплює найтяжчі гріхи, зрушує з стану рівноваги нематеріяльні важелі, що проходять через серце й універсум.

Зрушені ним, діють невмолимі сили І приводять, зрештою, до відплати. Чи ви помітили, яка пошана до кари, що має злочинець відбути? Всі, навіть мучителі, жахаються страждання, яке бачать. Приглушують себе спиртом, наркотиками, божеволіють. Одночасно з стражданням, що спокутує всі окаянства світу, з’являється сумління — голос, що ним страждання говорить до кожного. Люди починають розуміти: нема більшого нещастя, як спричинити страждання, ближньому. В Україні зложилось прислів’я, що віддзеркалює народну душу: краще терпіти кривду, ніж чинити її. Якщо ви — неспійманий душогуб, ви приречені на муки совісти, від яких нікуди не втечете. Терпіння відбуваються в найтаємнішій сфері вашого єства, чи ви хочете їх, чи не хочете. Ви втрачаєте відчуття ясности і богоданности світу, що вас оточує, себто ви назавжди втрачаєте свій можливий земний рай.