Навіжені в Перу

— Як слона за п’ять сотень миль через пустелю гнати, так герої і, бляха, «Максе, я без тебе не можу», а як разок хильнули лишнього і заспівали в опері, то зразу «поводимося, мов розбещені дітлахи», — бурчав я.

Напарник так нічого й не сказав. Урешті мій товариш встромив руки в кишені і, байдуже опустивши погляд собі під ноги, почвалав у протилежному напрямку — до Хрещатика.

— Тьомо, ти куди? — окликнув я.

Артем не відреагував. Незважаючи на алкогольні випари, які розпирали зсередини мозок, наче густа пара фінську сауну, я розкумекав, що допіру сталося щось значно більше й значущіше, аніж черговий розрив Тьомика зі своєю черговою хвойдою. Серце защеміло в грудях, однак… я не кинувся слідом за друзякою, зрозумівши, що це вже нічого не змінить.

Тож я залишився один. Артем віддалявся, втиснувши голову між пліч, і я напрочуд ясно відчував, що всі ті ниті, які пов’язували мене й напарника ще кілька хвилин тому, коли ми душа в душу співали в опері, рвуться — натягуються і рвуться одна за одною. Мені здавалося, я майже фізично чую їхній тріск.

Машини кудись зникли. Стало так тихо і сумно, як на полі бою після поразки чи, радше, після перемоги, яка дісталася ціною непоправних втрат.

Я задер голову і подивився у недосяжну височину. Зір не було. Вони поховались, прикрившись смогом і світлом вуличних ліхтарів. Теплий літній вечір поволі вливався у ніч, розчиняючись у темряві і прохолоді…

Після такого всі нормальні дівчатка йдуть і жаліються мамі. Однак мами у Марусі немає. Мама Марусі давно померла. Тому в таких випадках вона йде і розказує про все своєму батькові, Родіонові Борисовичу. І це не є добре, це, можна сказати, навіть дуже погано, оскільки мами зазвичай обмежуються тим, що втішають дочок, бідкаються та нарікають на тяжку жіночу долю, проклинають усіх чоловіків на світі і переконують своїх стражденних кровинок, ніжно погладжуючи їх по голівці, що все мине і життя обов’язково налагодиться. Трохи інакше реагує Родіон Борисович, адже вся заковика в тому, що старий десантник — це, м’яко кажучи, не мама. За все своє життя йому ще не доводилося нікого втішати, а тим більше — гладити по голівці. Він узагалі терпіти не міг, коли Маруся плакала.

— Знову він? — понуро спитав доблесний ратник.

Кавкаючи і захлинаючись від сліз, Маруся кивнула.

— Артьом? — уточнив афганець (щоб, бува, не постраждали ні в чому не повинні люди). — Той, що жив колись у сусідньому під’їзді?

Дівчина вдруге ствердно хитнула головою і зайшлася ще сильнішими риданнями. Дивлячись на зарюмсану й прибиту горем дочку, грізний татко довго сопів і хмурився, а потім проказав одну єдину фразу:

— Ща всьо порєшаєм…

Днів через два після описаної фан-акції в приміщенні оперного театру я почимчикував до Артема обговорити наше з ним спільне майбутнє… Іншими словами — пішов миритися.

Я навмисне не поспішав, підіймаючись сходами до житла свого напарника, по дорозі сумлінно обдумуючи, що і як буду говорити. А скидалось на те, що говорити доведеться довго. Мені залишилось пройти всього півповерху, коли зненацька двері Артемової квартири розчахнулися навстіж і звідти вилетів мій друзяка, страшенно блідий і переляканий. Його очі неймовірно розширилися і стали нагадувати дві кришки від каструль. Побачивши мене, він відчайдушно замахав руками.

— Тікай, Максе! Тіка-а-ай!!! — його вигук гарматним пострілом прокотився коридором і вирвався надвір через двері під’їзду.

Спочатку я подумав, що то кровожерливий Мурзік з такими гострими й страшними пазурами розбив вікно балкону і пробрався всередину квартири. Проте я помилився. Вискакуючи на сходову площадку, Тьомик покричав мені прямісінько у вухо три слова, значно страшніших від Мурзіка:

— Борисович влаштував заса-а-аду!

Повторювати двічі не було необхідності. Перестрибуючи через три сходинки, ми скотились униз і вискочили на вулицю. Услід за нами неслася груба лайка і безладний тупіт переслідувачів. Не озираючись, я і Тьомик почесали геть.

Враховуючи різницю у віці між нами та «командос» Родіона Борисовича, а також початкову фору, нам досить легко вдалося відірватися від погоні. Попри це ще якийсь час ми продовжували бігти, петляючи малознайомими вуличками Києва.

— Що трапилось? — спитав я у напарника, коли ми врешті-решт спинились.

— Я не був удома дві ночі… хех… — відхекуючись, пояснював він, — ночував у батьків… ху-у-хех… хотів прийти до тями… А оце повернувся, а там… фуф… штук п’ять накачаних горил і цей її папік… Хай йому грець!.. Як почали мене дубасити, чувак… Господи, ледве вирвався…

— Оце запара…

— Та не кажи.

— А Мурзік?!! — зненацька згадав я, сплівши у відчаї руки.

Напарник скрушно покачав головою і опустив погляд. Таким жестом у фільмах про війну вояк показує побратимам, що їх бойовий товариш поліг хороброю смертю героя в нерівному бою з переважаючими силами противника.

— Нема вже Мурзіка… — тихо констатував Артем.

Я схилив голову і стиха вилаявся.

Шкурку Мурзіка Борисович постелив у себе вдома. Посеред вітальні під журнальним столиком.

4–6 квітня, 16–22 травня, 20–28 червня 2010 // Рівне, Київ, Мармарис (Туреччина)

Про гуано і доблесних українських митників

Спочатку про те, що таке гуáно.

Більшість моїх знайомих чомусь переконані, що гуано — це ящірка, певно, плутаючи його з ігуаною[60]. Не хочеться їх (знайомих цебто) сильно розчаровувати, але якщо гуано — ящірка, то ми з Тьомиком — святі апостоли.

Отож перед тим, як перейти до оповіді про мій останній бізнесовий прожект, пов’язаний з Перуанською республікою, мені слід пояснити, що ж криється за цим загадковим, сповненим непереборного й манливого шарму іспанським словечком. Для тих читачів, які вчилися на хіміка чи фізика, достатньо знати, що гуано — це азотно-фосфорне добриво, яке містить приблизно 9 % азоту і 13 % окису фосфору P2O5; його поклади знаходяться переважно у Південній Америці. Для біологів (якщо такі раптом затесалися серед читачів цієї повчальної притчі), можна сказати, що гуано — це продукт життєдіяльності морських птахів, який розклався під дією сухого клімату. Для всіх інших, нормальних чуваків, скажу, як є. Гуано — це смердюче й трошки підсушене пташине лайно.

Ідея імпортувати в Україну гуано виникла, як кажуть, на рівному місці.

Ми з Артемом повернулися на Батьківщину наприкінці весни, в самий розпал сільськогосподарських робіт. Дачники поралися на заміських городах, саджаючи картопельку, помідорчики й огірки, фермери гасали на тракторах по неозорих ланах гарячого півдня, оскаженіло засіваючи землю зерновими, кукурудзою та буряками. Я не дуже розуміюся на сільському господарстві, проте, гадаю, не треба закінчувати економічний університет і бути сильно кебетливим, аби зрозуміти, що попит на різні міндобрива у такий час значно перевищує пропозицію.

Пригадую, під час мандрів центральною частиною Перу ми з напарником зупинялися в одного статечного перуанця, власника заводу по виробництву мінеральних добрив для сільського господарства. Насправді «завод» виявився звичайнісіньким складом, куди завозилося гуано, яке горяни-індіанці за копійки збирали на островах коло приморського містечка Ель Бергел (El Vergel), що знаходиться неподалік від перуанської столиці. Потому гуано вантажилось у спеціальні трейлери і розвозилося по всьому північно-західному узбережжю Перу.

Після того, як Тьомик був змушений продати всю свою шведську нерухомість, аби хоч якось покрити наші борги перед Перуанською республікою, грошей у нас із напарником лишилося небагацько, причому я чудово розумів, що в найближчому майбутньому, якщо ми нічого не вигадаємо, їх точно не побільшає. Відтак, проаналізувавши ситуацію на ринку, я накидав у голові бізнес-план, що мусив принести нам хай невеликі, але швидкі і певні гроші, яких би вистачило, аби протриматися якийсь час, поки я не придумаю, на чому ми зможемо заробляти мільйони. Задум був простим: закупити в Перу кілька тонн лайна по дешевій ціні (там того гуано — хоч греблю гати), переправити його в Україну і продати фермерам, розрекламувавши товар як найкращі імпортні міндобрива, багаті на всілякі живлющі і корисні для земельки мікроелементи. Цілий день і цілу ніч я прокручував цю ідею у голові, зважуючи ризики, намагаючись передбачити різні форс-мажорні ситуації, поки зрештою не переконався, що оборудка є цілком надійною і безпечною.

60

Ігуана — крупна травоїдна ящірка, що проживає в Центральній та Південній Америці.