Навіжені в Перу

— Hóla, me lindo, me esposo![58] — всміхнулася перуанка, оголивши рівні білосніжні зуби. — Підійди сюди, погойдай найменшенького, а я поки приготую їсти всім іншим.

Я відчув, як у роті все пересохло. Тобто там і раніше було сухо, одначе зараз стало геть як у Сахарі, а таємничий Мурзік миттю відійшов на другий план. «Ще тільки цього не вистачало! — стрельнуло у мене в голові. — Цього просто не може бути!»

— Чувак, — кажу, ледве ворушачи язиком, — кріпися, у нас погані новини.

Мій товариш через незнання іспанської мови поки що ніяк не реагував.

— Що таке? — звів брову Тьомик. — Вона знає, де Мурзік?

— А от і не вгадав… Ти для початку сядь. Або принаймні зіприся об стіну, щоб не впасти.

— Та говори вже, що, в біса, сталося! — Тьомик натужно глитнув слину.

Я тицьнув пальцем на роздобрілу перуанку, іншою рукою інстинктивно притискаючи кермо від «Фольцвагена» до грудей.

— Вона, по ходу, твоя дружина, чувак… — кажу і пильно дивлюсь на напарника.

— Що-о?!

— Ця жінка щойно назвала тебе своїм чоловіком.

— Що це означає?

— По-моєму, за тих кілька днів, що лишалися до депортації, ти встиг одружитися.

— Не може цього бути! — замотав головою Артем. — З нею?! Це провокація!

— Я теж так спочатку подумав, але…

— А звідки ти знаєш, що саме я на ній одружився?! — спалахнув мій товариш, чіпляючись за цю думку, як потопельник за соломинку. — Може, то вона до тебе звернулась!

На якусь мить ми замовкли, зчепившись поглядами, а потім абсолютно одночасно, різко й незграбно, задерли руки вгору, виставивши долоні перед очима. На мені були тільки наручники і кермо. На безіменному пальці Тьомикової лівиці тьмаво виблискувала золота каблучка. Я не зміг стриматися і зітхнув з полегшенням.

— Чому на лівій? — тихо спитав Артем, витріщаючись на безіменний перст, наче палець йому не належав.

— Тому що вона католичка, а католики носять обручку на лівій руці, — з готовністю пояснюю напарнику, тим самим висмикуючи останню соломинку з його рук.

Спочатку хлопець глипнув на дівчину, яка насторожено спостерігала за нами, потім перевів осклілий погляд на смаглявих карооких карапузів, які також притихли, неначе відчуваючи всю напруженість і трагізм даного моменту, а тоді схопився за голову:

— Ай-яй-яй! — заголосив мій товариш. — Це катастрофа! Максе, скажи, що я сплю! Боже, навіщо було так пити? Що ж тепер робити? Що я скажу Марусі?!

Тьомикова істерика, як це завше буває, швидко передалася дітям, і ті почали лементувати й вищати ще голосніше за мого напарника.

— Тьомо, не волай! Припини! — скомандував я, затуляючи вуха від немилосердного вереску, який тиснув на барабанні перетинки, наче вода на корпус підводного човна, що заплив надто глибоко. — Можливо, Марусі не доведеться нічого пояснювати. Я зараз спробую все владнати.

Хитаючись, я підійшов до дівчини і вперше роздивився її зблизька. Вона виявилася не такою вже й страшною. Навіть навпаки — вона була вродливою, наскільки може бути вродливою жінка, у якої є троє дітей.

— Тебе як звати? — питаю іспанською.

— Брунілда…

— Ох ти ж, Господи! Тьомо, я на твоєму місці вже через одне її ім’я зробив би собі харакірі.

Несподівано щось зашкрябало у мене в грудях, і мені стало жаль перуанку — і на дідька їй було зв’язуватися з нами? — одначе я не мав іншого вибору і мусив діяти жорстко: у неї було троє дітей, у Тьомика була Маруся, у мене було страшне похмілля, купа боргів і Мурзік, місцезнаходження якого поки що так і не було встановлено, а тому я розумів, що симпатичну перуанську мамочку слід якомога швидше виключити зі списку проблем, які підлягають невідкладному вирішенню. Простіше кажучи, її потрібно щонайшвидше здихатися. За будь-яку ціну.

— Послухай, Брунілдо, цей чоловік не любить тебе, — стараючись правильно добирати слова, говорю дівчині. — Він одружився на тобі тільки через те, що був у дупель п’яним. Розумієш? Він був п’яний, як чіпок, налиганий в зюзю. Ваш шлюб — не більше, ніж жарт, фейк, дурнувата витівка. Тому тобі краще забрати своїх діток і…

Майже відразу потому я втямив, що здихатись пишногрудої дівулі буде ой як непросто. Повірте, сирени, що сповіщали про наліт фашистських бомбардувальників під час Другої світової війни, були мишачим писком у порівнянні з тим протяжним і проймаючим звуком, який перуанка видобула зі своєї горлянки, розторопавши врешті-решт суть моєї виваженої дипломатичної промови. Дитинчата через вбогість малолітніх умів, звісно, не розуміли всіх нюансів та деталей даної ситуації, однак загалом цілком уловлювали суть того, що відбувається, а тому дружно розкрили роти і приєднались до розпачливого виття своєї матері. Вчотирьох вони голосили так лунко, дзвінко і злагоджено, що я готовий був застрелитися.

Тьомик, аби не чути чи, радше, аби не бачити недостойної поведінки членів свого новоспеченого сімейства (здійняту перуанською делегацією верескотню було чутно на весь будинок), вибіг у спальню і почав звідти кричати щось про те, що ми всі дістали його, що через мою незбориму тягу до пригод він почав ненавидіти саме життя, і ще щось про те, що нам краще мерщій забиралися геть, інакше він зараз розізлиться і зробить усім «марапупу». Я хотів спитати, що таке «марапупу», але саме в цей момент почув за спиною тихе поскрипування вхідних дверей; слабкий, але добре знайомий звук примусив мене поривно обернутися.

В коридорі стояла Маруся, як завше — гарна, свіжа й напахчена, з нещодавно зробленою завивкою і шикарним манікюром. В одній руці вона тримала за шийки дві пляшки пива «Stella Artois» — щойно з холодильника, про що свідчили краплинки вологи, що, наче бісер, вкривали поверхню зеленого скла, а в іншій — великий пакет із супермаркету з різними наїдками.

— Привіт… — ледь чутно вимовила дівчина.

Я аж підскочив від несподіванки. «Примарилося, — першим ділом спало на думку. — Точно примарилося. Невже біла гарячка?» Я протер очі, але Маруся не зникала, і я подумав, що зараз нам із Тьомиком будуть тапки. Намагаючись зосередитися і тверезо (це після п’ятиденної то п’янки), так би мовити, в комплексі оцінити обстановку, я несподівано для себе усвідомив, що, здається, більше не контролюю ситуацію. По-моєму, саме час, щоб Тьомик йшов і робив своє «марапупу».

— При… привіт! Радий тебе… цейво… бачити, Ма… Марусько, — трохи запинаючись, пролопотів я.

— Справді? Як ви долетіли? Третій день не можу до вас додзвонитись.

— Та нормально так долетіли. Ти краще… е-е-е… скажи, як у тебе справи, кучерявко?

— У мене все нормально. А от у вас?.. — дівчина, як і я за хвилину до цього, ніяк не могла повірити у те, що коїться перед її очима.

— А у нас, як бачиш, теж все нормально, — стараючись не видавати свого збентеження, відповідаю дівчині.

— Ти в цьому певен, Максе?

Десь за моєю спиною захлиналася в несамовитій і нездержній істериці напівгола Брунілда, навколо її ніг повзали і скавуліли трійко чорнопиких дітлахів, заливаючи слізьми і забризкуючи слиною дорогий Тьомиків паркет. Я стояв у коридорі в наручниках, не знаючи, куди подіти прикуте до лівої руки кермо «Фольцвагена». На довершення у вітальню, похитуючись на нетвердих ногах, ввалився Тьомик. З шикарним синцем на півморди… Я вже не кажу про те, що від нас із напарником надходив такий перегар, що можна хоч зараз на город — колорадських жуків травити.

— Абсолютно, — твердо заявив я. — У нас все о’кей! Нічого особливого не сталося, якщо, звісно, не рахувати того, що ми привезли з Перу Мурзіка, а… а Тьомик — одружився. Але це, наскільки мені відомо, не смертельно.

Білявка різко змінилася на лиці, але вже за секунду змогла взяти себе в руки.

— Артем… одружився?

— Так точно! На перуанці, ги-ги! Уявляєш? Я теж не зразу повірив, але…

— Ма-а-аксе! — накинувся на мене Артем, розчувши останню фразу. — Ти невдячна свиня! Пацюк помийний! І це після всього, що я для тебе зробив?.. Марусько, як ти… як ти тут опинилася?.. Не слухай його, будь ласка! Це все лиш дурнуватий жарт. Я… я зовсім не хотів. І завтра ж подам на розлучення.

58

Привіт, мій солоденький, мій чоловіче! (ісп.)