Без козиря (збірка)

За першим роз'їздом у Калинівку вступив авангард, співаючи «Deutschland, Deutschland über alles!». Попереду їхала тачанка з кулеметом, а позаду — з мортиркою. Залишивши варту на телефонній станції, авангард підтюпцем поскакав на схід. Потім приїхали квартир'єри і пописали крейдою на кожних дверях якісь незрозумілі слова. Заглянувши в землянку до Гордія Байди і побачивши вогкі стіни, мокру долівку, вигнуту стелю і одне каламутне віконце над самою землею, квартир'єри скривилися й пішли, нічого не написавши на дверях. Гордій Байда спочатку злякався їхньої появи, а тепер образився з такого зневажливого ставлення і провів товстозадих солдатів сердитим поглядом.

— Думали, у нас хороми. Хазяїнові пхекай, а не мені!

Кайзерові полки в сірих френчах, зелених касках або м'яких кашкетах із значком, схожим на куряче око, ішли через Калинівку до пізнього вечора. Від їх розміреної ходи і важких кованих возів у землянках тріскалися стелі й деренчали благенькі шибки. Вслухаючись у розмірені кроки полків, хто з задоволенням, а хто з сумом приходив до висновку, що загони червоних повернуться назад, мабуть, не скоро. Гордій Байда сидів проти віконця. Перед його очима безперестанку плелося мереживо із ніг, коліс і кінських копит. Ілько десь ловив ґав на вулиці, а Харита зовсім нечутно, мов тінь, снувала по хаті. Проте, навіть не озираючись, він відчував докірливий погляд її вицвілих очей. І, виправдуючись, сказав сердито:

— Що я — ворог своїй дитині? Але перед ким вони цапа стають? Перед німцями? У мене вже в очах рябіє від самих тільки шпиць. А сидів би дома, ніхто б і не чіпав.

Затуркана Харита не сміла мати своєї думки, вона навіть плакати не сміла, щоб не дратувати чоловіка, а тільки зітхала, підперши долонею щоку. Може, й не чіпатимуть, хіба вона знає.

Але ще того дня з одним полком привели гурт пов'язаних хлопців із сусідніх рудень. Вони були босі, роздягнуті, з червоними плямами на сорочках. Солдати, що з широкими багнетами на рушницях оточували їх, щось сердито джерготіли. Потім з вдоволеною посмішкою гукнули до натовпу:

— Большевік капут!

Осторонь, намагаючись не привернути до себе уваги, топталися жінки в драних спідницях і поодинокі чоловіки. Вони дивилися на пов'язаних очима, сповненими жалю й страху.

Зовсім інший настрій відбивали очі під капелюшками.

Марія Іванівна, дружина техніка Сивокоза, колишнього офіцера, не вміла розбиратися у військових рангах і з підкресленою грайливою посмішкою зупинялася на тих, у кого було найбільше бурульок і цяток на френчі. Її щоки спалахували рум'янцем і зрадливо видавали приховане почуття. Несподівано її погляд зіткнувся з поглядом, не схожим на інші. Робітник із зв'язаними за спиною руками дивився просто на неї і глузливо кривив свої покусані губи. Страх остудив Марії Іванівні кров. Вона з витягнутим обличчям штовхнула свою подругу. Тепер уже вони обидві не знали, куди подітися від цього пронизливого, глузливого погляду. Марія Іванівна почервоніла по самі вуха, а її подруга враз наїжачилась і, втративши всю грайливість, з перекривленим обличчям прохрипіла:

— У, мурло!

Гордій Байда стояв збоку. Пов'язані робітники були, мабуть, з тих, що позалишалися дома, певні, що їх не зачеплять. Такої ж думки ще вчора був і він. Знову заворушилося почуття гризоти, але тепер його починав брати вже й страх.

Байда перехопив погляд зв'язаного робітника.

«Той же тобі Клим, — уже співчутливо подумав він. — Шахтарська кров. Від одного погляду бариньок морозом обсипає».

Марія Іванівна зі своєю подругою пішли додому роздратовані, зі сполошеною радістю, а пов'язаних шахтарів погнали далі по вкритому курявою шляху. Байда теж попростував вулицею. Він ішов, сповнений неприємного почуття, без будь-якої мети. На розі завулка стояв солдат у касці, мабуть, чогось шукаючи, він озирався довкола.

Попереду Байди поспішав кудись Василь Моренко, коногон, молодий ще хлопець. Солдат щось заджерґотів до нього. Той, не розуміючи нічого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою і, рушивши далі, кинув:

— Не знаю!

Солдат враз оскаженів і схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:

— Большевік, большевік! — і погнався за хлопцем.

Потім у завулку пролунав постріл, а за ним — короткий переполошений крик хлопця.

Байда спочатку нічого не зрозумів. Він хотів і собі повернути в завулок, але постріл прибив його, як грім, а Василів крик і зовсім настрашив.

— Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, — говорив він, прийшовши захеканий додому, — ні за що! «Большевік, большевік» — і вже стріляти!

Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очі.

— І собі десь набігає лиха. Може б, ти до крамниці заглянув.

Ілько міг бути біля крамниці, де, не маючи іншого пристановища, завжди топталися шахтарі. Згадавши про крамницю, Харита несміливо сказала:

— Подейкують, що німці красного товару привезуть.

— Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» — і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.

— А ти сиди в хаті.

— Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.

У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу.

— Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі.

— А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався.

Задоя забігав масними очицями, як миша під руками:

— Німець не обдурить.

— Не те що ти!

Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях.

— Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало?

Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:

— Кому вона тепер потрібна?!

— Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш!

Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук.

— Де тут?

— Ану, читай.

Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.

— Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

— Інтересна газетка.

— Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.

— Тебе не спитав! — огризнувся Убогий.

— Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!

— Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.

— Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.

— А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.

— Викусив!

— Аж ноги заплітаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.