Рай

— Я подумаю, — сказав Антон Никандрович, — побачу, чи маю час.

— Чудак–чоловік! То йому треба їхати на курорт, то йому бракує часу.

— На курорт скеровано іншого. Я можу вибирати: чи їхати в дім відпочинку, в якому немає спеціяльного лікування від сердцевої недуги, чи знайти приватний куток біля моря.

— Гаразд. А я завтра пришлю до вас уповноваженого.

— Йому доведеться марно витрачати час, потрібний для громадської роботи.

— Нічого; він у нас меткий чоловічок, скрізь побувати встигає.

— Додому! — заявив Антон Никандрович. — Я втомлений. Ви зостаєтеся в саду?

— Піду з вами до воріт, потім загляну в ресторанчик: декого пошукаю.

Аж поки наблизилися до брами, Антон Никандрович думав про одно: прокрутить коловорот чи ні?.. І ввижалося, що лежить народна душа, міцно зв’язана, а над грудьми обертають крицеві гостряки. Кров червоніє в степових річках.

ОГНЕННА НІЧ

1

Пересідаючи з трамвая в трамвай, Антон Никандрович помітив, що над високими дахами клубочиться полум’я, немовби виривається воно з полону. Старий, як правило, уникав вуличних видовищ, але цього разу відчув потребу: піти подивитися, що там горить.

Пожежа виникла на третьому поверсі готелю «Будапешт», в якому щовечора в довгій залі щось верещало мідними горлянками, а до цього приєднувався скажений брязкіт. Несвітська музика відповідала цілям адміністрації, бо відвідувачі, впившись до змія зеленого чи слона білого, раптом здригались від брязкоту і скреготу, тверезіли і знову замовляли чого–небудь випити. Були в ресторані «кабіни». — найгрошовитіші відвідувачі замовляли їх собі заздалегідь!.. Мабуть, в одному з тих «тихих» місць і зайнялося.

Антон Никандрович приєднався до маси пізніх перехожих та близьких мешканців, що в непорушних позах споглядали, як горить велика безлюдна будівля. Вгорі працював огонь, а внизу, між публікою, метушилися міліціонери. Враз серця присутніх здригнулися: жінка з дитиною на руках виглянула з вікна і закричала, як божевільна; іскри з димом перелетіли в неї над головою і позміїлися в небо.

За декілька хвилин перед цим до готелю наблизилося двоє молодих людей; обом їм — і їй, шатенці в сірому платті, і йому, блідовидому брюнетові, — страшенно не хотілося йти додому після останнього кіносеансу. Згадували фільм–казку, яку бачили, з змієм, лицарем, Василисою Прекрасною і Кощієм Безсмертним — лютим дідом, що його душа схована в скриньці, а скринька висить на дереві. Прогулювалися по площі, віддаленій лиш на один квартал від готелю, коло статуї античного дискобола посеред квітника; дивилися на полум’яні канни на високих стеблах. Постояли закохані і нехотя пішли на тротуар. Попрямували вулицею, що вела до перехрестя з готелем на розі. Тільки тоді, коли міліціонер спинив, вони здали собі звіт, що трапилося поблизу, і вирішили вернутися на площу. Обійшли ремонтне риштовання коло вузького фасаду і знову ступили на тротуар. Оглянувшись на вогонь, юнак, і до того блідий, ще дужче збілів; мовчки провівши свою подруженьку ще декілька кроків, сказав їй:

— Ольго, іди і чекай на розі біля скверика, — я через хвилину вернусь.

— Мені здалося, що хтось кричав… що там?

— Іди, я дожену!

Вона пішла до другого перехрестя і спинилася, бо дорогу загородили міліціонери в білих піджаках.

А юнак пробрався між людьми до готелю і почав оглядати вікна і стіни. Помітив старенького громадянина, очевидно, чергового з протипожежної охорони, з якоїсь недатекої будівлі, озброєного гакосписом на дерев’яному держаку. На руці в громадянина висів змотаний обривок, обрізаний з обох кінців, мабуть, на потребу хазяйновитих мешканців, — розвішувати білизну, чи що. З того обривка можна було зробити хіба що налигач для станичних круторогих. Брюнет мовчки взяв обривок з руки пожежника і підійшов до стіни. Чіпляючись за цегляні виступи, поліз по стіні вгору, як вивірка по корі дуба. Поліз помаленьку, обережно, припластавшись до площини і зачіпляючись пальцями за кутасті виступи фігурних окрас, що густо розсипані на фасаді старовинного будинку, не так, як на новітніх коробкових витворах архітектурного мистецтва. Обривок, перекинутий через шию, звисав кінцями юнакові за спину.

Ось добирається брюнет до карнизу між першим і другим поверхами. Минає його, підтягшись на руках; так само щасливо минає карниз між другим і третім поверхами, а публіка, що масою зібралася внизу, стискає собі пальці: хвилюється за сміливця. В грудях пробігає спазматичний холодок; хочеться відвернутися, щоб не бачити, як людина бореться з небезпекою. Але несила відвести погляду — очі ніби прикуті до фігури в височині, яка наближається до підвіконня.

Серед публіки один тільки Антон Никандрович певний за юнака; звичайно, він має побоювання перед нещасливим випадком, але знає, що проти випадку діє добра вправність. Антон Никандрович, мимовільний свідок Астрябового вчинку, пригадує собі оповідання юнака: як доводилося з самого маяку лазити по деревах — обрубувати гілля на паливо; як після того спроби були перенесені на дзвіницю, в розшуках за горобиними гніздами, і тільки горобиними, бо, наприклад, видерати ластовині вважалося вчинком, за який винні неодмінно платять смертю. Коли хлопчиська забрали в дім для безпритульних, він з другого і третього поверху злазив по стіні в двір і вертався назад тією самою дорогою, бо двері були замкнені. Часто бив об заклад, що збереться по стіні на четвертий поверх, і вигравав; на здобуті гроші водив приятелів у кіно.

Не те вселяло неспокій в душу Антона Никандровича, — думка працювала над іншим: як Олександер вибереться разом з порятованими з огню? Примітливий старий завжди придивлявся на розташування кімнат у приміщеннях, у яких доводилося бувати, і щоразу переконувався, що від того багато залежить у щоденному житті. Він декілька разів заходив до «Будапешту» і пам’ятав: запасного виходу з залі третього поверху немає. Єдина можливість вибратися звідти — це по карнизу перейти до вікна в сусідньому будинку; певно, Астряб так і зробить. Треба шукати виходу з того будинку; можливо, навіть пощастить прибігти в потрібний момент і помогти Астрябові. Правда, Антон Никандрович, витривалий в своїх силах на твердій землі, часто відчував, як крутиться йому голова від височини: видно, старість робить своє діло.

В дворі Антон Никандрович роздивився: двері зачинені; вікна — теж; мабуть, тут якась установа з канцеляріями, людна вдень і мертва вночі. Пальцями придержуючи рукав, натягнутий на всю долоню, він різким ударом вибив скло і просунув руку всередину, до шпінгалета; повернув його і відкрив вікно. Повторив операцію, щоб розчинити внутрішні рами.

Через декілька хвилин він опинився на третьому поверсі. Побачив, що коло розкритого вікна, як чорний привид, порається Астряб: прив’язує ужівку до поземної рейки у фрамузі, в якій вибив скло. Туго натягує Астряб обривок, очевидно, прив’язаний другим кінцем до вікна в готелі.

— Чи можу я вам помогти? — кричить Антон Никандрович.

Астряб продовжує свою справу; тільки здивування в його голосі:

— Я радий… звідки ви тут?

— Забіг з двору, коли побачив вас.

— Станете в вікні — я передам дитину.

Сказав і пішов по карнизу в готель. Антон Никандрович зробив так, як йому сказано: вистанув з вікна і дожидає. Через хвилинку Астряб вертається по карнизу, тримаючись лівою рукою за туго напнутий обривок, а правою рукою пригортаючи до себе дитину, яку, для певности, обв’язав своїм поясом і вільний кінець його вхопив зубами. Антон Никандрович забирає дитину, мов кліщами, широкою п’ятірнею і потихеньку впроваджує у вікно. Говорить їй: «Ну, маленька, стій, зараз мама прийде!» — говорить і негайно ж повертається до свого місця. Назустріч потихеньку ступає, мов сомнамбула, розхристана і розпатлана жінка; вона пересуває обидві руки по обривку, а очі втоплює в стіну, щоб не бачити глибини. Астряб іде за нею, підтримуючи її і сам пересуваючи руку по обривку. Як тільки жінка наблизилась, Антон Никандрович підхопив її і ввів через вікно — в коридор, до дівчинки в кутку. Кинулася жінка до дитини і від збуреного почуття, бачачи, що тепер вони врятовані від погибелі, почала щось безтямно говорити і тулити дитячі руки до своїх щік, облитих слізьми.