Страница 17 из 19
— Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
— У інших діти — серце радіє. Кажу: «Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко — гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» — «Ті, — каже, — більше до комунії хилять, а я другої партії». Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.
— Яка там партія! — роздратовано відказав Байда. — Босота, а не партія. Партія комуністичеська — ото партія.
Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.
— Що це ви як на жаринах сидите?
— Тепер і товаришеві своєму не віриш, — пояснив Гирич. — Ілька вашого вдома немає?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:
— Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.
— Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
— А то й у Сілезькі рудні, — додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений і потайний, але Байда тепер не мав сумніву, що Семен — партійний, більшовик. Почуття образи, що той ховався навіть від нього, десь ворухнулось усередині, але він тут же подумав: «Правильно робив — такий час».
— А Гнат Убогий ще в живих лічиться?
— Працює собі. Поки ще не чіпають.
— Тільки з ока не спускають.
Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав:
— Молодчина!
— Що ж там чувати по інших краях? — запитав Гирич.
— Та дещо й ми чували. Тільки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородці дуже заворушились.
— Це й ми чули, — вставив Семен Сухий, який досі ніби придивлявся до Байди. — Більше п'ятнадцяти тисяч повстанців обложили Лисянку, це на Київщині, кажуть. Навіть Звенигородку захопили. Місто! А все з чого почалось? Більшовики очі розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидітиме, доки тут сидітимуть німецькі окупанти. Повстання потім перекинулось на Таращу. Зібралась уже хіба ж така сила! Навіть п'ять гармат своїх мали. А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. Такого, кажуть, дали німцям прочухана, що довелося цілу армію стягти. І то билися аж два місяці.
— Якби і в нас так, — сказав Гирич.
— А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордію, яку ми тут забастовку провели?
— Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.
— Сам знаєш, хто залишився на шахтах. Але тепер маємо науку. Ота варта до того вже знущається, що й німців перевершила.
— Загибель, мабуть, свою чує, — сказав Байда. — При кордоні, кажуть, червоні вже частенько заскакують. Там Щорс так цілий полк ніби організував з партизанів.
— А коли ж ті партизани сюди дійдуть? — допитувався Гирич з надією в голосі. — Чують же, що стогне робочий люд.
Байда поворушив посмішкою свої обвислі вуси.
— Постогне, постогне та й за розум візьметься.
Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:
— Правильно, Гордію.
— А то ж як? — задоволений з похвали, відказав Байда. — Як кажуть: «На Бога надійся, а свій розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. — І він дістав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». — Ви думаєте, Червоній армії робити нічого? На півночі, це десь там аж біля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англійці, американці, французи й бельгійці.
— Так це ж наші союзники.
— Цареві та панам були союзники, — пояснив Семен Сухий.
— От-от, а на робочих пригнали в Біле море цілий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панів на своє місце! У Сибіру полонених чехословаків теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видає. А їм допомагає японець і якісь австралійці, що до їхньої землі, кажуть, з місяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американці і французи й тут допомагають. Тепер, візьмемо, на Кавказі — наступають англійці з турками. Нафта їм кортить. У Білорусії, як і в нас на Україні, німець пшеничку й вугілля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висіли греки і ті ж таки французи з англійцями.
Він аж упрів від напруження, намагаючись пригадати написане в газетці, до якої зиркав тільки одним оком. Для переконливості Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, ніби складаючи під неї ворогів.
— Це ж тільки… — він хотів сказати — «інтервенти», але слово не давалось. Байда плюнув і твердо вимовив: — Напасники, а ще й своя контра. От під Царицином білі генерали насіли на Донецьку нашу армію. Мошки, мабуть, менше на болоті, ніж ворогів, що посунули на совєцьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до діла! — скінчив він повчальним тоном і не без гордості глянув на своїх гостей.
— Та хіба ж ми самі осилимо? — уже пригніченим голосом, злякавшись такої навали, викрикнув Гирич. — У них офіцери, генерали.
— Будуть і в нас генерали, тільки свої, з робочих, — вставив Семен Сухий. — Хто командує Донецькою армією, знаєш?
— А хто?
— Такий же, як і ти, робітник із луганського заводу — Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
— А ти хіба не знаєш? — і собі запитав Байда, даючи зрозуміти, що тепер перед ним можна не критися.
— Може, в тебе свіжіші новини?
— Скоро ніби почнеться, — відповів Байда, притишивши голос. — Усі чекають тільки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радів про себе. Перед ним сидів зовсім інший Байда.
— Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим більше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобі воно болить, а думаєш тепер ти правильно, Гордію. Іди й агітуй людей, розповідай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не підготовлений до такої пропозиції, розгублено відказав:
— Хіба розумніших не знайдеться? То ж треба партійному бути.
— І про це пора вже тобі подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.
— Я хотів би спочатку на роботу стати.
Гості одвели очі.
— Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номері влаштувався.
Гордій Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирішив за них Сивокіз. Він ніби навмисне зустрівся першим у селищі:
— З курорту? Мабуть, добре відпочив? — Сивокіз глузливо оглядав його охлялу постать.
— Та ще обушок з рук не випаде. — Байда сказав це не без задньої думки. Він був певен, що Сивокіз догадається, до чого тут обушок.
Технік стяг губи набік, насупився:
— Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти мені по шахті.
— Прокажений я, чи що?
— Прокажених, може, треба тільки за місто вивозити, а таких, як ви, й стріляти мало. Каламутите, ідоли, Росію.
— Оце ніби ми й про роботу побалакали?
— Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. — Він прищурився і з витримкою втупився йому просто в очі. — Може, ти порозумнішав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли мені б сказав, хто там базікає. Про це можеш ще подумати, і тоді виходь на роботу.
— Як Юда, значить, Cyca Христа? — збурена кров ударила Байді в лице. Образа на техніка знову стиснула його кулаки. Але Сивокіз, мабуть, теж згадав колишню образу і тепер, почуваючи свою зверхність, уже одверто знущався з Байди:
— Більшовики ж кажуть, що не було Христа. Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, і гріх — вигадка. Я ж тебе не силую! — Він знизав плечима. — Не ти перший. Брикались і інші, доки дурощі сиділи в голові.
Про це Байда не хотів говорити товаришам. Він ще попробує, як Гриць Духота, «постріляти» роботи на інших шахтах. Не скрізь же засіли сивокози. Від його пропозиції Байді неприємно шкрябало на серці, ніби він уже вчинив цю мерзоту над своїми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:
— Максим Мостовий учора був. Треба тобі буде з ним побачитись.