Твоя дитинка

- Так?

- Ага!

- А звiдки ти знаєш?

- Бо ми дивилися, як собаки це роблять. То й самi за ними повторювали.

- I що далi?

- Тобi має стати боляче. Але потiм буде дуже приємно.

- Боляче? Я не хочу боляче! Давай краще так, як дотепер.

- Але ж ти нiчого не вiдчуваєш!

- … А може, й вiдчуваю! Звiдки ти знаєш?

- Бо ти маєш кричати!

- Кричати? А для чого?…

А далi знову домiвка. Знову - книжки допiзна, напiвреальнi дивнi мрiї про втечу з дому. Про заробiток. I стаття про безпритульну малолiтню повiю вкотре постає перед очима. Знову i знову перечитується…

Так дiвчинка жила, ховаючись вiд усiх, аби нiхто не заглянув до її серця. Та жоден iз родичiв i не збирався, бо нiкому до неї не було дiла. Кожен займався собою. Мати вiчно зайнята роботою та самообороною. Батько - змiнами, пиятикою, сварками та пiзнiми недознаходженнями себе. Старший брат - баночками з-пiд пива. Середнiй - крадiжками та байдикуванням.

Ось так спiвiснувало п'ятеро людей пiд одним дахом. Вечорами вони розбiгалися по рiзних кiмнатах, укрiплюючи свої маленькi фортецi. Iнодi їхнi бастiони з гуркотом падали, коли батько в новому припадку лютi шукав у домi матiр, яка ховалася в найнесподiванiших мiсцях. Дiти тодi трусилися вiд страху i дiвчинка просила найстаршого:

- Зроби щось! Зроби!

Навiть втекти з хати було неможливо, аби не чути цих диких лайок, зойкiв i ридань…

Нiч просякнута сiном i болем. Бо мати ночує на горищi хлiва. Про що вона думає? Про чоловiка? Про дiтей? Про свої 34 роки? Про те, як завтра вибратися непомiченою, прокрастися до хати, переодягнутися i пiти на роботу? Як приховати за широкими сонцезахисними окулярами синцi?

- Олесько! Давай пiдемо сьогоднi на рiчку. Погода така чудова. А ми так давно не ходили кудись разом. Ця робота нас пожирає.

- А дiти? На кого ми їх залишимо?

- Як це на кого? Вiзьмемо їх iз собою!

То було давно, ще пiсля двох рокiв спiльного життя, але мати досi пригадує. У буднi вони не мали часу обмiнятися кiлькома словами за день. Її молодий обранець весь час займався будiвництвом хати. Вона - дiтьми, будинком i роботою, на яку її влаштував вiн. А тепер у них є i будинок, i робота, i дiти. «А що - ще? Що ще? - кричить її внутрiшнiй голос. - Що?! I якщо, навiть, усе це є, то ЩО з того?».

Жiнка засинає на сiнi, згадуючи той лiтнiй день, коли вони з дiтьми i чоловiком ходили на рiчку, пекли картоплю i дивились одне на одного очима, сповненими бажання. Все це було… Було…

У хатi теж вкладаються спати. Старший хлопець у своїй кiмнатi. Середнiй - у своїй. Мала - в своїй. Вона засинає майже спокiйно, бо знає, що сьогоднi вже не буде нi сварки, нi бiйки. А їй, як не соромно, хочеться одного, щоб мати не надумала забратися до хати чи проситися бiля дверей, бо тодi все почнеться спочатку… Дверi кiмнати дiвчинка замкнула на ключ. Так певнiше… Але якщо батько побачить замкненi дверi, ото їй перепаде!

А ось i вiкно.

- Клоуне! Ти тут?

- Тут.

- Ти чув?

- Чув.

- I що?

- Не знаю.

- А що менi робити?

- Не знаю.

- А чому в мене немає нормального вiкна?

- Твоя мама казала, що тут хотiли зробити ванну. Але батько вирiшив, що митися можна i з тазика.

Стара марля на вiкнi продовжує трiпотiти. Вона два роки захищала вiд комарiв i вже давно вiдстала вiд кнопок. Як добре, що її нiхто не знiмає… Як добре, що нi в кого немає на це часу. Всi ж бо заклопотанi оборонами фортець.

4.8

Ось так, взявшись за руки, вони подорожують чужим мiстом. Вiн, як завжди, щось бурмоче пiд нiс. Вона, як завжди, цiлує його на кожному кроцi й пригортається. Дивна закохана пара зупиняється в… лiкарнi. Щоб не платити за нiчлiг, Алоїз домовився з лiкарем про двоє лiжок у денному стацiонарi.

Там немає гарячої води, але на вулицi - лiто. Чоловiк знову починає щось оповiдати. А студентка згадує, як три години тому вони зупинялися бiля середньовiчної фортецi i купалися в брудному Днiстрi. Нiна тодi якраз вийняла з наплiчника спiлу жовту диню. Порiзала на шматочки.

- Гей, маля, пригощайся! - кричала йому до рiчки. I тут побачила, як коханий хлюпочеться бiля незнайомої дiвчини.

«Як? Чому?!» - одразу заволало у нiй щось. Та так сильно, що ледь її не оглушило.

Губенята миттю надуваються. Обличчя тускнiє. Погляд стрибає по водi, наче пущенi «жабкою» камiнчики…

«Про що вони можуть говорити? - сердиться ревнивиця. - Ох, як вiн смiється до неї! Боже, вiн пiдпливає ще ближче…»

Нiна сiла на гарячий пiсок i тишком стерла сльозу. Її рiдний залицяльник цього не помiтив, бо саме розмовляв з незнайомкою.

Що це за стан у Нiнки?

Ревнощi?

Чи, може, егоїзм?

Алоїз пiдпливає з повнуватою бiлявкою до берега:

- Де там наша динька? - запитує, усмiхаючись.

- …

- Маля, ти чого? - тихенько до неї. А голосно: - Познайомся, це - Галя. Вона з Мiнська. Уявляєш? Люди їздять бозна-звiдки, щоб подивитися нашi фортецi, а ми тут живемо i не помiчаємо.

- Галя, - простягає руку симпатична дiвчина.

- Нiна, - вiдповiдає Нiна.

- Ваш чоловiк такий смiшний… Виявляється, у нас iз ним однакова професiя.

«Ох! У них ще й спiльнi iнтереси», - ставить Нiна галочку своєму ображеному его.

Коли вона це згадує, хвиля образи знову накриває її. Дiвчина надуває губи i демонстративно його не слухає. Нiна робить усе, щоб вiн звернув на неї увагу, приголубив. Бо їй вже так нудно слухати розповiдь про якiсь розваленi мури.

- Мавпенятко, ти чому рюмсаєш? - запитує здивовано Алоїз, коли бачить, як вона йде i розмазує кулачками сльози.

- Бо так х-о-о-о-чу-у-у-у-у… - хникає вона.

- Що трапилося, горобчику жовторотий? Тебе що - дурна муха вкусила?

- Н-i-i-i-i…

- Ой, ти - хитрюще мишенятко… - розумiє вiн її гру. - Ну i за що ти цього разу образилось? На кого я тепер не так подивився?

- На Гаааалю!!! I не тримай мене за руку. I не цiлуй. Iди до неї! Їдь собi в Мiнськ! Я теж собi знайду iншого, якщо тобi не потрiбна. Ось так! Ти завжди такий! Тобi би лише з чужими кохатися. Добре! Тодi i я буду! Ось так!

- Ха-ха! - щиро смiється звиклий до таких поворотiв чоловiк, обiймаючи дiвчину. - Диви, яке ревниве! Значить, любиш.

Маленька розпусниця ж, схлипуючи, думає про те, як вони спатимуть у цiй величезнiй лiкарськiй палатi: як вона гратиме роль медсестрички, як вiн її пеститиме…

Розпаленi спекою, вони приймають холодний душ. Через годину Нiна лежить з температурою 39,5 на залiзному лiжку, нiкого не граючи. Така, як є - iз розкуйовдженим волоссям, пересохлими губами i гарячим, як сонце, лоном. О, вiн вiдчуває її бажання, мабуть, за кiлометри.

- Що, хворенька мишко, ти вже знову мене хочеш?

- Не хочу! Я хвора-а-а-а-а! - хникає вона. - I взагалi, я - не мишка!

- А хто ти? Ану розкажи менi - хто ти?

- Не просто мишка-а-а-а-а! - розтирає вона долонями слiзки. Мабуть, ще й хвороба спричиняє такий плаксивий настрiй. - Я хво-о-о-о-р-а-а-а-а! Залиш мене-е-е-е!

- Не залишу! Я тобi покажу справжнього коханця! Аби ти знала, що нi з ким не буває краще. Ану повернись до мене! Ти куди?…

Зранку вона не може встати з лiжка. Температура 40, тiло горить, оченята сумнi. Вiн дивиться на неї й не вiрить, що ось так, прозаїчно, може закiнчитись їхня омрiяна вiдпустка! Їхня перша спiльна мандрiвка. Її перша подорож за межi областi.

Алоїз розгублено ходить палатою. Потiм у нього з'являється iдея, адже вони в лiкарнi. Вiн iде до лiкаря!

- Постiльний режим - ось що може допомогти… Температура дуже висока. Значить, застуда серйозна. Не знаю, як ви її допровадите додому.

Збентежений Алоїз проводжає лiкаря в коридор.

«Чому? Чому так тупо? Я стiльки рокiв не був у вiдпустцi. Нарештi вирiшив для чортеняти щось зробити… I ось… Чому така несправедливiсть?» - губиться вiн у думках.