Останній гетьман. Погоня

— Вона, Лізо, тоді була ще майже дитина.

— І, звичайно, таємно кохала тебе. Тебе ж не можна було не кохати.

— Може, й кохала. Але тріньки — тріньки, по — дитячому.

— А де ж ви пасли корови?

— А он там, на пастівнику, на Заячому Крузі.

— Ходімо труди. Далеко — далеко.

— Дуже далеко не можна. Там рокити, мокрий луг, болотистий.

Єлизавета махнула рукою, щоб ніхто не йшов за ними. Скинула французькі черевики з золотими метеликами — Олексій підхопив їх, ступала босими ногами, тихенько зойкала, але йшла. Так дійшли до кущів верболозу. Колишня копанка посередині розлилася, заросла ситнягом. По той бік озерця плавали дика качка та селезень. Він кружляв навколо неї, витягав шию, покахкував, аж поки качка присіла у воді й він скочив на неї. А потім плавали вдвох, він пірнав, уверх лапками, шукав корм, а далі поплив, поплив попід ситнягом у далекий кут, що його майже й не видно було. І тоді раптом з очерету ліворуч виметнувся інший селезень і, поспішаючи, аж кипіла вода під лапками, рвонувся до качки й стрибнув на неї. Вона не втікала. Перший селезень помітив суперника й помчав до качки, погрозливо крякаючи, погнав суперника по озерцю, загнав далеко в ситняг і повернувся до качки. Певно, качурів було більше, ніж качок, не всім вистачало пари.

— Зараз він їй дасть, — сказала Єлизавета. — Битиме морду.

— Я ж тобі не б’ю!

— ?!

Але качур знову кружляв у любовному танку довкола качки, простягав над водою лапку, напинав над нею крильце, терся шиєю об шию, і врешті вона знову присіла у воді й він скочив на неї.

— У них просто. Всім вистачить. — Єлизавета оглянулася. — А тут гарно. Ще одна пташка дивиться на нас з гілки.

— Волове очко.

— Нехай дивиться.

Вона обійняла його за шию. Їй хотілося пастушої екзотики. Вона хилила його на траву. А йому згадалася Василина.

І, може, від цього він знову палав, і її дуже туге тіло кликало нездоланно. Потім вони сиділи на траві. Й знову, як тоді, все сталося дуже швидко, але й дуже гарно. Єлизавета засміялася.

— Ти як молодий. Як хлопчак. Як же було солодко.

— То все від тебе.

…Вони приїхали в будинок у Козельці. Єлизавета лягла відпочити, а Олексій повернувся в село. Він пішов на Сягайлівку, зайшов у двір до Харитини. Біля хліва до дровітні рубав суху лозу чоловік з широкими плечима, широким обличчям, великими руками.

— Харитина вдома? — запитав Олексій.

— У хаті.

Харитина сиділа на полу, обнизана дітьми. Одне з правого боку, друге з лівого, найменше в неї в пелені на колінах. Вони їли з дерев’яних мисочок маленькими дерев’яними ложками, третього Харитина годувала сама. Вона знову спаленіла. І він засоромився. І щось защеміло в серці. Ледве подолав.

— Бачу, ти не дармувала часу.

Незручна мовчанка пролетіла попід трямом.

— А в тебе, Олексію, дітей немає?

І враз усе перевернулося в Олексієвій душі, йому хотілося бути чесним і гарним перед оцією чистою і щирою Харитиною, і він сам не стямився, як мовив:

— Є, Харитинко. — Й тут же його струснуло: — Тільки цього, Харитинко, не повинен знати ніхто — ніхто. Жодна душа. За це можемо позбутися життя і ти, і я. Бачиш, як все не просто. І як страшно. Втямила?

— Втямила. Нікому — нікому. — Й засвітила барвінковими очима. — Ой, чим же тебе пригостити в своїй хаті?

— Не треба нічого. Я йду додому, там зібралися всі родичі, ждуть мене. А ти… То твій чоловік рубає хмиз? Як його звати?

— Оверком.

Олексій вийшов у сіни, прочинив сінешні двері:

— Оверку, йди сюди.

Оверко зайшов, ніяковів, тупав, як ведмідь, чоботиськами в присохлому гної.

— Оверку, яка у вас худоба?

— Кінь, корова, телиця, семеро овечок.

— А землі скільки?

— Три десятини.

Олексій поліз за пояс у гаман, там вже лежали приготовлені п’ятдесят рублів. Вийняв і поклав на стіл.

— Оце, Оверку, п’ятдесят рублів. Купи пару волів і землі ще хоч три десятини. У вас десь продається земля?

— На Боярівці. Гарна земля. — Оверко недовірливо дивився на гроші.

— Знаю. Отам і купи. Ну, бувайте, я пішов. Розкажи, Харитино, чоловікові, як ми з тобою корови пасли.

Хотілося погладити по голівці найменшеньке, не зважився.

Оверко кланявся:

— Ваше благородіє, ваше благородіє…

— Я не благородіє, я — сіятельство, — засміявся. — Я — граф. Граф Розумовський. І якщо хтось захоче вас покривдить, скажи йому: граф Розумовський зніме з тебе живого шкуру. А найкраще скажи про кривдника моїй матері, вона на кого хочеш знайде управу.

В порозі зашпортнувся, вдарився головою об верхній одвірок, зціпив зуби, аби не виявити болю. Вийшов на вулицю. Десь неподалік цінькало в дійницю молоко, мекало теля — мабуть, поривалося до корови, а хазяйка не підпускала, пустить, коли здоїть, — і в нього так защеміло в серці, так близько стали в пам’яті прожиті в селі дні, й ці корови, які пас, і ці телята, і чорногузи, які кружляли в небі. І тонко — тонко затремтіло десь у серці: що ж таке щастя?

Вдома вже зібрався увесь рід у новій хаті — хата була збудована до його приїзду. Одні нітилися перед ним, інші трималися надто вільно, тільки мати була як завжди: раділа синові, пишалася ним, не потурала йому. Вона всьому давала лад, кожному вказувала місце. Олексій кілька разів виходив з хати, ходив по садку, де пробігли босими ногами його дитинство і юність. Отут, під хатою, під самою призьбою, росли півники, їхні гострі вістря протикалися одразу після снігу, й по тому, як вони росли, він міряв весну, отут вони й зараз ростуть, півонії, пишні квітки; бувало, він нарізав їх і ставив у глекові на столі, й мати тоді казала: «Ти як дівчина», а он рай — дерево — бузок, його запахи наповнювали у відчинене вікно хату, а он чорнобривці — то вже материні квіти, вона казала, щоб поклали їх їй у труну, а він малим лякався й плакав.

З букетом півоній і приїхав до палацу, вручив їх Лізі, сказавши, що це півонії з власного саду. Вона посадовила його за стіл, майже наказавши: сідай, а потім гепнула перед ним велику макітру, у якій догори лапами лежала тлуста, жирна, засмажена качка — їж. Я зготувала, я — твоя жінка.

Вона й там, у Петербурзі, іноді грала доладну домашню господиню, готувала ту чи ту страву.

— Я обідав дома з родичами.

— Я того не бачила, як ти обідав. Треба їсти те, що приготувала власна жінка. — Й стояла ставна, ладна у фартушині. Така ладна, така жадана, що він не стямився, як ухопив її й посадовив на коліна. Так і кохалися. Потім їв качку.

А по тому вони ходили над Остром, в пітьмі тихо перегукувалася варта. Великі білі зорі котилися за водою. По річці проплив човен з ліхтарем на щоглі і щез. За річкою луг у пітьмі, як ніч без краю. І квилить якась птаха, неначе загублена душа. Й стає терпко, жаско, що все минає, і оця мить також мине, що вони молоді, палкі, але це не буде вічно, й що не вічна оця близькість — їхні душі, неначе одна, спільна, і почуття також. Зорі дивилися на них, перекліпувалися — заздрили. Вони розкотилися по небу, неначе погублені таляри.

У будинку в Козельці їхнє кохання сягнуло апогею — зір. І несло їх до них. Усе було таємничо, романтично, високо. А теплі літні ночі з повним місяцем і падучими зорями зачаровували.

— У нас там немає таких зір.

— Немає. Ти подивися, як вони сяють. Ближче, далі, зовсім далеко. Полинути б.

— Полиньмо.

І знову вони кохалися. В кожному новому місці Єлизавета кохалася особливо палко, це Олексій помітив давно. Й подумав, що з часом їй зажадається не тільки нових місць, а й нових коханців.

— Знаєш, як би я хотів найкраще прожити життя?

— Як?

— Над річкою, на пасіці. Гарний курінь з очерету. Цвітуть яблуні. А бджоли гудуть, гудуть. А ось і ти йдеш, несеш у вузлику обід. А я тебе пригощаю медом з вощини. Солодким — солодким.

— І ще чимось. Ще солодшим. У курені.

— Безсоромна.

— Я не безсоромна. Просто я кохаю, — і в її очах справді світилися милі приязні вогники. Вона взяла його за руку й приклала до своєї щоки. Тепла, довірлива хвиля огорнула їх, і справді в цей час були вони не коханцями, а люблячими чоловіком і жінкою, спорідненими душами. Й відчули: отак би прожити вік. Сказала: