Страница 36 из 84
Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.
Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:
— Невже ви не бачите?!
Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.
— Ну? — не вгавав Петрусь.
— Що ну? — перепитав Івась.
— Ну, що в мене в руці?
— Арбалет, — знизав плечима Івась.
— Який арбалет? — Петрусь зробив наголос на слові «який».
— Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.
Петрусь розреготався.
— В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?
— Приклеїв, чи що?
— Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.
— Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?
— А отак! — Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги. — Це я здогадався, коли мотузка з затримкою рухалася в землі, — він уже звертався до Вуханя. — І точно. Ти бачиш, як вийшло.
Петрусь дав Вуханеві арбалет, і нову стрілу. Той, забувши про біль, почав уважно роздивлятися, заряджати, опускати й піднімати зброю. Йому все ще було зле, однак Вухань уже сміявся. Івасик знав, що можна не перевіряти. Раз Вухань сміється, це означає, що зроблено справді дуже добре.
Втім, він не був готовий хвалити Петруся. Упродовж усієї розмови Івася не полишала думка про те, що через Петрусеву нерозважливість Вухань міг загинути. Тепер він дивився, як той, мов дитина, тішиться з арбалетом, і нічого не розумів.
— Ти б хоч попередив Вуханя, що задумав щось нове, — сказав Івась. — Він на тебе розраховував, а через те, що ти кинув його, мало не загинув.
— Вухань? — перелякався Петрусь.
Тільки тепер він помітив босу розпухлу ногу свого старшого друга.
— Пусте, — махнув рукою Вухань. — Ти не той… Ти ж не знав…
Петрусь мовчки дивився на Вуханеву ногу. Схоже, він усе зрозумів — що сталося і як, і які від того наслідки. І не знав, що сказати собі на виправдання.
— А з арбалетом це ти ловко той… — перевів його друг мову на інше. — Тепер посадимо на дерева кілька вартових — і ніякі вовкулаки нам не той… Можна всі пастки той…
— Потім про це поговоримо, — перебив його Івась. — Зараз треба рятувати Вуханя. Петрусю, дуй до села. Приведи Бороду.
— Тільки не Бороду! — вигукнув Вухань не своїм голосом — пронизливо, аж пискляво. — Тільки не Бороду!
— А хто ж інший зможе тебе донести до села? — здивувався Івась. — Чому не Бороду?
— Нє-нє-нє!
— Чому? — не міг зрозуміти хлопчик.
— Та він буде… той… — ніяково пояснив Вухань.
— Який?
На допомогу прийшов Петрусь:
— Ну, що ти не розумієш! Борода сміятиметься.
Друга спроба
Вони зрозуміли це тільки тоді, коли відбігли на добрих сотню кроків.
— Стійте, — крикнув Лисий.
Усі зупинилися, крім Глини, який намагався тягти їх іще далі, а потім заспокоївся й, висолопивши язика, дивився на Лисого, ладен знову бігти.
— Даремно ми зупинилися, — казав пес. — Треба забиратися звідси якомога далі. Мені зразу не сподобалося те місце.
— Що з твоєю ногою? — вигукнула Леля, помітивши, що ліва ступня Лисого боса.
— Нічого, — відповів він. — Десь загубив.
— Ой лихо! — Леля сіла напочіпки й роздивлялася ступню.
Черевика не було. Це вже прикро. Наскільки вона знала, в селі був тільки один швець, і він не встигав пошити черевики кожному, кому вони потрібні. Та й добра шкіра не завжди є. Через те діти ходять у постолах, та й деякі жінки також. Але вартість черевика не йшла ні в яке порівняння з небезпекою, якої Лисий дивом уникнув.
Так смикнути за ногу, що аж шкіряні зав’язки не витримали, — Леля одразу уявила, що було б, якби Чата вхопив Лисого не за черевика, а трохи вище…
Лисий відсмикнув ногу.
— Годі вже! — невдоволено буркнув він. — Аби це всі наші втрати.
Леля лишилася сидіти напочіпки, дивлячись на босу ногу Лисого.
— Ми не зможемо повз нього пройти, — тихо промовила вона. — Стільки сили!
— Ми вже один раз повз нього пройшли, — твердо промовив Лисий. — Не думаю, що комусь до нас це вдавалося. Інакше твої русалки сказали б тобі про це.
— Вони тільки сказали, що ніхто не пройде повз Чату.
— От-от, — погодився Лисий. — А ми пройшли. А ще вони тобі сказали, що Чата чатує, так?
— Так, — погодилася Леля, не розуміючи, куди він хилить.
— Тобто він сидить на одному й тому ж місці. Чатує, розумієш? Не бігає, не ганяється, а чатує. Ми вже знаємо, де він, знаємо, що він робить і як кусається. Нам пощастило вціліти після першої зустрічі, тому треба це використати.
Мабуть, була рація в тому, що він казав. Та Леля зараз не могла мислити логічно. Зірваний з ноги Лисого черевик був останньою краплею, що переповнила глечик самовладання. Не підводячись на ноги, вона кивала, ніби погоджувалася, не дуже заглиблюючись у сказане.
— Вставай! — сказав їй Лисий.
Вона кивнула й не поворухнулася.
— Вставай, а то русалкам віддам!
Леля здивовано звела на нього очі — ніби прокинулася.
— Звідки ти знаєш?
— А що тут знати! Раз ти з ними так довго розмовляла, а нам не кажеш, значить вони тебе звали до себе під воду, казали, що як не підеш до них, то всі ми загинемо…
— Ти чув?! Ти підслуховував?!!
— Я б, звісно, підслуховував, якби міг, — Лисий стенув плечима. — Але ми ні звуку не чули. Тільки бачили, що ти з нею розмовляєш. Ну, а про що… Кажу тобі, я здогадався.
Леля думала, чи справді таке можливо, однак Лисий перебив її думки:
— Вставай. Якщо ми до ночі не повернемося в село, сама знаєш, скільки лиха може трапитися.
Леля згадала, що сказала русалка про Марічку, і рештки заціпеніння злетіли з неї, немов горобці з дерева — миттєво й галасливо. Дівчинка звелася на ноги, обтрусила пісок із колін. Подивилася на хлопців і на Глину.
— Як підемо? — вона була готова.
— Поки що підемо так само, — відповів Лисий.
Вони повернулися майже на те місце, де Лисого збила з ніг несподівана хвиля води. До місця лишалося ще кроків тридцять, коли вони побачили таке, що дуже їх усіх збентежило. Дивна гадюка, яка нещодавно їх зупинила на цьому березі, мирно лежала на тому самому місці, де й минулого разу. Такий потужний струмінь води не змив її у воду, не завдав ніякої шкоди, схоже, навіть не збудив.
— Притисніться до стіни й щосили упріться ногами в землю, — скомандував Лисий.
Сам він прицілився з арбалета в гадюку й вистрілив, після чого теж притиснувся до стіни. Коли стріла ввійшла в гадюче тіло, плазун не смикнувся від болю, не вхопив стрілу отруйним зубом. Змія так само повільно поводила головою: праворуч, ліворуч, праворуч… Але не довго, бо з річки вирвався довжелезний струмінь води, який накрив гадюку, вдарив у стіну піску й разом із піском скотився в річку. До дітей не долетіло жодної бризки.
А гадюка знову так і лишилася на своєму місці. Лисий тут же пустив у неї ще одну стрілу й почав непорушно чекати, тільки губами беззвучно ворушив. Друга хвиля була не такою потужною, як перша, хоча й достатньо сильною, щоб змити їх усіх у річку, якби вони стояли перед гадюкою.
— Дванадцять, — промовив Лисий. — Без напруги встигаємо. Тільки через цю погань перестрибуйте, бо хто його знає, що то за така гадюка… Підійдемо ближче.
Вони зупинилися кроків за десять від гадюки.
— Приготувалися, — пошепки сказав Лисий. — Починаємо бігти, коли вода ще буде на землі.
Він пустив іще одну стрілу в гадюку, тут же вдарив потужний струмінь води, і діти кинулися вперед — йому назустріч.
Глині це не сподобалося, й довелося його прямо тягти на мотузці. І такий собачий опір дуже затримав усю валку. Пес відмовився перестрибувати через гадюку, рвонув праворуч і оббіг її майже по вертикальній стіні. Мокра глина з піском посунулася вниз, Глина мало не з’їхав на гадюку, вискнув, відчайдушно кинувся вперед, під ноги Лисому. Той не встояв на ногах, і вони вдвох повалилися на пісок. Тут наспіли Василько з Лелею. Вони, на щастя не впали, але мусили зупинитися, бо ж усі були зв’язані однією мотузкою.