Довго мовчали смереки

- Приятно иметь дело с умным человеком. Никакой волокиты… Видно було, що він кокетує заради якоїсь вигоди.

- Попрошу коротко і ясно, - нетерпляче перебив полковника "Роберт".

- Дело простое. Мы беспрепятственно проделали рейд от Путивля до Карпат, а Черный лес пройти не можем . Имеем сведения, что украинские партизаны контролируют здесь территорию в пятьдесят квадратных километров и шоссейную дорогу, протяженностью в тридцать километров. Пропустите нас на запад, в горы. Предлагаю взаимновыгодные условия. Ведь пропустили же вы отряды мадьяров во время оно...

- Відки знаєте?

- Наша разведка работает хорошо.

Випадок такий дійсно був. Повстанські командири за домовленістю дозволили перемарш угорських військових частин через Чорний ліс. За цю послугу отримали чималу кількість сучасної зброї, яка була дуже потрібна для озброєння "хлопців з лісу" в період формування перших загонів УПА. Здебільшого ставлення українців до угорців і навпаки було взаємно толерантним.

"А цей полковник - стріляний горобець! - мимоволі дав йому позитивну характеристи ку "Роберт".- Погляду не відводить, дивиться мені прямо у вічі, говорить чітко, без викрутасів. Все ж комуняка є комунякою..."

- Добре, добре, але для чого брехати? Кажете, що пройшли без перешкод всю Україну. Неправда! Били вас повстанці на Волині, аж пір'я летіло. З вашого "соєдіненія", може, половина залишилась, якщо не менше.

- Ну почему ты сразу так круто, начальник? Давай по-хорошему! Что было, то прошло. Теперь и в бандеровцев, и в ковпаковцев один общий враг - фашистский оккупант. Правильно я говорю?

- Правильно. Але більшовики - ті ж фашисти. І одні, й другі зазіхають на Україну, тому вони наші кровні вороги.

- Да мы с тобой кровные братья, товарищ Мамай! И Сидор Ковпак, и я родились на Украине. Я, например, из Сумщины...

- Яничари ви і запроданці, а не українці! І я вам не "брат" і не "товаріщ". Але у вашій пропозиції є раціональне зерно. Треба подумати.

Червоних комісарів знову зв'язали і повели під замок. "Роберт" сподівався, що з допомогою радіостанції порадиться з головним командуванням, як діяти в даній ситуації, та виявилось, що тут є лише зіпсований радіоприймач, а радіостанція залишилась на підпільній квартирі в Станіславові.

"Мушу прийняти рішення сам, - розмірковував "Роберт". - Помилитися не маю права. Потрібно зважити всі "за" і всі "проти". По-перше, розвідка повідомила, що червоних партизанів у декілька разів більше, як нас. На даний час у Чорному лісі дислокується лише три сотні необстріляних стрільців-новобранців. Значить, не вступаючи в бій, ми збережемо людям життя. По-друге, пропустивши їх далеко в гори, ми перекриємо зворотній шлях відступу на Східну Україну. Дивуюся, хто з них приймав таке безглузде, м'яко кажучи, рішення. Видко, не вольготно велося червоним бандитам на Волині, коли самі лізуть у пастку. По-третє, на даному етапі боротьби вони й справді ніби наші союзники. Агій! Куди мене занесло! Адже вся попередня історія вчить, що москалям довіряти ні в якому разі не можна, тим більше комуністам! Ми зустрічали їх по-людськи в тридцять дев'ятому році ... Це і є те найвагоміше "проти"!

На цей раз для продовження персговорів привели одного Руднєва. Два політвиховники високого рангу залишились у кімнаті віч-на-віч. Сиділи за столом один навпроти одного, наче по обидва боки барикад.

- Что?- якось хрипко запитав Руднєв.

- Ні!- була тверда й категорична відповідь.

- Я понял без слов, мог и не говорить. Все же ты мне симпатичен, и я хотел бы сотрудничать с тобой. Запомни, кошевой, что Украина мне тоже дорога!

Комісарів відпустили тихо й мирно,без ніяких перешкод.

- До свиданья, Мамай! Я зла не помню. Если что, дай знать - выручу. В овраге нас ожидает с лошадьми мой восемнадцатилетний сын Радион. Он тоже красный партизан. Хочешь, иди, посмотри, какой это бравый хлопец, не хужс твоих повстанцев.

"Ади, як заговорив! Правду кажуть, що у вовка - вовча шкура. У нас з ними різні життєві позиції та інтереси. Вони воюють за Радянський Союз, за свого ідола Сталіна, а ми - за волю рідної землі. Я переконаний, що прийняв правильне рішення" , - подумав провідник, а вголос сказав:

- Я піду з тобою при умові, якщо покажеш командира.

- Какого? Товарища Ковпака? Он далеко отсюда. Бородатый такой ... Ну да ладно! На кой хрен тебе его видеть? Так лучше для нас обоих. Обидно, что мы не договорились. Придется искать иные пути...

Все ж "Роберт" побоювався, що Руднєв захоче силою прорватися через Чорний ліс, тому послав услід розвідку, а сотенним дав розпорядження зайняти вигідну позицію і бути напоготові до оборони.

Розвідники повернулися, коли вже сонце сідало за обрій.

Розвернули назад. Ми стояли і дивились, як ішли піхотинці з автоматами на грудях, як тягнули коні легку артилерію, кулемети й міномети, як від'їжджали обозні фіри, завантажені ящиками з гранатами, набоями та різними побутовими припасами, - розповідали розвідники. - Потрібно віддати належне - озброєння у них багато краще, як у нас.

- Певна річ! За ними стоїть величезна імперія від Москви до Тихого океану. Літаки регулярно доставляють у німецький тил зброю, одяг, харчі, вишколених радистів, розвідників, медиків. А нам ніхто не допоможе, якщо самі собі не допоможемо. Не журіться, хлопці! Он які ви орли: сильні, високі, широкоплечі! Ми цих облізлих миршачків голими руками поборемо!

Провідник поплескав розвідників по плечах і запитав:

- Як ви мислите, куди "ванюшки" направились?

- На південь. Певно спробують перейти через Коломийщину, там зараз наших обмаль.

Так воно й було. Пізно вночі "Роберт" доповів головнокомандуванню про незвичайні переговори з представником ковпаківського з'єднання і про своє рішення не пропустити червоних партизанів через Чорний ліс у напрямку Яремче - Ворохта. Думав, що його відразу покличуть в СБ* "на килим", але високі командири схвалили його рішення.

А через тиждень комуністи розстріляли партизанського комісара Руднєва "за измену Родине и связь с бандеровцами". Вбили таємно, після заочного суду. Виконати вирок доручили його особистій радистці. Не простили полковникові півгодинної розмови наодинці з крайовим провідником ОУН і всі невдачі в подальших боях звалили на нього. Одночасно знищили й улюбленого сина Радика , щоб не було свідків. Півроку таємницю їхньої смерті тримали під сімома замками. Лише в січні сорок четвертого року появилася в пресі коротка замітка:

"Четвертого июля сорок третього года около села Делятин Надворнянского района Станиславской области в бою с бандой украинских буржуазных националистов пал смертью храбрых комиссар соединения красных партизан полковник Семен Васильевич Руднев. Родился в Путивле Сумской области в 1899 году. Член партии большевиков с 1917 года. Участник гражданской войны ..."

Кремлівські вожді подали матеріал так, як їм було вигідно, і поспішили присвоїти Руднєву звання Героя Радянського Союзу та надати чин генерал-майора посмертно.

* * *

Неймовірно важко жилося українським селянам у час війни, в тім числі й на Галичині . Німці обкладали непосильними податками, заставляли здавати зерно, картоплю, м'ясо, молоко, яйця, вовну та ще й сплачувати певну суму грошей. Найкраща й найсвідоміша молодь, взявши в руки зброю, пішла в ліси, щоб боротися з окупантом. Увесь тягар по матеріальному забезпеченню Української Повстанської Армії селяни взяли на себе. Запрацювала широка сітка господарників: зброярі кували зброю, пекарі пекли хліб, кравці й шевці шили одяг та взуття, сільські дівчата прали й латали білизну. Лише в одному Чорному лісі майже постійно дислокувалось три курені вояків. А тут ще після перелому на фронті посунули на Західну Україну червоні партизани. Від них не можна було приховати й макової зернини. Почалися утиски й грабежі місцевого населення, яких досі не бачив світ. Озброєні до зубів, озвірілі й голодні, вривалися вони серед ночі до хат і починалось!