Рай

Згорнув Антон Никандрович аркуш, списаний з обох сторін гієрогліфоподібними рядками; засунув його в оправу «Воїна».

В уяві стала картина: суд. Позаду багнетники в червоних картузах; попереду трибунал; прокурор кидає люті слова на «ворога народу».

Страшно.

— …якщо розстріляють або замучать на крижаних лісорозробках, — я зостанусь вірний своїй вірі; тим часом таїтиму думки… зимою зерно трави криється в ґрунті, щоб на весні покільчитись і вийти до тепла зеленими листочками… однак, я — грішник: висновую думку про благословенність життя, а сам погруз у ганчіряній злободенності і перший порушив заповідь… перший дію всупереч тому, до чого прагну, — дуель, сварка, злоба на ближнього, ненависть кипить у грудях, щоправда, ненависть до тирана і його підручних; вірно!., а як її згодити з заповіддю прощення, з якої немає жодного винятку? Антон Никандрович уявляє інший суд: в ризі сонця Предвічний Суддя… а він, Антон Споданейко, — дрібна, неначе крихта з ґрунту, постать грішника, стає — тут, внизу, в полум’яній землі, — навколішки, затуляє долонями обличчя: «Не суди строго, Отче мій!..»

«ЩО ЗАНАДТО, ТО НЕЗДОРОВО»

Серпокрил піднімається сходами ведмедкувато, важко кидаючи п’ятірню на поруччя. На другому поверсі робить собі зупинку: оглядає струнку, як дивина, світлокосу студентку в білому платті: вона, стоячи між двома чавунними колонами, над двадратовою глибочінню, обведеною ритмічними ступенями, в задумі кинула погляд крізь вікна напроти — кинула далеко, аж на зелені верховіття, за обрій, за край світу. Мабуть, аж за край дійсности, в сферу казки, в якій з’являється постать вершника, що сходить з коня на лужок у ліліях, оточений легкими березами, простягає руки, пригортає до серця свою кохану.

Серпокрил оглянув студентку, ніби зняв з неї щонайменше черевички, і поплуганився до дверей факультетської бібліотеки.

Увійшов і застиг з несподіванки: секретар партійного комітету товариш Тімурленков читає доповідь, бібліотечна заля повна. Студенти тісно сидять за столами, слухають, ніби виконують щоденну неминучу роботу.

Навшпиньки пробирається Серпокрил за балюстраду, якою обгороджено відділ з книжковими шафами, і сідає на табуреті, і схиляє на кулак соняшникову голову; один розділ монотонної, як дощ, доповіді «псаломщика» слухає досить уважно.

— Радянський Союз, — трудиться Тімурленков з виразами свого катехизису, — стоїть, як непохитний бастіон всесвітньої революції і боротьби трудящих за побудову безклясового соціялістичного суспільства. Наш договір про дружбу з націонал–соціялістичною Німеччиною розбив на голову розрахунки урядових клік англо–американського імперіялізму, які хотіли втягнути Радянський Союз у війну, щоб загрібати жар чужими руками. В результаті мудрої політики нашої партії, під керівництвом геніяльного стратега і отця народів (патетично Тімурленков називає ім’я), ми розширили кордони нашої соціялістичної країни і вирвали з–під гніту капіталістичного суспільства мільйони населення на Заході. Ми кожну хвилину повинні бути напоготові, щоб розбити чергові махінації підступних змовників світового імперіялізму і, так само, нещадно викорінити до решти його замасковану агентуру в наших рядах, всіх отих мерзенних правих опортуністів, бухаринців, риковців, зінов’ївців, а особливо троцькістів і всяких інших, що стали нашими найзапеклішими ворогами і прихвоснями фашизованої буржуазії, прикриваючись всякими масками. Нещадний меч пролетарської диктатури не дрімає ні на хвилину і змітає з землі всіх і всяких ворогів соціялістичного устрою, побудованого в жорстоких клясових боях з усіма його ворогами, як поза межами країни, гак і всередині її. Наша партія вчить, що клясова боротьба дедалі, з наближенням нашої остаточної перемоги, не і ільки не буде затихати, а навпаки, буде набувати все більшої гостроти і запеклости, і тому ми повинні, товариші, постійно перевіряти наші ряди і пильно придивлятися, чи немає серед нас прихованих ворогів, що пролізли, прикриваючись різними машкарами, щоб шкодити зсередини і підривати на кожному кроці справу соціялістичного будівництва. Напевно і серед нас, навіть в цій залі, ще є такі приховані вороги, що тільки й живуть думкою — вставляти нам ломаки в колеса, і ми повинні енергійно взятися до викриття їх і очищення наших рядів!

При цих словах Тімурленкова, виголошених грізним тоном, студенти в залі мимоволі перейшли в стан тієї нервової напружености, яка буває перед очима страшного слідчого — в неповинних підсудних, що їм закидають люті злочини. Кожний сидів з такий почуттям і думкою: «Якби його не показати ніяким рухом, що я — підозрілий, що за мною є якийсь гріх, хоч я і чистий в цьому відношенні; але ж це так легко трапляється: зробиш непевний рух, і тоді впаде підозра на мене».

Кожний кам’яніє і намагається дивитися твердо вперед, на доповідача, будуючи з усієї істоти своєї абсолютну «беззакидність» і політичну бездоганність, ба навіть високу міру надійности і витриманости. Навіть студентові з повною політичною бездумністю в політичних справах та байдужістю до них могло помаритися: відкриваються двері «чорного ворона» і він летить під озброєною охороною.

Переживши за кілька хвилин неприємний стан нервового подражнений, людина починає тяжко нудитися і винаходити причину, щоб як–небудь «змитися» з залі.

Занудьгував і Серпокрил, хоч він був певний своїх приятельських відносин з Тімурлепковим, частим компаньйоном коло пляшки, і знав, що натяки та погрози проходять МИМО — на адресу інших, присутніх на доповіді. Лиса голова «псаломщика» виблискувала в подвійному світлі — від двох вікон за спиною; а шкіра на обличчі нагадувала стемнілий метал, серед якого переможно та багатозначно світилися щілини з подібними до приску зіницями. Піджак кольору хакі», скроєний на піввійськовий зразок, — такий поширений серед партійного керівництва в усій країні: від секретаря районового комітету і до олімпу, — надавав ораторові якоїсь політичної фронтовости.

Пройнятий осоругою, дужчою від якої могла бути тільки та, що її переживають на степовому вокзалі, чекаючи, коли то, зрештою, появиться спізнений на півдоби потяг, Серпокрил відводить зір з доповідача — на слухачів і зауважує настрій, що мучить його самого. Одні понахилялися і розглядають поверхню столів; другі поспирали підборіддя на кулаки і цікавляться стінами; треті, як приречені, дивляться просто перед собою; четверті чогось шукають у зошитах: ніби зморені голодні бджоли; п’яті залізним зусиллям стримують позіхання і, опановані інстинктом самозбереження, оглядаються на двері. Серпокрил знає, що «заряд» промовця діє протягом двох з половиною годин і що в запасі досить часу, бо, як правило, погроза повторюється також і в зв’язку з становищем на факультеті, а ця тема далеко попереду; можна розглянути всіх присутніх, але йому лінь це робити, і він поводить очима по стелі. Вона — з стрільчатим склепінням, обпертим на металічні колонки; посередині сіріє забитий дошками пляфон. Приміщення колишньої церкви перетворилося на факультетську бібліотеку з читальнею. По кутках, на вузеньких столиках, поставлені руді горшки з присохлими пальмами та кактусами, а між ними біліють припорошені бюсти революційних діячів. Крім того, на рівні очей розвішені пожовтілі таблиці та схеми. На серединах стін — великі портрети вождів, виконані, як лубок. По праву руку від входу в залю зеленіють збудовані з фанери і наспіх пофарбовані «кабіни», в яких професори відбувають «консультації»: дають студентам поради, що читати, перевіряють їхні конспекти, відповідають на запитання. Увечорі в залі приємна тиша. Студенти сидять непорушно, нахиливши голови над книжками, а якщо й ходять, то безшумно і говорять пошепки. Серпокрил любить і собі посидіти ввечорі над розгорнутою книжкою, сковзаючи поглядом понад нею — до рожевого вуха котрої–небудь гарненької студентки, що вчиться неподалеку. А тепер лиса голова секретаря парткому, хоч би і в яскравому денному освітленні, мало захоплює бібліотекаря; він розробляє тактику відступу за двері. Риється в кишені, щобуває бльокнот і пильно щось аналізує в ньому, а тоді З підкресленою стокротно обережністю: дивіться, мовляв, як я тихо ходжу! — наближається до своєї помічниці, питає, чи принесено замовлені книги з загальної бібліотеки? Помічниця, гарна і моторна, як змія, чорнявка, дивиться в напрямку на промовця і вишіптує з–під долоні, що — ні, немає… Серпокрил заклопотано хитає головою і прикладає палець до підборіддя. Робить огірчену міну, з рухом руки — туди, до дверей, і взагалі виражає своєю фігурою потребу піти і довідатися про важливі речі. Ніби прибитий одвічною необхідністю, що штовхає людину до дверей, хоч людина і противиться цьому з останніх сил, — Серпокрил відходить від помічниці і віддається покірно своїй пропащій долі, намагаючись, принаймні, уникнути й найменшого порушення тишини. Прямуючи до виходу, він ставить ноги, як бузько, що стережеться, під час розшуку за жабами, прим’яти ніжні квіти, розсипані в прибережній траві. А двері за собою причиняє з лелінням, немовби жахається прищекнути пальці немовляти, покладені на одвірки. Коли безпосередній відступ за двері був доконаний, Серпокрил рвонувся вниз по сходах, з поспіхом і стрімкістю в’язня, який після двадцятип’ятирічного перебування в одиночці вирвався, зрештою, на волю і тремтить від думки, що в останній момент його затримають і вернуть за грати. Почувши, що хтось тупотить назустріч, Серпокрил одягається в мантію діловитости. Лиш на вулиці зітхає на повні груди.