Рай

Як завжди, шухлядку шафи, куди складена одежа, черговий службовець замкнув на замок, а бляшаний номерок на шнурку дав стариганові. З тим номерком, надітим на ліву руку, стариган пішов у залю, повну пари, як світ у першу еру свого існування, зразу ж після утворення кори. Через чверть години діждався своєї черги на «шайку», кривенький бляшаний тазик з двома ручками; націдив туди гарячої та холодної води з двох сусідніх крантів і почав митися, іноді втрачаючи серед ворухливої маси голих чоловічих тіл здатність розбирати, чи він свою ногу миє, чи чужу. Вийшов із залі; сів на рейчатій лавці трохи прохолонути; одягнувся і, знеможений від потіння та штурханини, хитким розбитим кроком попростував до своєї квартири.

Зразу ж, як зайшов у кімнату, повісив рушник сушитися, а брудну білизну скинув у старий чемодан, що стояв під ліжком. Приготувався відпочинути з годину; потяг за ремінець над кишенькою, щоб розчислити час, і доля втретє покарала: «орнамент» пропав. З того часу Антон Никандрович став обережний, як леопард; навіть на тротуарі, коли люди вільно розминались, ідучи одні одним назустріч, він тримався близько до паркана або стіни — подалі від зла.

Лазню відвідував, як і завжди, щосуботи, а брав квиток в окрему кімнату, на другому поверсі; пильно оглядав, зайшовши всередину, чи міцний гачок, чи держиться він, коли сіпнути двері. Роздягався в передванничку; одежу клав на стілець і присував його до середніх дверей, які залишав незачиненими — з таким розрахунком, щоб сидячи в ванні, ввесь час мати стілець перед очима. Виглядав у двір: чи близько сусідній дах, по якому крадіжники могли б підійти до вікна. Кидав марганцівку у ванну і дбайливо розводив її в теплій воді, — боявся, що попередні відвідувачі, якщо вони хворі, могли зоставити бацилі на покритих емаллю залізних стінах.

Викупавшись, виходив до почекальні; сидів там десять хвилин, щоб охолонути, і споглядав фрескоподібний малюнок над сходами: веселий тракторист, символ свідомого пролетаріяту, наїжджав колесами своєї машини на перелякану людину в камізельці, надітій поверх випущеної рябої сорочки, — очевидно, втілення зла на селі.

Завершивши купання мистецькими враженнями, Антон Никандрович виходив із лазні і дорогою думав: «На всіх злодіїв у місті я не спроможусь настачати кишенькових годинників. Що ж робити? Хіба купити стінний і на залізному ланцюгу привісити до пояса…»

Йому здавалося, що злодійство ніби коліща з годинника такого розміру, як город, обертається і своїми гострими гачками зачіпає за годинники в кишенях громадян; витягає їх, зносить кудись у темні закутки, а обкрадені купують нові годинники в тих, хто потребує грошей; цим способом годинники висмикуються з населення і, викрадені, знову рушають на продаж: злодії живуть працею громадян, під акомпаньямент сюрчання міліціонерів.

ВІДСТУП РОМАНТИЧНИЙ

ТАЄМНИЦЯ ПЕРСНІВ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

1

Фотокартки старого часу показували Антона Никан–дровича в образі денді — костюм найкращого крою, кругленький солом’яний брилик, похилений набік і назад; тросточка в одній руці та книжечка в другій. То стоїть він сам, на тлі ясминових кущиків, що аж непритомніють від сонця, обливаються піною квіту; то він сидить у товаристві дрібнобородих і гостровусих франтів студентського віку, з книжками, іноді з пляшками; то сидить або стоїть у товаристві тих самих франтів і також по–модному вбраних, стиснутих посередині пасочками, як срібні оси, студенток на фоні клюмб і квітчастих грядок і озер, і дібров. А то на човні, серед латаття і водяних лілій, з безкінечно милою, судячи з очей — щирою і вдумливою дівчиною в білому платті. Фотокартки зберігали видіння з студентського часу, коли Антон Никандрович вивчав філософію в Парижі, а потім філологію у Відні, в найбільшого знавця нашого слов’янського мовлення.

Хвиля дорогих серцю дрібниць, що вихлюпнула на стіл Антона Никандровича і там окам’яніла і почала вкриватися туманом давности, завжди ставала перед очі власника і завжди радувала його; викликала в пам’яті веселі, часом і скорботні спомини з юнацького віку. Якби хто–небудь розбив багажний ящик із шляхетних ялинових дощок, звідти загриміли б зворушливою мелодією, один за одним, припливи споминів — від книжок, читаних колись удвох із коханою, каталогів картинних галерій і музеїв, альбомних краєвидів, рідних і чужоземних. Міцні завізні стьожки і дротини, закручені за голівки цвяхів, тримають у строгій непорушності дошки; та самі ті дошки, коли їх торкнути, прозвучать, як деки скрипок. Бо в середині дрімають любі видива, аж поки владуща сила часу, розсипавши тлінну деревину, випустить їх на волю: тоді загримлять вони, заволодіють серцем Антона Никандровича — або погублять, або піднесуть до блаженства. Хіба що неждані події, динамітний тупіт яких доходить через степ, ударять, відірвуть від ящика, знищать живі, хоч і незримі ниті між ним і душею Антона Никандровича. Заборонено людині надто прив’язувати почуття свої до минущих цінностей. Речі, врятовані в знайомих, під час заслання і всіма силами бережені потім на житейському морі, скоро–скоро зостануться без власника. І дивно! Сам він розстанеться з ними без великого душевного болю; тільки з двома речами, що становлять одну суцільну дорогоцінність, неспроможні розлучити Антона Никандровича непередбачені випадки, багатства світу, доля, навіть смерть, бо в тій дорогоцінності відсвічується образ із дна його серця.

Одну з двох згаданих речей він дістав від батьків Людмили.

2

Для студента першого курсу явища відбувалися в надземному сяєві: був закоханий так, що замість побуту відбувався урочистий сон.

Студентові, синові богослова, що покинув посаду, Людмила була нерівною; батьки її належали до вельможного родовідного дерева і мали величезні маєтки в середній смузі степу, і, звичайно, ставилися до скромного претендента на руку доньки згорда, хоч говорили з ним безмежно чемно та співчутливо.

Людмила — тиха душа, що дивиться крізь темно–сірі, ясні–ясні, повні променистих — від середини зіниць до їхнього обводу — рисочок, широко відкриті очі: дивиться ніби зовсім спокійно. Обличчя Людмили могло відразу сполотніти, мов перед смертю, то вкритися рожевістю — на одну хвилинку, щоб знову набрати звичайного кольору: білого і гарного, як буває крин після грози.

Від темних брів — тіні на очах; і пишна зачіска: крила русявого волосся, що посвічувалось окремими пасмами; овал обличчя, рівно окреслений ніс — ледь–ледь означена торбиночка, а уста — з кутиком на верхній губі, з двома повнотками на нижній.

Людмила висока на зріст; видавалося, що тільки біла сукня її, оздоблена мереживом комірця і перехвачена смугою ясно–синього бархоту під грудьми, могла, спадаючи ритмічними згортками до щиколоток, відтінити пружні форми.

Свій обов’язок природа виконала: добрала рівну пару!

Антон Никандрович був юнак красний до такого лиха дівочого, що стрічні карі, чорні, сірі раз у раз оглядалися на вулиці, коли проминав їх. Та дивувались довго: звідки явився блакитноокий, — перший раз бачать. Часто паняночки після знайомства з ним постоювали на самоті проти люстерка в світлиці, зітхали, знявши станцьовано черевички. «З ним хоч на край світу!.. — шепотіли. — Але — холодний, не дивиться, у–у, бука!»

Батьки Людмили були б трішки прихильніші до не–маєтного Антона Никандровича, якби його родина мала іншу славу. Не можна говорити про скандальну репутацію, навпаки — родину поважали і нею цікавились надзвичайно.

3

В працях Никандра Севастяновича, на думку знавців, в найвірнішому освітленні визначена сутність і відмінні прикмети східного християнства.