Страница 36 из 152
Приблизно у той же час я прочитав у «Молодій Галичині» пораду — яким повинен бути художній образ України: «Нехай художник зобразить обірваного, виснаженого, але великого та сильного європейця, який виходить із залізної розчиненої навстіж клітки, поруч з якою лежить величезний повалений варвар з монгольськими рисами обличчя». Тобто автор був готовий визнати, що все життя просидів за гратами, що туди йому просували їжу у мисці і все таке інше; не хочеться далі розвивати цей образ.
Підтримувати такі погляди означало б розписатися у власній неповноцінності.
Тема ця непроста, але не стану її обминати. Я надто високої думки про свою країну та її народ, щоб не звертати уваги на розповсюдження подібних поглядів, що знецінюють життя та досягнення сотень тисяч видатних синів та дочок України.
Народи, що багато чого пережили, як правило, схильні недооцінювати проблеми (минулі й сучасні) інших народів, і все ж ніхто не стане сперечатися з таким ствердженням: немає у світі народу, окрім якихось блаженних тихоокеанських островитян, який не випив би з келиха гіркоти та лиха. А може невідомий Божий промисел у тому-то й є, щоб нікого цей келих не обминув. Але багато моїх співвітчизників переконані, що ніхто не може зрівнятися з українцями в стражданнях. Це у них така манія величі (у багатьох росіян, до речі, те саме, — як і у багатьох поляків).[22]
Я повністю згоден із нашим великим педагогом Антоном Семеновичем Макаренком, який як постійне нагадування своїм вихованцям вивішував гасло «Не скиглити!» («Не пищать!»). За внутрішнім змістом це, між іншим, абсолютно те саме, що винайдений кількома роками пізніше в Америці лозунг «Keep Smiling» — «Тримай посмішку» (мається на увазі: і тоді удача прийде до тебе).
Образи на історію, що вона пішла так, а не інакше, спроби хоча б на папері звести з нею рахунок, заповнити щось колись недодане, не можуть бути притаманні народу, що визначив собі ціну. Ми уже не можемо віддати під суд ані Катерину, ані Сталіна. Та Сталін ще б виправдався в очах багатьох українців, заявивши, що він великий збирач українських земель, що він збільшив розміри України майже на третину. Те ж саме стверджувала б і Катерина: адже розділи Польщі, які вона вчинила, з’єднали Лівобережжя з Поділлям та Волинню (то її онук Олександр взяв зайве — Велике герцогство Варшавське).
Нехай історичні образи залишаються саме історичними. Так, колись монгольський хан Батий спалив Київ і тим поклав кінець Київській Русі. Але у моєму серці немає сьогодні неприязних почуттів до Монголії та монгольського народу у зв’язку з цим фактом, яким би сумним він не був. Сучасні кримські татари не несуть відповідальності за своїх предків, які спустошували Україну походами та угнали людей в неволю. Навіть тільки що згаданий товариш Сталін і той любив повторювати: «Син за батька не відповідає» (хоча й запровадив критерій покарання — «член родини зрадника батьківщини»), коли ж мова йде не про батька, а про пра-пра-прапрадідів, то й казати нічого.
Чи повинні ми звинувачувати сьогоднішніх поляків за воєводу Юзефа Стемпковського, що закатував до смерті у своїй резиденції у Кодні тисячі українців? Чи мають право у свою чергу поляки, які зберігають найтяжчі спогади про Степана Бандеру, гніватися на сучасних українців? Запитання, ясна річ, чисто риторичні. До речі, у київських журналах (на відміну від львівських) про Польщу нечасто згадують як про історичного ворога. Навпаки, переважає зацікавлена увага до нашої північно-західної сусідки. Цьому дуже сприяє підкреслено дружнє ставлення до України нинішнього польського керівництва.
Я переконаний, що народи, які у минулому багато й довго ворогували, здатні на повну злагоду та примирення. Спроможні тому, що у них є якесь ставлення одного до іншого. Навіть якщо воно поки що з негативним знаком, вони не з чуток знають про існування один одного. Ставлення, нехай навіть пристрасне — це ставлення, це не байдужість. Не дарма ж говорять, що від кохання до ненависті один лише крок. Всі ми пам’ятаємо, як під кінець горбачовської ери західний світ раптом палко закохався у «росіян» (колективний псевдонім населення СРСР), яких до того боявся та ненавидів. Щоправда, чомусь самі росіяни (без лапок) нікому особливою закоханістю не відповіли. Може, саме з цієї причини це почуття досить швидко згасло й на Заході. Сьогодні українці для більшості поляків (не для всіх, на жаль) — споріднений народ, що врятувався, як і вони самі, від комунізму. Відчуття цієї спільності доль примушує забути минулі образи. Щоправда, і тут, як мовиться, не без нюансів. Серед галичан та волинян є люди з антипольськими настроями, є екстремісти, що воюють проти польських пам’ятників. По той бік кордону у наших екстремістів є зеркальні антиподи, є реваншисти і тому подібна публіка. Я сприймаю такі речі як певний «податок на свободу» і не дозволяю, щоб вони заступали більш важливе: саме Волинь та Галичина сьогодні найщільніше пов’язані із Польщею, процвітає прикордонна торгівля, багато людей у двох наших країнах встигли побудувати на ній свій добробут. А ось у Східній Україні Польща не сприймається як якийсь «колишній ворог». З погляду мешканців Ізюму, Охтирки або Полтави, ворожнеча з поляками — справа настільки давня, що вже не зачіпає живих почуттів. Тому ставлення до Польщі тут куди більш спокійне.
Тема примирення народів дуже важлива. Громадська свідомість всіх без винятку посткомуністичних країн не дозволяє собі забути історичних ворогів, внутрішніх та зовнішніх, забути пригноблювачів — як реальних, так і вигаданих — і в цьому наша відміна від країн, що лежать далі на захід. Там на обговорення таких тем дивляться як на прояв поганого тону. На нашому ж боці від колишньої залізної завіси розрізняється тільки ступінь пристрасності обговорень, але йдуть вони скрізь. 10 — 12 років тому такі «обговорення» у кількох випадках передували початку воєнних дій.
Захід подає нам зовсім інший приклад. У багатьох на пам’яті післявоєнне замирення Німеччини та Франції після століть ворожнечі. Спершу мало хто вірив, що цей замір має якийсь сенс, але слідом за рукостисканнями державних діячів було узгодження шкільних підручників історії (захід виключно важливий, хоча й дуже важкий) — і так мало-помалу, майже непомітно, «процес пішов». Ніхто не назве дату, коли замирення таки сталося, але воно сталося: у 2003 році уже всерйоз і урочисто обговорювалось питання про державне об’єднання Німеччини та Франції.
Йде замирення між Німеччиною та Польщею. Відомий перший символічний жест, що ознаменував початок німецько-польського замирення: канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна у Варшаві. Радянське керівництво було в той час страшенно цим незадоволене.
Звичайно, історична ворожнеча може минути й сама по собі, за давністю. Адже немає уже у сучасних українців неприязних почуттів до турків, хоча у минулому між нами було багато всього та всякого. З іншого боку, якщо кілька талановитих літераторів сьогодні візьмуться ворушити давнину, я не стану ручатися, що їм не вдалося б розкачати громадську свідомість та гальванізувати якісь давно відмерлі антитурецькі почуття — хоча й незрозуміло, навіщо. Часи сьогодні, правду сказати, вже не ті, пік розкачок позаду. На щастя! А от, скажімо, густозабарвлені почуття поляків до Росії «самі по собі» щезнуть ще не скоро, причому тут ситуація поки що в глухому куту. Досить сказати, що у Польщі і сьогодні легко почути легіонерські пісні з антиросійським пафосом, тоді як у Росії відсутнє щось симетричне. Польське ставлення могло б змінити знак завдяки якомусь розумному та яскравому жесту з боку Росії, а от що робити із зустрічним російським ставленням до Польщі, вірніше, з його майже повною відсутністю, незрозуміло. Нуль, скільки не змінюй у нього знак, так і залишиться нулем. Мабуть, завдяки цьому «нулю» керівників зовнішньої політики Росії ніяк не знайде натхнення у тому, що стосується Польщі. Я радий (без всякої зловтіхи, зрозуміло), що на польському напрямку ми випередили Росію. Росія чимало полегшила б собі життя, якби змогла привернути до себе польську громадськість, але ця задача буде дуже нелегкою.