Страница 47 из 62
Щойно побачивши нас, натовп завирував і зашумів, немов розбурхане море. Чим ближче ми підходили, тим гучніше звучали вітання, а коли, наблизившись, почали протискатися до трибуни під ялинкою, несамовите горлання юрми заглушило, неначе ударна хвиля від вибуху бомби, святковий оркестр.
— Такого я геть не очікував! — мовив мені на вухо Тьомик.
Я знизав плечима, мовляв, мені байдуже.
— Хвилюєшся? — непевним тоном поцікавився напарник.
Протягом кількох секунд, задерши голову догори, я мовчазливо вглядався у загуслу темряву небес. Застигла моторошна чорнота стікала духотою. З-над озера на місто наступали важкі темно-сірі хмари, вони повільно повзли, неначе танки, ледь-ледь проступаючи крізь пітьму. Чи непокоївся я? Та мене ледь не розривало на шматки від хвилювання, а з нервів, здавалося, скоро вилітатимуть блискавки! Я розумів, що через низький рівень хмар дирижаблю доведеться лавірувати близько до землі та ще й у суцільній темряві. Якщо він зачепить гору або, не приведи Господи, якусь будівлю в Пуно… У мене мурашки по спині бігали від однієї думки, що тоді буде. Проте я мовчав.
— А я хвилююся, — не дочекавшись моєї відповіді, продовжив Артем, — і за Марусю, і за дійство. Треба, щоб усе пройшло на найвищому рівні.
— Душно, — нарешті глухо промовив я, — здається, буде гроза…
По черзі ми піднялись на поміст і зайняли свої місця за трибунами. Я зауважив, що Тьомик, як завше, через надмірну увагу до своєї персони був вельми збуджений і з очманілим блиском у очах безперестанку махав рукою натовпу. Маруся стримано всміхалась, вдаючи, що не помічає сотень повітряних поцілунків, що неслись до неї звідусіль. Мені ніхто не махав. Засмаглий і барилкуватий, я скидався на звичайного перуанця. Крім того, я важко дихав, пітнів і нервував, підсвідомо вчуваючи наближення катастрофи.
Першим узяв слово Баутіста Рейес. Тлустий вельможа виповз на кафедру, поважно привітав усіх присутніх, потім представив юрмищу гостей-героїв з далекої України, які невдовзі продемонструють дорогій публіці першорядне новорічне видовище, а потім ще довго торочив усяку нісенітницю, яку зазвичай плетуть можновладці на публічних зібраннях: про те, як влада старається і дбає про добробут рідного міста, про те, скільки зробили у минулому році і скільки всього ще буде зроблено в наступному.
Далі за сценарієм я мусив сказати кілька теплих слів від усієї української делегації. Сеньйор Рейес дзвінко виголосив моє ім’я — я поволі підвівся зі свого місця, одначе перед тим, як підійти до мікрофона, востаннє зв’язався з Маргаріто по рації, цікавлячись, чи все у нас гаразд.
— Я на підльоті, сеньйоре, — пролунала заспокійлива лаконічна відповідь. — Все в нормі.
Затим я віддав йому команду висуватися до центру міста. З динаміка долинуло скрипуче «Roger you, señor!»[51], за яким слідувало клацання стартера авіаційних двигунів. Годинник показував 23:17. Вечір наближався до кульмінаційної точки.
Від імені всіх українців я привітав жителів Пуно, подякував за такий теплий прийом і увагу до наших скромних персон. Потому розповів трохи про Україну, про наші порядки, традиції та звичаї. На завершення сказав кілька слів про себе і свого напарника (Тьомик з готовністю зіскочив із лави і, уклонившись, став поряд мене), сором’язливо оминаючи найбільш пікантні моменти нашої спільної діяльності у Мексиці та Перу. А тоді — я замовк. За моїми прикидками часу, відведеного на мою промову, було достатньо для того, щоб пригнати дирижабль до майдану. На годиннику блимало 23:29, але… аеростата ніде не було.
Над центральним пунівським плацом зависла ніякова мовчанка. Вся площа нетерпляче чекала обіцяного перформансу. Я застиг за кафедрою, немов бронзовий пам’ятник, Тьомик нетерпляче переминався з ноги на ногу трохи поодаль, а поряд нього Маруся очікувально кліпала широко відкритими очиськами, підбадьорливо стискаючи лікоть мого напарника. «Щось сталося! Щось сталося!» — відбійним молотком гупало у мене в голові. Для того, аби трохи потягнути час, я вирішив екстрено змінити план новорічних заходів і запалити ялинку до прибуття дирижабля.
— Тьомо! Пс-с… пс-с… Чуєш мене? Вмикай гірлянди, — шепочу через плече напарнику.
— Що?
— Я кажу: вмикай ті довбануті гірлянди, треба потягти час до прибуття дирижабля, — а потім повертаюсь до натовпу і на весь голос, стараючись не видавати хвилювання, говорю іспанською: — А зараз, панове, мій товариш здійснить урочисте запалення ялинкових вогнів!
Стовписько незадоволено загуділо. Невже оце й усе свято: двоє білобрисих чудил запалять новорічне дерево на парадній площі? Безперечно — і я їх повністю розумію — перуанці почували себе ошуканими.
Одначе Тьомик наче й не помічав невдоволення юрми. Він вийшов наперед і застиг, наче месія, розпростерши руки над натовпом, тримаючи в одній долоні штепсель, в іншій — шестирозеткову «переноску». Яскравий прожектор виразно освітлював мого напарника, неначе викарбовуючи з темряви його статну фігуру. Було помітно, що Артем хвилюється, він важко дихав, його руки тремтіли, втім, незважаючи ні на що, повільно наближались одна до одної. І ось за якусь секунду до того, як мій напарник був готовий всадити штепсель у розетку, я кинувся навперейми і заволав:
— Сті-і-ій!!!
Тьомик завмер.
Натовп затих.
Десь на північному-заході зародилося й росло монотонне гудіння, після чого у небо над площею, практично черкаючи шпилі найвищих будинків, повільно впливла здоровенна матово-сіра сигара дирижабля.
Юрба ахнула.
На бортах цепеліна спалахнули потужні прожектори. Шість чітких яскравих променів пломенистими списами простромили темряву. Промені спочатку розлетілись врізнобіч, а згодом повільно опустилися донизу, впершись у невисокі старовинні будівлі по краях майдану. Через це дирижабль став схожим на велетенського павука, що повільно суне над Plaza de Armas. Потому з небес полилася музика — бравурний перуанський гімн, і юрба заспівала, всі як один — дружно, одностайно, злагоджено. Такого вони не очікували. Такого вони ще не бачили. Про таке ще довго переповідатимуть легенди біля камінів холодними липневими ночами…
Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши підборіддя вперед. Маргаріто щойно пришвартувався до причальної щогли і подав завчасно обумовлений знак про те, що він готовий до скидання подарунків.
І ось тут, якщо мені не зраджує пам’ять, Тьомик, як кажуть, увійшов у кураж. Ну а як інакше? То ж для дітей старається! Хлопець увесь укрився потом і прохрипів:
— Зараз… зараз будуть подарунки… І я… я їй освідчусь! — а потім скосився на мене і стиха запитав: — Ну шо, Максе, вмикать?
Щось десь клацнуло в мені, і з вуст ледь не зірвалося таке незрозуміле й зовсім недоречне «ні». Одначе я пересилив себе і ствердно кивнув напарникові, геть не усвідомлюючи, що від катастрофи нас відділяють лічені секунди.
Тьомик знову здійняв над своєю неспокійною макітрою штепсель і «переноску», обвів грізним поглядом перуанців і рявкнув на все горло, ніби якесь древнє язичницьке заклинання:
— Йолочка, зажгі-і-ісь!
Після чого афектованим сценічним жестом встромив штепсель у розетку…
Не пам’ятаю, що там, бляха муха, загорілось першим: «йолочка» чи той — щоб він, скотина, крізь землю провалився — дирижабль. Пригадую, як десь угорі поміж ялинкою та аеростатом проскочила ма-а-аленька така іскорка. Я певен, її ніхто, крім мене, навіть не помітив. Зате те, що сталося наступної миті, помітили всі. Причому не тільки в Пуно, але й на болівійському березі Тітікаки, в горах навколо Куско і навіть в Арекіпі[52]…
Спочатку дирижабль спалахнув зсередини холодним білим світінням, зробившись схожим на китайський ліхтарик. За якусь мить навколо стало ясно, наче вдень. З площі можна було напрочуд добре розгледіти тьмаву поверхню Тітікаки, гори на протилежному березі озера, хмари, що притискались ледь не до води. Незабаром світло набрало густого червонястого відтінку і стало настільки нестерпно яскравим, що земля, і озеро, і небо зникли за сліпучою пеленою ярого вогню. Затим пролунав ляскіт нечуваної сили, від якого у всіх присутніх на площі позакладало вуха й попідкошувало коліна, а загадкове світло потужним струменем прорвалось назовні у задній частині корабля…
51
Вас зрозумів, сеньйоре! (англ. та ісп.)
52
Арекіпа — місто на півдні Перу, 300 км на захід від озера Тітікака.