Страница 7 из 19
У всіх на язиці вертілася надбавка години.
— Завтра ніби наказ буде, — сказав Семен Сухий. — І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.
— Цебто дванадцять годин працювати?
— А сказяться вони!
— Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.
— Не посміють. Хто б їм дозволив!
Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:
— Моя чево?
Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:
— Красний — товариш мене називав.
— І моя твоя товалис, — ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.
З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна перекупка, сіла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик і загримів на естакаду. Починали спускати людей, і Байда, підпихаючи наперед Ілька, зайшов до кліті. В одному з ним вибої працював і довгов'язий Гирич. Він теж мовчки переступив на кліть. За ним зайшов конюх Кіндрат Сусідка, з дрібненьким зморщеним обличчям і обстриженою ножицями борідкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, кріпильник Задоя. Кліть хитнулась на линві. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.
— Отак і тримайся, — сказав до нього, повчаючи, батько і зирнув з-під кошлатих брів на слизьку линву, що коливалася над головою. — Анахтеми! Мерця в яму — і то спускають на міцніших бичівках.
— Ото вона вже така? — зирнув і Задоя. — Не витримає. Єй-єй, обірветься! — І він смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:
— Куди ти?
Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задої.
— Сам казав, що тепер буде не так, як за більшовиків!
Молот ударив чотири рази об кружало сталі, кліть здригнулася, ніби стала навшпиньки і потім шурхнула в темний вогкий колодязь.
— Ex, шахтар в шахту спускається, з білим світом прощається! — Гирич чвиркнув крізь рідкі зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:
— Схаменися, краще перехрестився б!
— Мене вже варта перехрестила, і досі не хочеться сідати.
— Ой господи! Думав, нехай собі воюють на фронті, а тут буде спокійніше!
— Ільку, держись за верхню скобку! — повчав батько.
— А ще ремствували на комітети. Хіба за комітетів таке було?
— Їм аби тільки зідрати побільше баришів, — сказав писклявим голосом Сусідка. — Покрівля вже, як сніг, валиться.
— А коли ті штреки ремонтувалися?
— Або путя на що стали схожі?
— Ходиш, як під обухом.
Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.
— Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? — Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.
Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.
Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.
Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:
— Тату, тату, що це?
— За скобку, за верхню скобку тримайся!
Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.
— Затиснуло!
Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.
— Рятуйте! — обкрутився на місці Задоя. — Здушило!
Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:
— Обірвалась?
— Держись, держись, синку, вона пройде! — заспокоював Сусідка.
Лампочки замиготіли попід стінами. На стінах під жовтуватим світлом ворушилися зруйновані цямрини. По них сльозилась іржава вода і зализувала рани від ударів залізного каркаса.
— Опускається!
— Догори смикають!
— Тепер обірвуть, обірвуть, анахтеми!
Задоя на своїх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попід стінками і не переставав скиглити:
— Пропали! Їй же богу, пропали!
Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйновані цямрини:
— От іроди прокляті! Коли ж це ще обвалилося?
— Не гніви Бога! — скиглив Задоя.
— Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!
За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:
— Вилазьте на драбину!
До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.
— Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, — сказав Сусідка, враз повеселівши. — І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.
— Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. — Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. — Штреки повідставали сажнів на п'ятнадцять скрізь.
— Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаєш, вони не чують на себе погибелі? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!
Блимнуло світло, і кліть стала.
Всі четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двір. Шахтівничий дивився на них зляканими очима.
— Цілий ранок отак.
— А ти навіщо пускаєш, іроде? — замахнувся на нього кайлом Гордій Байда.
— Коли мені приказують. Хіба я не докладував Сивокозові? «Не твоє діло», — каже!
Розбиті пережитим страхом, усі опустилися на круглу колоду.
— Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не іроди, га? — Гордій Байда запитливо глянув на своїх товаришів. — Та їх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб і на насіння не залишилося!
Сусідка зирнув на Гирича, посміхнувся. Цю їхню посмішку Байда зрозумів краще за слова. Збентежений, він підняв з землі грудку вугілля й розчавив її на порошок.
— Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?
Гирич підійшов до стовбура й гукнув:
— Трохиме, агов! — і прислухався. — Лізе!
— Тому Бог поможе, — сказав Сусідка. — Він у нього як на жалуванні: свічку поставив, десятникові тикнув трьошницю, дивись — і набігла упряжка.
— Хоч у ката, аби плата!
По плитах прогриміла вагонетка з ґлеєм, вскочила в кліть і причаїлась.
— А казали — Гнат бастує, — кинув, дивлячись під ноги, Байда. — Прийшов же сьогодні.
— Убогий? Хоч і не захочеш, то прийдеш.
— Чого це так?
— Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметі.
— Берестейська ще б нічого, — зітхнув Сусідка, викручуючи гніт у лампі, — ніби аж у Сілезькі копальні засилають. Від Мартина, що з перших днів забрали, жінка листа дістала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.
— Та будуть дякувати повік центральних панів з Ради за піклуваннячко.
З драбини зліз Задоя. Він був потовчений і припадав на одну ногу.
— У пекло — і то, мабуть, краща дорога. — Він сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крізь ріденькі вуси й струшувався всім тілом.
— Призвичаюйся, Трохиме, — повчально сказав Сусідка, — тобі його не минувати. Ну, там уже моя кавалерія виглядає мене! — І він задріботів по квершлагу до стайні.
Знову чмокнула кліть, стукнули двері, і під жовте світло з обличчями мерців вийшли ще п'ятеро шахтарів.
Шахтівничий дивився на них зляканими очима:
— Цілий ранок отак!
Ілько, пригнічений глухим, темним підземеллям, мовчав. Він уже тремтів усім тілом: до шкіри, вкритої сиротами, мов пластир, неприємно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Від думки, що в цьому страшному мороці доведеться пробути аж дев'ять годин, хотілося заплакати.