Довго мовчали смереки

Тут, тут, тут діди твої

Пролили кров свою

У тяжкій боротьбі,

Тут, тут, тут живуть твої батьки

Найближчі серденьку,

Кохані й дорогі!

...Вони переночували в друзів, а вранці поїхали разом до Калуша.

- Катюга Сталін знищив мою родину, не маю до кого навіть на кутю поїхати. Організація мені за батька й за матір, а ти, Тосю, - вся моя рідня. Тато померли в большевитських лагерях, а маму й сестер вивезли в Красноярський край. Що з ними стало, хіба один Бог знає. У нас - німці, а там - москалі ... Сестра Оксана заміж вийшла, змінила прізвище, має свою сім'ю ... Не полишай мене хоч ти!

Антоніна мовчки притулилася щокою до його щоки.

- Перепрошую, що не запросив тебе до ресторану. Сама знаєш, що такі витрати мені не по кишені. Живу на кошти організації, а їх не вистарчає на папір і кальку, не говорячи вже про гідне життя.

- Помовч, Славку! Які ресторани? Не це важне ... Гестапо розпочало масові арешти українських патріотів у Львові.

- Так, загнав нас Гітлер у глухий кут. Якщо по-правді, то не вірив я йому від самого початку. Україна надто ласий шматок, щоб надати їй право на незалежність. Серце розривається, коли подумаю, що Ярослав Стецько, Степан, Олекса та Василь Бандери караються в німецьких концтаборах. Затія Андрія Мельника створити спеціальні українські курені при Третьому рейху виявилась безперспективною. Гітлер такий же окупант, як Пілсудський і Сталін. Якби я мав повноваження, то наказав би громити нацистів, як скажених псів!

- А з Богданом - видишся?

- Ні. З того часу, як він увійшов до Східної Похідної групи під керівництвом Миколи Лемика, ще-м ні разу його не бачив. Але прийняв Богдана у своє серце, як рідного брата, бо наші долі подібні між собою, гейби дві краплі води.

- Так. Чи бачить їмость з тамтого світу, які тяжкі муки переходять її сини й доньки?

- Вона померла ще в двадцять другому році. Я її не пам'ятаю. Люди кажуть, що була врівноважена, щира й лагідна жінка ...

Коли настав час прощання, то Славко не хотів відпускати свою милу. Жартував, а серце боліло:

- Гляди мені, Антоніно! Як увиджу тя з якимось львівським кавалером, то поломлю йому кости! Повернулося багато файних легіників з еміграції, що втікали колись від совітів.

Вона розсміялась . До неї справді залицялися , бо у Львові тієї зими було хлопців, як макового цвіту.

- Щоб не було спокуси, то мій тобі наказ: роботи в організації не полишай!

- А я й не лишаю. Налагодила тісні зв'язки з колишніми членами "Пласту", вихованцями Мірчука та Климишина. Є посеред мого оточення декілька дівчат, справжніх патріоток. Збираємо історичний матеріал про Січових стрільців, радше про жінок-січовичок: Софію Галечко, Олену Степанів, Гандзю Дмитерко... А ще про Ольгу Басараб, яку поляки закатували у львівських "Бригідках". Її останні слова перед стратою не дають мені спокою : "За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!" Сильно сказано, чи не так?

* * *

Сорок третій став роком масового спротиву українців німецькій окупаційній владі. По всіх населених пунктах Калущини були створені оунівські станиці, ширилася сітка юнацьких патріотичних організацій. В кінці літа одного з випускників Калуської торговельної школи , а саме Йосипа Країнського, запросили на засідання районного проводу.

- Доручаємо тобі, друже, заснувати при торговельній школі юнацький осередок ОУН . Залучай тільки перевірених і надійних . При нашій допомозі проведеш короткотерміновий ідеологічний і військовий вишкіл, чей у будь-яку хвилину поневолена Україна покличе до зброї. Ми добре знаємо твого батька Михайла Країнського. Надіємось, що він перечити не буде.

Йосип мовчав. Він знав, що націоналісти наказів не обговорюють, а виконують.

- Щоб легше було замаскуватись, допоможемо тобі влаштуватися в німецьку торговельну фірму на добру роботу. Постарайся завоювати довіру керівництва, щоб приспати їхню пильність.

З першого вересня Йосип взявся виконувати наказ. У короткий термін він залучив до організації більше десяти учнів з першого й другого курсів торговельної школи. Переважно то були шістнадцяти- дев'ятнадцятилітні юнаки. Йому й самому нещодавно виповнилося сімнадцять, то ж був гордий з того, що йому довірили таку важливу справу. Сина підтримував батько, який пам'ятав галицьких січовиків і сам брав участь у спротиві московсько- польським загарбникам.

- Шеф на роботі ставиться до мене добре. Ви ж знаєте, тату, що закінчив я школу з відзнакою. Комерційна жилка в мені є. Непогано вивчив бухгалтерію та німецьку мову. Зараз основне завдання - це створити міцне організаційне ядро, на яке я міг би покластися. Ось напишу прізвища хлопців, яким довіряю, а ви подивіться ...

Склали список і обговорили кожне ім'я персонально. Отой список - то була фатальна помилка юного, недосвідченого станичного. Батька також ніби затьмарило. Він сказав:

- Шануйся, сину, то й шанований будеш. На роботу не запізнюйся, бо німці в усьому люблять точність і порядок. Доручення виконуй сумлінно. але перед начальством не плазуй і не підлабузнюйся. Якщо виникнуть проблеми, довірся мені.

А вороги не дрімали. На фірмі працювала полька Ядвіга Ковальська. Вся її родина знала про патріотичне минуле Михайла Країнського. Ця, вороже настроєна, пані почала від першого робочого дня стежити за кожним кроком його сина Йосипа. Хитрій, підступній жінці знадобилося всього півтора місяця, щоб "розкусити" суть молодіжного лідера. В той чac коли керівники фірми пророкували здібному хлопцеві блискучу кар'єру, вона розкинула навколо нього липку павутину підглядань та підслуховувань і незабаром дізналась, що Йосип щовечора відвідує "бурсу", тобто гуртожиток торговельної школи. Подальші спостереження підтвердили її підозру. Своїми здогадками самозвана шпигунка поділилася з польським шовіністом Яном Ковальським.

- Я впевнена, що той шмаркач пов'язаний з українським підпіллям. Молодий та ранній, сучий син.

- А ти розкажи про нього директору фірми, - порадив родич.

Вона так і зробила, але шеф належним чином на її сигнал не зреагував. Тоді пані Ядвіга написала донос у гестапо. Тридцять першого жовтня під час обшуку в оселі Країнських був вилучений отой злощасний список. Цього ж таки дня гестапо арештувало Михайла Країнського, його сина Йосипа, хатню домогосподарку і ще десяток учнів-торговельників, активістів осередку юнацької націоналістичної організації. Їх повезли в Станіславівську в’язницю. Одночасно зробили обшук у "бурсі" і заарештували ще двадцять два першокурсники, які, ймовірно, до ОУН не належали. Три доби катували хлопців на допитах. А в четвер, четвертого листопада привезли дванадцять осіб вантажною машиною, поставили вряд на майдані Ринок неподалік від ратуші і почали зганяти калушан на споглядання прилюдної розправи. Було близько дванадцятої години дня. Німецький офіцер зачитав вирок:

- За український націоналізм, спрямований проти влади Третього рейху… смертна кара через розстріл...

Осінній вітер розривав страшні фрази на окремі слова і словосполучення, ридав у верховіттях дерев, сипав і сипав на голови юнаків золоте листя. Приречені трималися мужньо. Ніхто не метушився, не плакав, не просив у нацистів пощади. Хтось тихо молився, хтось вигукнув: "Слава Україні!"

- Фаєр! * - пролунала зловісна команда.

Розстрілювали з карабінів. Не можна було дивитись, як у передсмертних конвульсіях здригаються тіла, як падають додолу, наче скошена трава, зовсім юні хлопці, які по суті тільки-тільки починали жити. Чиїсь сини, брати, наречені. Єдина їхня провина полягала в тому, що були українцями, що любили рідну землю і не хотіли віддати її на поталу нацистським зайдам.

Серед людського натовпу стояв тоді ще зовсім молодий калушанин Іван Семаньків, який став невільним свідком жорстокого вбивства своїх земляків-однолітків. Він бачив, як текла червона річечка крові вниз по бруку, як гестапівці за руки й ноги скидали свіжі трупи на ту ж саму вантажівку, як повезли їх у невідомому напрямку. Де зотліли їхні останки, ніхто й ніколи не дізнався. Доля тоді пожаліла Івана, але через декілька років уже більшовицькі посіпаки кинули хлопця до в'язниці. Після катувань засудили і повезли далеко на чужину, адже сталінсько-хрущовсько-брежнівські концтабори для політв'язнів були розташовані за межами України. Йому пощастило вижити.