Чіткість

Джастін зустрів нас біля входу в дільницю і відвів мене вбік.

- Дякую за те що прийшла і привела свою матір, - прошепотів він.

- Ніяких проблем. Що діється?

- Вони поставили Джоеля Мартелі в лінію на упізнання для свідка.

Я зморщила лоб в замішанні.

- Який свідок?"

- Старла Ферн.

- Моя мама нічого не бачила.

- Ні, але вона може почути, про що він думає.

Мій рот відкрився.

- Я думала, що ти покликав нас сюди для чогось офіційного.

Він знизав плечима.

- Твоя мати може дати їм щось, щоб рухатися далі. Щось для початку. Це варто спробувати. У чому твоя проблема?

- Насправді у мене їх дві. Перша, детектив Тоскано ніколи з цим не погодиться. Друга, тепер коли ти стверджуєш, що ви маєте свідка, моя мати приверне увагу вбивці. Дякую, ти щойно наразив її на смертельну небезпеку.

- Це буде через одностороннє дзеркало. Якщо Джоел - вбивця, він не побачить її обличчя. Не має про що хвилюватися. А детектив Тоскано... ну, давай з цим розбереться мій батько. Це була його ідея.

Мушу визнати, мені цікаво було подивитися чи зможе мама витягнути щось корисне із Джоела.  І якщо вона не була в небезпеці...

- Гаразд. - непевно сказала я

Джастін залишився в холі, доки Гаррі Спелмен вів маму і мене в невелику кімнату із бетонними стінами і великим скляним вікном. Я опустилася на жорсткий стілець і озирнулася навкруги. Я бачила подібні кімнати у фільмах і кримінальних серіалах по ТБ, але ніколи у реальному житті. Я заглянула по ту сторону одностороннього скла, де підозрювані  вишиковуються в лінію, і була здивованою невеличким трепетом у грудях. Працювати з поліцією було більш захопливо, ніж проводити читання протягом дня вдома.

Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.

- Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, - сказав Ентоні.

- Та нічого, детективе. - Вона зробила паузу і схилила голову в сторону. - І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.

Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався, наче обдумував знову, потім обернувся до  пана Спелмена.

- Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.

- Якої? - запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.

- Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.

- Ах, тест, - сказала мама.

- Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб. - сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.

- Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.

Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.

- Заводьте їх!

Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду - поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.

Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.

- Я назву номер два.

Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.

- Ви можете виділити лише одного з них? - спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.

Мама кинула на нього льодяний погляд.

- Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" - у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.

- Чому ж Ви обрали номер два?

- Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.

- І? - сказав Ентоні.

Мама зітхнула.

- Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?

- А що інші? Є щось від них? - спитав пан Спелмен.

- Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.

Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.

- Вибач, що не змогла більше допомогти, - сказала мені мама.

Я заспокоїла її.

- Ти багато зробила, мамо.

Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.

Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.

Можливо моє бажання і не таке нездійсненне.