Навіжені в Перу

— Я весь до ваших послуг, пане, — схвильовано промовив він. — Для нас це велика честь. Я негайно віддам розпорядження про присвоєння вам звання почесного громадянина Пуно. Присягаюся, ми вас ніколи не забудемо!

Як у воду дивився — пам’ятають і досі.

…Уже більше години ми втрьох, я, Артем та Маруся, сидячи у власному номері в готелі, ламаємо голову над тим, чим забавляти на Новий рік кляту пунівську малечу. Крізь вікно зазирають похмурі сплячі гори, над якими потроху розпливаються перші неясні плями світанку. У Тьомика починається похмілля, у мене уривається терпець.

— Просто накупимо гостинців, роздамо їх на площі та й по всьому! Ге? — висуваю пропозицію.

— Це виключено, — опустивши голову, бубнить Тьомик. — Вони чекають від нас феєричного шоу, якогось незабутнього видовища. Невже ти не розумієш, Максе, — ці люди мають нас за героїв! А де це бачено, щоб народні месники ось так банально розпихали подарунки діткам? Це скупо і безхитрісно, це зіпсує все свято, розтрощивши вщент нашу геройську репутацію… Це все одно, що Гагарін, уперше облетівши Землю і щойно вибравшись із капсули, замість махати рукою тицьнув би у камеру дулю.

— І хто тебе тільки за язика смикав, бусурмане? — сердито бурмочу до товариша, конвульсивно стискаючи кулаки.

Маруся сидить на табуретці поміж нами, тре заспані очі і слідкує за тим, аби ми не побилися. Точніше за тим, щоб я не втратив самоконтроль і не поколошматив її Тьомика. Втретє за весь час нашої дружби.

— Слухайте, може, просто влаштувати гарний феєрверк? — радить дівчина. — Закупити у столиці кільканадцять різновидів салюту і влаштувати таке шоу, щоб аж небо засвітилось.

Ми з Артемом одночасно зблідли і заперечно замахали головами.

— Ніяких феєрверків, — хапаючись за серце, видихаю я. — Ми вже одного разу засвітили небо…

— Однозначно! — підтакує мій товариш. — Про це не може бути мови! Щоб, не дай Боже, не вийшло, як тоді у восьмому класі.

— А що було у восьмому класі? — зацікавилась кучерявка.

— Новорічний ранок, — розтовкмачив я.

— Ага, — неохоче продовжив пояснювати Артем. — У восьмому класі з нагоди настання Нового року ми з Максом надумали влаштувати салют у школі… Власне, ідея була моя, — потупився напарник, — я власноручно ракетниці вибирав, але… але запускав він! — закінчив хлопець, тицьнувши пальцем на мене.

— І чим усе скінчилось? — не відставала Маруся.

Ми з друзякою злодійкувато перезирнулись, і я тихо проказав:

— Школу три дні загасити не могли…

— Ага… цілих дві бригади пожежників… — сумовито додав Тьомик, длубаючи пальцем у дірці на джинсах. — Славний такий вийшов новорічний вогник…

Відтак до ідеї фантастичного шоу з феєрверками ми більше не повертались…

Зненацька на обличчі мого напарника проступив рельєфний слід від натужної розумової діяльності (я розкумекав, що його куций мозочок щойно видушив із себе якусь першосортну ідею): губи витягнулися в трубочку, так, що було незрозуміло, чи то він свистіти зібрався, чи то тягнувся до когось цілуватися, ніздрі надулись, а очі лукаво звузилися (тільки прошу вас: ніколи не намагайтеся повторити всі вищезгадані мімічні порухи на власному обличчі, це тільки Тьомик уміє, коли напружено міркує; я колись спробував і жорстоко поплатився: мордяку зсудомило так, що думав, довіку перекривлений ходитиму). Трепетний холеричний блиск у очах мого напарника відразу примусив мене насторожитися: я, як ніхто, усвідомлював — добра від цього не жди.

— Я знаю, Максе, Марусько! Придумав! — Тьомик підстрибнув і на радощах почав витанцьовувати. — Я знаю, що можна влаштувати, щоби перетворити відзначення Нового року на незабутню, вікопомну подію!

Марусине личко засяяло гордістю. Вона переможно зиркнула на мене, мовляв, от бачиш, Артем все влаштує! Я лиш скептично хмикнув, одначе приготувався слухати.

— Друзі, у мене прямо перед очима стоїть видиво, — продовжив Артем, замріяно вдивляючись кудись у простір над нашими головами. — Уявіть: починається врочисте святкування настання Нового року, всі жителі містечка зібралися на центральній площі Пуно, чимало сімей приїхало з навколишніх селищ, поміж дорослими в передчутті довгоочікуваного свята гасають галасливі орди дітлахів, а в центрі майдану височіє розлога пухнаста ялинка, рясно обвішана яскравими новорічними іграшками. Аж ось… — мій товариш немов зачмелений водив руками у повітрі, — аж ось понад дахами ближніх будівель випливає… випливає дирижабль! — Тьомик кинув переможний погляд на мене, мовляв, оце-то я придумав, витримав багатозначну паузу і продовжив: — Потому аеростат повільно розвертається і робить коло над площею. Він весь обвішаний перуанськими та українськими прапорами, ліхтарями, гірляндами… В цей час ми з вами займаємо почесні місця на постаменті під ялинкою. Дирижабль помалу знижується і зависає над майданом, після чого з гондоли прямо на голови дітворі починають сипатися новорічні подарунки. Оце-то буде видовисько! На довершення звучить гімн: спочатку перуанський, потім — український. Усі кричать «ура!» і довго плещуть у долоні.

Тьомик спинився, щоб перевести подих. Мушу визнати, задумка мого напарника була непоганою. То була дійсно хороша ідея. Цікава, непересічна, оригінальна. Втім, вона мені геть не сподобалась. Я не провидець, але відразу здогадався, кому з нас трьох доведеться шукати дирижабль і домовлятись за його переліт до Пуно.

— Друзі, ви уявляєте, що це буде? — захопившись, Тьомик почав виображувати в повітрі дирижабль, який неквапом спускається з небес до центральної площі. — Ми увійдемо в історію! Дирижабль! Подарунки, що сиплються з неба! Такого перфоменсу тут не було з часів Адама! Ви тільки подумайте: про нас у Пуно складатимуть легенди! Насамкінець тих хлопчаків та дівчаток, які гарно вчилися у школі, можна буде покатати на дирижаблі… Що скажеш, Максе?

Я лиш похмуро чвакав жуйкою, видивляючись розквашені хмарки на вранішньому небі. Забігаючи наперед, скажу: багато чому з того, що задумав Тьомик, так і не судилось здійснитися. Лиш в одному мій товариш виявився правим: ми таки увійшли в історію…

Напарник не повірив мені і, мабуть, уже ніколи не повірить, що я робив усе з щонайліпшими намірами. Він так і не зміг осмислити того, що з мене нікудишній хімік, оскільки ще в школі я раз і назавжди визначився з власним (однозначно негативним) ставленням до хімії, а тому просто не міг знати властивостей водню чи гелію. Утім, найголовніше — і я готовий у цьому заприсягтися на Біблії — я зовсім не збирався ні на чому економити. Хоча давайте все по-порядку…

У неділю 27 грудня я вирушив до столиці Перу — домовлятися за дирижабль.

Слід зауважити, що дирижабль у наші дні — дуже велика рідкість. Після Другої світової війни на них ніхто більше не літає. Кілька сучасних європейських компаній, що спеціалізуються на проектуванні аеростатів, виготовляють цепеліни переважно для метеорологічних досліджень у верхніх шарах атмосфери, а також для реклами на різноманітних глобальних виставках, авіашоу, автосалонах тощо. Через це, чесно кажучи, я мав надію, що в Лімі просто не знайдеться дирижабля, і Тьомику доведеться відмовитись від конгеніальної затії з подарунками, що сиплються з небес прямо на голови оскаженілих від щастя перуанських діток.

На жаль, дирижабль у Лімі таки відшукався.

Без особливих труднощів я вийшов на солідну фірму, серед основних фондів якої значився напівжорсткий дирижабль «Goodyear» зі зменшеним лобовим опором та двома старенькими дизельними двигунами, модель ZC-102/M. Аеростат мав автоматизовану чотиримісну гондолу та здоровенний вантажний відсік з резервними балонетами, однак використовувався переважно не для транспортування вантажів, а для реклами — шугав цілими днями над Лімою, тягаючи за собою якийсь плакат на кшталт «Локшина від Вірджиліо — найкращий початок вашого дня!».

Сигароподібний апарат виявився чималеньким: сягав у довжину сімдесят чотири метри, у діаметрі мав двадцять з половиною метрів (в найширшому перетині) і вміщав у себе двадцять три тисячі кубометрів газу. А тепер, власне, про газ…