Страница 2 из 19
— Отож, якось. А треба, щоб добре. Піди набери води, — й дає йому гладущика.
Посеред пастівника — долинка, заросла верболозом, літо стоїть жарке, в долинці сухо, тільки посередині дядьки викопали сажалку напувати корів. За два сажні від сажалки вузенька глибока копаночка — брати воду пастухам.
…Олексій став на коліна, зачерпнув води, закинув голову, довго пив.
— Доброго здоров’я, напувальнику…
І як воно стається, що їй найчастіше випадає пасти череду разом з Олексою.
Олекса набирає води ще, ставить у траву глека, підводиться.
— П’єш і не напиваєшся. Жарко.
— А ти скупайся. Давай я тебе обмию.
Й обхоплює його, і вже її руки справді порпаються на його животі біля очкура. Він виривається, біжить до товару. Але наступного разу вона вхопила міцніше.
— Давай покупаємось разом. Упадемо у воду в одежі… Давай. — А сама хилить його, але не до копанки, а в протилежний бік. — Осюди… Тут трава… Нас ніхто не бачить.
Й притиснулась міцно — міцно. І він почуває її всю, її повне, спрагле, лите тіло. У неї литки повні, і стегна тугі. І вже Олекса не тільки не може вирватися, а й не хоче. Тонкий дрож проймає його. А далі вогонь, спалах, гаряча хвиля. Все сталося так швидко… Дуже швидко. Його обійняв сором. Хотів схопитися, бігти, але вона притримала:
— Ну чого ти… Все гаразд. Перший раз так завжди буває. На ось з’їж грушку. І оцю, ця ще смачніша. О, та ти вже той… Знов. Ну, йди до мене. Тепер уже сам…
Білоброві хмарки пливли лебедями, дивилися на них з високості.
Й далі Олексі часто випадало пасти з Василиною. Мабуть, вона мінялася чергою. Тепер уже він, зустрічаючись з Харитинкою, червонів і опускав очі. Йому здавалося, що Харитинка про все здогадується А потім він захвилювався. Злякався. А буде дитина?! Й вона розкаже, од кого. Або всі здогадаються й так.
Затинаючись, він натякнув Василині. Вона розреготалася, а тоді враз посмутніла.
— Ну, поки що, поки ти вперше, — не страшно. А далі… Твоя правда. Ти стаєш небезпечним. Треба остерігатися. Я навчу.
Але не навчила. Неждано прийшла звістка з Криму, що Махтей і ще двоє козаків сидять у перекопській башті й що за них хочуть викуп. Не вельми великий, Василина і чоловікові родичі зібрали гроші, й вона з його братом і ще з двома родичами тих козаків, які сиділи з Махтеєм, запрягли сліпу на одне око конячку й поїхали до далекого Криму. Й повернулися під осінь. Махтей якийсь час сидів удома, а потім почав виходити: худий, змарнілий, темний лицем, спирався на палицю; зустрічаючись із ним, Олексій скидав шапку й одводив погляд.
По неділях Олексій співав на хорах в лемешівській церкві, але часто, на великі свята, на храм його запрошував співати дячок із сусіднього, більшого, села Чемер, увесь шлях з Києва до Чернігова називався Чемерським. Олексій співав і допомагав дячкові, а той іноді дасть калача, а колись і кілька копійок, навчив його читати й писати, і давав йому книжки.
…Сидить Олексій під кущиком рокити, втупився в книжку, зачитався. Книжка про світське, про якогось войовника Александра, який воював якихось персів, був дуже сміливий і войовничий; Олексій не вельми любить усе військове, але ця книжка цікава. І враз жагучий біль оперізує йому плечі. І вдруге. Олексій схоплюється. Батько з батогом на вишневому пужалні. Й періщить далі по чім попаде.
— А за шкоду хто платитиме?
Олексій оглядається.
— Так ще ж не в шкоді.
— А ти хочеш, щоб були посеред лану!
Батіг звивається, як змій, і важкі басамани лягають Олексієві на плечі, на ноги, на живіт і горять, і печуть пекельним вогнем. Батько п’яний, це з ним незрідка. Олексій плаче, а далі втікає геть.
Увечері він привів череду, підігнав до свого кутка — далі кожна корова сама знайде свій двір — і побіг назад у поле. Повз Кіпті і Патютів прибився до Чемера… Дяк саме подоїв козу, наливав у черепочок коту молока.
— Візьміть книжку, Пилипе Гордійовичу.
— Ти вже її прочитав?
— Не прочитав. Не буду читати. Йду я.
— Куди?
— Світ за очі. Батько б’ється, нізащо, п’яний.
— Е, хлопче, — дяк поставив на дровітню макітерку з молоком. Був він маленький, худенький, волосся в нього вилізло, й він доточував до кіски жіночу косу. — Світ за очі — це дуже далеко. Й дуже погано. Світ, він не такий, як ти думаєш, він жорстокий. І кому ти треба? Ну, знайдеться якийсь хазяїн, що візьме тебе, він же тебе у хлопи запише.
На весь вік. Лишайся вже краще в мене, допомагатимеш у церкві і по господарству. А там буде видно.
…Одспівав Олексій Різдвяну літургію, кличе дяк його за собою. Вийшли з церкви, а там під притрушеною снігом грушею втоптує сніг якийсь чин високий і пузатий, у шубі ведмежій, у мундирі, золотом поцяцькованому, що визирає з — під шуби, у чоботях і капелюсі чужоземному. Генерал якийсь абощо. Але першим заговорив дячок.
— Киш, — спочатку гаркнув на півня.
— Чого ви?
— Топче й топче курей.
— То ж його призначення.
— Слухай, Олексо, — мовив. — Їхнє превосходительство їде з Угорщини, де вони провадили справи самої цариці, їде в Петербург, у столицю. Він чув, як ти співаєш. Золотий голос, це і я скажу. Не казав, щоб ти не загордився, а тепер скажу. І в Києві такого немає. А в Петербурзі у цариці капела, хор, значить, де найкращі голоси. І їх превосходительство хоче взяти тебе з собою. Може, це доля твоя.
Олексій переступив з ноги на ногу. На тину заскрекотіла сорока.
— А батько, а мати?
— Зараз поїдемо до них, — сказав вельможний чоловік.
А був це полковник Вишневський, йому, як і іншим царедворцям, був наказ: збирати гарні голоси будь — де, за те імператриця щедро нагороджувала.
— Там багато співаків і бандуристів з малоросіян, — казав Вишневський уже Григорію і Наталці Розумам. — Вдягнуті, взуті, нагодовані, їх вчать, а потім кращим ще й гроші платять. Скажіть, не раді будете, як син пришле якогось рубля чи п’ятірку? За п’ятірку можна купити телицю або десять кварт горілки.
Хитрий полковник одразу зрозумів, що Григорій Розум схильний до чарки, а в того від такої мови загорілися очі й ніздрі вузького носа заходили туди — сюди. Наталка зчепила пальці рук на животі.
— Та як же я пущу свою дитину в таку далеку чужу сторону? А я ж і очі виплачу за ним.
Але тут Олексій згадав батькового батога, й це переважило.
— Не побивайтесь, мамо. Я вас не забуду.
За молодості прощаються легко. Он гребінь їхньої хати з лелечим гніздом, он церквиця, он пастівник, де… І тут трішки — трішки заплакало серце. Але швидко зник із зору пастівник, швидко й заспокоївся. А сніг співав під полозками, і горобці весело цвірінькали на вербі.
Далека дорога, дивовижні краї, дивовижні міста (досі він не був далі Козельця), дивовижні люди — хоч він уже бачив дещо на битому Чемерському шляху — все це гойдалося перед очима, й гойдалася дорога, сидіти було незручно — сидів на передку біля машталіра, то геть втомився.
Вже аж за Глуховом Вишневський посадив його до одних саней, де на дні, повкушкувані в плетені солом’яні коші, їхали дорогі вина. Чіпати їх — не приведи Господи, а горілкою сливовою Вишневський пригощав машталірів і солдатів охорони. Наливав і Олексієві. Бо ж холодно. Три дні відпочивали в Москві. Олекса бродив по вулицях і дивувався: високі муровані церкви, а поруч задрипані, закіптюжені хатки, на папертях повно старців у лахмітті, а на вулицях зграї голодних собак — без палиці не потикайся. І в самому центрі Москви — Лобне місце. Московіти тягнуть на нього людей, де їм рубають голови, моляться на нього. То їхня найбільша святиня. Святиня смерті.
В Пітері два дні він відсипався в якійсь комірчині: в царському палаці розкішні зали, кабінети, будуари, а позаду — комірчини, в яких купчилася челядь. А потім його почали одягати, щоб вести до капели. Принесли якийсь чудернацький каптан, вузенькі німецькі штани — Олексій заперечно похитав головою:
— Хіба не можна, щоб у нашому?
З ним одразу погодилися, в капелі більшість українців були у козацьких строях. І він також одягнув кунтуша, широкі сині шаровари, козлові чоботи. В капелі стояв у задньому ряду з правого боку. Літургію знав і співав без затинок. Щойно капельмейстер узяв паличку, до палацової церкви вбігла дівчина й стала в передньому ряду з лівого боку. То була царівна Єлизавета, вона була вельми богомільна, любила церковний спів і зналася на ньому. Співала й сама.