Страница 9 из 31
Перед прем’єрою опери «Фауст» у Шарля Гуно запитали:
— Скільки приблизно років Фаустові?
— Нормальний людський вік, — відповів він, — шістдесят.
Самому Гуно було тоді сорок. З тим же питанням до Гуно звернулись через двадцять років.
— Нормальний людськтй вік: приблизно вісімдесят літ, — відповів композитор.
Поклонниця Гуно відвідала маестро. Проходячи повз їдальню, вона помітила на столику кісточку з вишні і блискавично сховала її в рукавичці. Наступного дня композитор зробив відповідний візит дамі і побачив на ній оригінальну брошку: це була вишнева кісточка, обрамлена справжніми діамантами.
Дізнавшись, як це трапилось, Гуно посміхнувся:
— Шановна, я ніколи не їм вишень. Вишні переважно їсть мій камердинер…
Гуно якось розмовляв а молодим композитором. Автор «Фауста» задумливо промовив:
— Що далі ми просуваймося в нашому мистецтві, то більше цінуємо своїх попередників. Коли я був у вашому віці, я казав про себе: «Я». У 25 років казав: «Я і Моцарт». У сорок: «Моцарт і я». А тепер тихенько кажу: «Моцарт!»
Оффенбах, який бував зчаста не в гуморі, одного разу написав своїм співавторам-лібреттистам — А. Мельяку та Л. Галеві — таку записку:
«Прагнучи зберегти з вами найкращі взаємини, нижчепідписаний Жак Оффенбах, що проживає в Парижі по вулиці Лаффіт, наперед просить вибачення у своїх співпрацівників на той випадок, якщо він їх образить».
Після першої вистави «Гальки» в Вільно у 1854 р. Станіслав Монюшко запитав свого знайомого, старого шляхтича, як сподобалася опера,
— Е-е… дуже довга історія… Дав би стольник дівчині корову ще в першому акті,— та й по всій справі!
Одного разу Йоганн Штраус, уже відомий на той час композитор, зустрів у Відні товариша, з яким двадцять літ тому сидів на шкільній лаві.
— Ах, Йоганн, який я щасливий тебе бачити! Між іншим, що ти поробляв усі ці роки? — запитав приятель.
Повернувшися з гастрольної поїздки по США, Йоганн Штраус так розповідав про місцеві звичаї:
— Ентузіазм американок, що страждають манією збирання артистичних реліквій, не має меж. Спочатку я виявив слабкість до цих витівок і внаслідок цього позбувся багатьох дорогих мені речей.
Легкі перемоги настільки окрилили моїх поклонниць, що незабаром серйозна небезпека зависла над моїм бідолашним пуделем: дами полювали за його кучерями. Аби врятувати його від подібних зазіхань, я вирішив постригти пуделя…
Один молодий композитор зіграв Йоганну Штраусу свою нову баладу.
— Чудесна річ! — сказав Штраус. — Ось тільки деякі місця нагадують мені Моцарта.
— Нічого. Це не завадить! — відповів автор. — Моцарта завжди слухають з задоволенням.
Якось Йоганн Штраус зайшов у взуттєвий магазин. Він обдивився і примірив з десяток черевиків і нарешті розчаровано махнув рукою:
— Бачу, що не знайду того, чого шукаю.
— А що ви, пане, шукаєте? — запитав продавець.
— Два черевики, які б рипіли в унісон, — відповів автор «Летючої миші».
По смерті Йоганна Штрауса з'явилося чимало оперет, викроєних із його творів. Перша — «Віденська кров» Мюллера-молодшого — була поставлена в 1899 році. Після багатьох вистав, що їх витримала оперета, в котрійсь із віденських газет з'явилася стаття: «…Мюллер, написавши оперету на музику Штрауса, нажив кам'яницю. Коли б Штраус писав оперети на музику Мюллера, він помер би з голоду».
Антон Рубінштейн повертався з-за кордону на батьківщину. Йому не минуло ще й 16 років, коли мати вивезла його з Петербурга, тому до столиці він повернувся, не маючи паспорта. Це викликало підозру. Тодішній оберполіцмейстер Галахов категорично відмовився вірити будь-якому поручнйцтву знайомих Рубінштейна, котрі запевняли, що Антон Григорович — музикант, і зажадав «наочного засвідчення особи». Начальник канцелярії Чесноков повинен був послухати гру Рубінштейна і зробити висновок — самозванець він чи ні.
Ось як про це згадує сам композитор в «Автобіографічній записці»: «Привели мене до Чеснокова… Знайшлося в нього якесь мізерне фортепіано. Сів він, сів і я. і все, що було у мене на серці гіркого, всю злість і обурення на все, що зі мною робиться, я вилив, вибиваючи це на клавішах отого інструмента! Я так гримів, що фортепіано ледь не луснуло під моїми ударами, і удавалось, що воно ось-ось розвалиться на двадцять чотири шматки. А втім, інструмент був найпідліший, і моїй злості не було меж. Чесноков, однак, терпеливо прослухав і відправився зі мною до обериоліцмеистера.
— Достеменно так, ваше превосходительство, — доповів начальник канцелярії.— Рубінштейн справді музикант, тому як грає».
На гастролях у Відні Антону Рубінштейну довелося мати справу з неймовірно скупим антрепренером. Переговори про оплату концертів затягнулись. Тоді Рубінштейн заявив:
— Добре, я візьму вдвоє менше тієї суми, яку я звик одержувати, але й гратиму в два рази тихіше.
Композитор-початківець прийшов до Антона Рубінштейна і попросив дозволу програти йому дві свої п’єси. Рубінштейн погодився. Автор зіграв одну п’єсу і хотів був розпочати другу, та Рубінштейн хутенько
сказав:
— Дякую, шановний, не турбуйтесь, друга п’єса мені значно більше до вподоби, ніж перша!
Антон Рубінштейн не дозволяв своєму учневі Й. Гофманові навіть вдруге грати вже пройдений твір. Якось Гофман скромно запитав, чи не згодиться той ще раз його прослухати, аби перевірити: все він, Гофман, зробив гак, як радив йому маестро? А. Рубінштейн відмовився на тій підставі, що вдруге він скаже йому «зовсім інше».
Що ж, поради також треба економити!
Ганса фон Бюлова довго й марно умовляли диригувати новою виставою в Берлінському оперному театрі. Бюлов відмовлявся, бо новий твір був зовсім бездарний і його ставили лише тому, що авторові протегував сам кайзер Вільгельм II. Однак Бюлов змушений був скоритися.
На прем'еру диригент прибув зодягнутий, як на похорон, з чорною траурною пов'язкою на рукаві.
— Що трапилось? — спитали фон Бюлова стривожені музиканти. — Ви когось поховали?
— Поки що ні,— відповів диригент. — Але зараз ви побачите, як я буду ховати оцю оперу…
Під час оркестрової репетиції Ганс фон Бюлов закричав тромбоністові:
— Форте!
Коли музикант зіграв голосніше, диригент ще раз крикнув: