Рай

Поцілував руку матері і кинувся в двір, мов там стояли осідлані коні, готові мчати тайно повінчаних.

6

Втікачів зловлено недалеко від кордону, почасти через їхню легковажність: пішли прогулятися по узліссю, коли з–за хмар з’явився місяць. Як столітній дід, що втратив полум’я в серці і з холодною, ніби в божевільного, посмішкою розповідає дітям про видіння з давнезної молодости, а малеча, рада тому, принишкла: не насмілиться пальчиком поворухнути перед казкою, — так само й місяць: відбиває сіяння невидимого юного сонця і посилає, мов казкову розповідь, позбавлену тепла в холодних старих просторах. А дерева на узліссі слухають — купаються в чародійній видноті. Людмила намовила Антона Никандровича походити між деревами, поки видно, попрощатися з рідною землею. Вони гуляли часиночку; місяць заходив, і вони спізнилися: домовлені люди, що повинні були провести через кордонну смугу, десь зникли.

Почасти спричинником невдачі був мізерний старигайчик, на якого всі дивилися, як на руїну з генеральськими еполетами і жовтими бакенбардами. Колись бравий начальник, потім «кімнатний генерал», пан Скворцов ходив на балі та бенкети, наїжено посувався по паркету; в будуарних кутках зачинявся до вдовичок і малював для них гральні карти з кумедними валетами, носячи при собі для цього заняття пачки школярських олівців. Після втечі Людмили і Антона Никандровича він виявив поліційний геній, бо мав свою пайку зацікавленосте в біографії дівчини: хотів одружити з родовитою спадкоємницею маєтків свого племінника, кавалериста і веселія серед горілчаних братів.

Скандал затушували. Назовні відносини між усіма зосталися, як були; тільки Людмилу деякий час тримали в найдальшому маєтку. Наприкінці літа вона знову з’явилася з матір’ю на скромній приватній вечірці.

Дякуючи посередництву Людмилиної подруги, курсистки, що читала книжки на соціяльні теми, пощастило закоханим зустрітися на поляні підгородного лісу.

Вони, взявшись за руки, ходили між кленами, що беззвучно ронили гострокутний лист. Сідали на пеньках; розмовляли; було так ясно на душі, хоч небосхил над горою, за цегельними заводами, запинала крилата синя хмара.

Пішли на поляну з останньою зеленою травою, над якою молоді дубки простирали гілля, а в головах глід червонів солодкими рясними плодами.

В небі була лазурна непорушність, ніби його створено і сказано: світися над радістю тіла, як і радістю духа, бо законні вони, якщо від любови — провісниці шлюбу.

Людмила і її коханий помінялись перснями. Коли виходили стежкою з поляни, Людмила спиралася йому на руку, щоки її палали, а скроні були вогкі.

Обнявши його востаннє, йшла повільно, повільно, мовби прислухаючись до відгомону, що бринів на серці, до голосу, який віщував, чого їй сподіватися.

7

Через два тижні Людмила і Антон Никандрович побачилися знову; то було на зібранні в краєзнавчому товаристві. Реферат про розколини на місці княжого замку робив приїжджий археолог, милий голомозко з клинастою бородою. Хлопчаки з усіх околиць, зустрічаючи його на вулиці, віддавали знахідки — від орнаментованого череп’я до мушкетних куль включно. Він сердечно дякував, плуганився додому з відтягнутими кишенями.

Послухати знаменитість зібралася місцева сметанка, Археолог довго м’явся і поглядав на двері; присутні повертали туди голови і пошепки висловлювати здогади про особу, без якої в археолога не було бажання починати.

Зрештою, з’явився високий дід у чорному: одягнутий без того, щоб сторонні погляди затримувалися на гарній подробиці туалету; акуратно виголений, з бородою, обстриженою в сніжний прямокутник. Ішов, спираючись на трость.

Був джентльмен: величний у простоті, з манірами стриманими, без найменшої афектації. Кожний жест — природний і скромний.

Никандр Севастянович належав до вимираючої, мов мамути, академічної аристократії.

Син, що сидів десь у куточку, недалеко від вікна, повів очима на батька, тоді на принишклу залю і тихенько посміхнувся: нехай хоч раз побачать старого в іншому світлі — це корисно. А то звикли глузувати з босого в лихенькій сорочці та пасічницьких штанах.

Освітившися найщирішою радістю, археолог загудів і пішов назустріч Никандрові Севастяновичу. Стиснув руку обома своїми волохатими граблями. Повів до крісла, що стояло біля самої катедри. Негайно розпочав реферат.

По скінченні юнак чекав хвилини — переглянутися з Людмилою.

Того ж дня Людмила призналася батькам, що потай, в громадянському вільному шлюбі стала дружиною, кого покохала. В домі зчинилась буря. Родина виїхала в найдальший маєток. Обставилась управителями, лісниками, сторожами, що носили мисливські рушниці, водили собак і заваджали спати калаталками.

Приятелі Антона Никандровича добули для нього револьвер і заявили, що готові добитися перемоги любови над несправедливістю. Почалася облога маєтку під отамануванням Антона Никандровича.

Було пізно: Людмила занедужала від нервового терпіння; з’явились ознаки божевілля. її відвезли в психіятричну клініку. Нещасна мучилася, різала собі руки, пробувала кинутися в вікно і скоро відійшла в світ, відкіля немає вороття. Від Антона Никандровича її смерть потаїли.

Вночі він прийшов до маєтку, постріляв собак, що, поспускувані з ланцюгів, гасали навколо. Переліз через паркан, а коли два сторожі обаранили його, він кинув одного з них за кущі; другому вивихнув руку, вдаривши ним об землю. Чотири змінні вартові, що спали в сараї, за садом, вибігли на ґвалт і зв’язали бешкетника. На дрожках відпровадили в місто. Тиждень він посидів під замком.

Знайомі, коли зустрічалися, дивились набік і твердо запевняли, що Людмила тепер за кордоном, на курорті, на якому — невідомо, бо Долинські тримають адресу в таємниці.

Антон Никандрович виїхав за кордон, нашвидку попрощавшись із батьками. В кількох курортних місцях йому казали: справді, тут недавно лікувалася вродлива чужинка, що приїжджала з матір’ю. В східнонімецькому городку з цілющими джерелами його сповістили про смерть пацієнтки. Він відмовився їхати додому, хоч батьки наполегливо кликали; тужили за ним. Телеграма про нездужання Никандра Севастяновича змусила його поспішити на батьківщину.

8

Останні слова до сина, проказані півчутним шепотом, були:

— Пам’ятай про заповіт… Я сам збирався писати.

Часописи вийшли з портретами Никандра Севастяновича в чорних рамках, з некрологами, спогадами людей науки — про небіжчика. Відбулись урочисті похорони, на які прибуло багато приклонників покійного теософа і сила старців, що вдень сиділи під церквами або на базарах, а вночі тулилися в неуявимих життьових норах та халабудах, а то й просто під тинами. Вони тепер зібралися до труни свого друга: склали невиданну процесію з фантастичною обідраністю. Було враження, що найнужденніші і найбезталанніші зійшлися оплакувати свого проводиря. Були й ченці в охайній чорній одежі, з строгим виразом на прозорих обличчях, і люди науки, і ремісники, військові, діди з хуторців, міщани, просто і траурно одягнені, — відчували, що втратили того, хто був їхньою совістю.

Антон Никандрович ніби занімів; підтримував під руку матір, що ввесь час закривала обличчя долонями, крізь які біліла хусточка. Стояв блідий, з розгубленими думками, з невидючим зором. Після похорону мати говорила йому:

— Кожному доля дана від неба…, що призначено, повинно статися.

Вона прожила недовго. Посвітилося трохи її життя і згасло.

Поховали її поряд з чоловіком, у затишному кутку, обведеному залізною огорожею. Тоді юнак вибився з колії: пішов, побрів хтозна–куди.

Спав на траві — за містом або в городському парку, був неголений і обшарпаний. При зустрічі з знайомими мовчки дивився крізь них, зненацька, зовсім несподівано і не до речі сказавши декілька слів, відходив своєю дорогою, ніби гнаний відчуттям провини в Людмилиній смерті.