Рай

БІЛЯ БЕРЕЗИ

Поглянула Ольга скоса на жонглера і засміялася:

— Гарна цяцька! Блищить.

Справді, красно виблискував мідний молоток, розклепаний і подекуди позеленілий від окису. Довга ручка з кленового дерева ледь–ледь обвуглена; видно, побувала в полум’ї в грубці чи в пожежі.

— Ану, перекину через річку? — розмахнувся Олександер.

— Ні! — крикнула Ольга. — Я візьму і збережу; буде пам’ятка про те, як не треба поводитися біля річки.

— Каюся.

Промурмотів це слово і пішов одягатися. Ставши за кущ, ретельно викрутив мокрі підштанці.

Олександер і Ольга сиділи на камені. В обличчя їм лилась прохолода з річки. Як знову йшли проз березу, Ольга притьма зачервонілася, бо непереможно схотілось їй припасти всім єством до його уст.. Ольга глянула в обличчя коханому. Пішли і сіли недалеко від зеленого валу, у видолинці, в затишку від дрібненьких кущів, що закривали їх від пристані і міста.

— Підемо додому? — спитала Ольга, кладучи голову йому на груди.

— Підемо!

Він пригорнув її плечі; тоді вона поклала свої долоні йому на груди і ледве чутно сказала:

— Але, Олександрику!..

Її руку він поцілував уклінно — так, як, мабуть, робилося в далекі віки перед нами, коли знали, чого варті солов’ї, що три місяці тьохкають над трояндами. Як він нічого не сказав, — Ольга зрозуміла: послухається її. Відчувала, що для нього дороге її слово і він не схоче нічого робити, незгідного з її волею. Повеселішала Ольга, коли побачила свою любов, відсвічену і продовжену в безкінечність, а не трачену тільки на гарні хвилини.

— Чи я не старша від тебе?

— Не старша.

— А!., то я можу мати примхи. Я наказую йти отак по берегу додому.

— Невже в дітей немає інших примх? Я міг би розповісти казку.

— Де я й сама вмію.

Олександер ліг навзнак, пальці зчепивши на тім’ї.

— Слухатиму про вовка–сіроманця і королеву.

Як лежати влітку горілиць у траві, то небо видається празничним океаном, що його зверху видно. Лазур у нього прозора–прозора: от–от зазвучить! Колір її заворожує зір, навіває глибоку блаженну задуму. Кульбаба, ромашка, чистотіл, якась дика прибережна квітка рожево–червона, схожа на портулак, — всі вони зблизька, прихиляючись аж до очей, стають фантастичними плянетками. Тихо. Тепло. Мирно на душі. Чути дихання вічних сил, коли отак на часинку вирватися з червоного божевільного експерименту над людськими існуваннями.

— Пожди, — сказала Ольга, — нехай я трохи подумаю!

Вона думає, та зовсім же не про казку: думає про те, як це склалося її життя. За кохання своє не мала страху, бо бачила: Олександер — правдива і вірна душа… так і склалося воно, як бажалося. Ольга мріяла — покохати того, до чиєї душі ще не пристала розпуста, і це було в неї не від ревнощів, а від поривання — віддати єдиній, не поплямленій любові свою чисту, як криштальне джерело, молодість. В препишному цвіті дівочому відбути вік молодий, торкнутися до зірки рукою, співаючи від любовної долі, а там — хай хоч і смерть!., вона вже не страшна.

Тоді, як він долонею відвів їй пасма з чола, — ніби чув, що десь у вишині б’є дзвін, б’є з надмірної сили, але не чути нічого на березі річки.

ПУСТУЮТЬ

Ольга розповіла про гірського чарівника, що його поховано в печері — в труні на срібних ланцюгах, від того, коли грім ударить у скелю, чути дзвін довкола; і — про відьму, що її закляв чарівник, нехай гріє воду в підземному казані: від того б’є з–під гори цілюще тепле джерело…

— Оце і вся моя казочка, — зітхнула Ольга. — Побрехенька для дитини.

Олександер ударив долонею по траві.

— Йдемо!., вранці, о четвертій годині встаємо; ввечорі — там.

— Куди ж так поспішно? — удавано дивується Ольга.

— Слухати, як відьма воду гріє.

— Хіба ж ми дійдемо за день? Сімдесят кілометрів…

— Там чудесні сіножаті, місячні ночі, потоки, солов’ї, зірки, комарі і ми вдвох.

Ольга простягла пальці до його чола:

— Він марить, — сказала.

— Ой, — схоплюється Олександер; потім кам’яніє, падає мертвий, а руки його випадково опиняються в Ольги на стані. Ольга відкидає непрошені руки. Зриває гостру травинку і — мертвому в ніздрю; мертвяк лежить, мов залізний — терпить, поки можна, тоді, коли стриматись несила, відвертає голову.

— Візьмемо хліба, дві пляшки молока. На половині дороги відпочинок. Як прийдемо, негайно — до джерела, що зціляє від втоми.

— До джерела — вранці! З дороги треба помитися і відпочинути.

— Стигла голівонька! — крадькома стукає пальцем у неї коло вуха, так само, як пробують кавуни; стукає і дістає удар по руці. Обоє зриваються на рівні, починають боротися, як то зветься: «в ручки»; регочуться, строять дурня, кричать. Ніби змовившись, біжать наввипередки понад берегом.

— Стій! — спиняється Ольга; поправляє волосся, що розметалося їй навколо обличчя, залитого рожевістю. — Ми забули молоток, вернімось!..

Вони об руку, пригорнувшись одне до одного і торкаючись щоками, йдуть по молоток. Вітер віє — обливає їх цілющою прохолодою; вітрилить плаття Ольги, голубу сорочку Олександра — буйний, багатий вітер з південного приморського степу. Змушує примружувати очі. Двоє, граючись, як діти, привітані метеликами, що линуть із–за річки, йдуть по знахідку — річ, що недавно впала в річку.

Олександер піднімає молоток, запихає собі за пояс. Вирішивши зразу ж вертатися додому, закохані сідають, однак, на траву і, поклавши руки одне одному на плечі, знову дивляться в очі. Ольга, від того, що серце їй переповнене великим почуттям, притуляється чолом до Олександрового плеча; так сидять, німі і щирі. Споріднені невидимими зв’язками. Встають, йдуть до міста; оглядаються і дивляться на річку. Тоді примічають Івана Івановича, що никає по берегу.

Можливо, так виглядав би лунатик, якби недуга його продовжувалася на денну пору. Іван Іванович поводився чудно: наче душу його полонив магнет, завбільшки з дзвіницю — вже поборений, розглядався чоловік навкруги, чи цією дорогою йти до владущої сили, чи іншою.

Пішов над річкою, бо суджено. Якби він хотів піти від неї, що — піти?., побігти, полетіти, — сталося б чудо і завернуло знов до річки, до її надбережжя, куди притягала могутність, вища за рушії земні. Переміни в серці Івана Івановича відбувалися так природно, як фази місяця, від молодика до повного виду. Нетерплячка почала спадати; з’явилася тривога, пов’язана, здається, з враженням від знайомої вогкости, що від води. Одночасно з високих далекостей, в уявленні про які в Івана Івановича ніколи не було уособлених образів — сил, обдарованих думками і зором, — почали потроху діяти стихії незвичайного настрою: для нього не існувало ні назви, ні означення… Він був не страшний для життя, але безкінечно прикрий. Це — так, ніби до душі Івана Івановича, що, звичайно, більша від його тіла, як і в кожної людини, — хтось, кого ніколи не можна побачити, посилає невідомий спричинник неспокою. Але сам голова профорганізації цього не бачить, не знає і не може знати, навіть не здогадується про те, що робиться на неозначеній віддалі перед його тілесними грудьми. Він лише переживає той неспокій своєю найглибшою духовною природою, внутрішній голос якої слабий, аж смішно, — просто дитячий, і навіть не можна сказати, щоб він казав щось ранливе… ні, його херувимський шепіт — делікатний і дуже дружній. Зовсім далекий від прокурорського тону. Це можна було б порівняти до того, що в незримій сердечній сфері з’явилася тиха бархотна квітка: світиться там, колихається, торкає нерви, щось вимовляє, і вже ніяк не зникне. Сама присутність її, одначе, робить людину зовсім іншою, а щодо майбутніх наслідків, які викличе, то будуть вони незміренні, може, змінять все життя — про це людина має здогад, хоч розкривати повний зміст його перед своєю свідомістю не має охоти. Боїться відчути себе мовби затиснутою, схопленою, як риба на крицевий гачок, коли їй дають волю поплавати до певного часу: поб’ється, поб’ється, а тоді — до сонця; там їй страта. Не надаючи помітного значення всьому напливно–привидному, душа Івана Івановича хоче діткнутися до обставин непомильними своїми відчуттями. Перед тим, як навідатися до Маргарити Крат, хемік, у почутті непохитної особистої безпеки і під впливом дуже живого інтересу, предмети якого так яскраво і нерозділимо зв’язані з невідомою подією, проходжується понад водою. Хочеться, щоб нікого не було поблизу. Бо між тими всіма, які тут сьогодні могли бути, і між Іваном Івановичем існує важлива границя. Питання про неї — страшенно особисте питання самого Івана Івановича, і то було б обурливо, якби хто–небудь почав до неї торкатися.