Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 38 из 62



Ми втрьох, наче зачаровані, слухали старого. Маруся через надмірну емоційність час від часу зойкала і затуляла обличчя долонями.

— І що ви зробили? — тремтячим голосом спитала дівчина.

Чіро загасив огарок і пожбурив його у вогонь. Потім смачно сплюнув у темряву праворуч від себе.

— Якби була можливість витягти дробовика, захованого під ліжком у сусідній кімнаті, я б йому показав скарби! Проте Скажений Білл не спускав з мене ока, стежачи за кожним рухом… Я також був би радий віддати йому все золото, якби воно у мене було. Розумієте, моя сім’я ніколи не бідувала, а проте великих грошей у нас від віку не водилося. Тож я міркую, що діла не буде: дружина й так уже напівжива від страху, а діти забилися під ліжко і цокочуть зубами, наче під час холодів 2006-го. Думаю, треба щось вигадувати. А тоді й кажу: «Слухай, друже мій Білле, а ти маєш рацію. Пригадую, мій дід колись розказував, що давним-давно розкопав у пустелі дивовижний скарб, залишений там конкістадорами, які тікали від індіанців. Нікому не показавши знахідку, мій предок переховав її в новому місці, відомому тільки йому. Щоправда, перед самісінькою смертю він потурбувався, аби таємниця не зійшла разом із ним у могилу, і передав своєму синові (моєму батькові цебто) детальні інструкції, як знайти скарб, котрі трохи згодом мій, покійний нині, тато переповів мені». Скажений Білл аж слину пустив, а його очі спалахнули судомним вогнем. Я продовжив: «Раніше я про це якось не думав, а ось тепер завдяки тобі, Білле, потроху все пригадую. Для того, щоб встановити місце, де закопані скарби, казав мені батько, треба дочекатись повного місяця і вибратись на пагорб, що здіймається зразу за фазендою Тібурціо Карлоса. Потому над самою кручею коло великого круглого валуна встромити в землю триметрову жердину і подивитися, куди від неї тінь падає. Звісно, це можливо тільки в тому випадку, якщо ніч видасться ясною і місячного світла буде достатньо». Білл збуджено кивав головою, гарячково вбираючи кожне моє слово. «Після того, — кажу йому далі, — від визначеної точки необхідно відміряти певну кількість кроків у напрямку, про який знаю тільки я, і там уже копати, поки не натрапиш на стару дубову скриню… — я стишив голос: — Домовляємось так, брате Білле: через три дні опівночі ти вибираєшся до Тібурцієвого пагорба і вкопуєш на його вершині триметрову палицю. Я в цей час уже чекатиму внизу, щоб засікти місце, куди вказує тінь від жердини. Перед тим, звісно, нам слід домовитись про таємні сигнали, якими повідомлятимемо один одного про те, що успішно дістались на позиції й готові до пошуку скарбів. Давай, коли буду під пагорбом, я один раз прокричу по- совиному, ну, якось отак — „пугу-пугу!“, а ти, якщо будеш готовий, тричі просвистиш мені у відповідь. Тоді я знатиму, що все в порядку і можна заміряти кроки до того місця, де закопаний скарб! Золото поділимо навпіл. Згода?» Той придуркуватий щось микитив у голові хвилину чи півтори, а потім на знак порозуміння плюнув собі на долоню і міцно потиснув мені руку (це його так Пацюк навчив — по-американськи). «Гаразд! — каже він, трясучи моєю правицею. — Нехай буде по-твоєму, Чіро Еспірідайоне! Так буде по-чесному. За три дні я чекатиму сигналу на домовленому місці».

Поривчастий пустельний вітер хрустів навколо нас піщинками, тим самим створюючи незабутнє тло низькому старечому голосу оповідача.

— Дай ще папіроску… — ледь чутно попросив перуанець.

Я вдруге простягнув йому пачку «Marlboro», витрусивши з неї кілька сигарет.

— Через три дні, як ви розумієте, був повний місяць, і нічка, на щастя, видалась безхмарною, — провадив далі наш незваний гість, запаливши сигарету. — Яскраве місячне світло заливало плато. Тіні були чіткими й довгими — саме те, що треба. Я прибув на місце зустрічі якраз вчасно, щоб просигналізувати Скаженому Біллові про початок розшуків скарбів мого діда. Я знав, що він там, нагорі… Чекає на мене… А тоді… я… кгм… — Чіро чомусь зам’явся; його погляд почав кидатись з боку на бік, а пальці збентежено розминали сигарету, — …як і домовлялись, я подав знак… А Білл… ну цеє… він тоді…

Перуанець заглух, наче магнітофон, у якому сіли батарейки.

— Що?! — згораючи від нетерплячки, випалив я.

— Коротше, Білл свиснув… І файно так свиснув, хлоп’ята… — дивним голосом протягнув Чіро й сильно затягнувся цигаркою, замислено втупившись кудись у далечінь. Вогник на кінчику папіроски на мить розгорівся, окресливши глибокі зморшки довкола сухих та порепаних губів перуанця.

— І що потім? — пошепки спитав я, відчуваючи, що це ще не кінець історії.

— Досвистівся. Судмедексперт зі столиці сказав, що після того, як з тіла витягли всі кулі, від Скаженого Білла залишилась одна шкурка…

— Як це так?!!



— Напередодні я обійшов усі найближчі села і розказав усім чоловікам, що бачив, як уночі Скажений Білл виманює їхніх кізочок свистом, а потім хапає їх і кидає у мішок… У нас тоді в окрузі завівся козокрад — ніяк впіймати не могли — от народ і переполошився.

— Вперше чую, що кози реагують на свист, як на приманку, — вставила свою репліку Маруся.

Чіро скрадливо усміхнувся:

— Односельці теж мені спочатку не повірили, однак все ж таки вирішили піти й перевірити. Озброїлись старими пістолями і ґнотовими рушницями, у половини з яких калібр такий, що можна слона з першого пострілу завалити, і рушили. Спершу з мене кепкували, дивились, як на йолопа. Але ви й самі чудово знаєте: ми, перуанці, народ своєрідний — постійно кидаємось з однієї крайності в іншу. По дорозі хуторяни безперестанку підсміювались наді мною, аж тут зирк — на пагорбі над фермою Тібурціо Карлоса і справді причаївся Скажений Білл. Усі зразу принишкли, а я їм кажу: «Почекайте трохи, зараз він свистіти почне». А потім непомітно для інших відступив у темряву і один раз пугукнув совою. Білл почув мене, зрадів, мабуть, сильно і взявся свистіти у відповідь. От тоді фермери неначе показилися і, не довго думаючи, почали палити в Білла з усіх стволів. Нафарширували бідолаху свинцем по саме горло.

— Але ж то не він крав кіз! — обурено заперечив мій напарник.

— Я не знаю, хто у нас крав кіз, але відтоді, синку, свистіти в цих краях не рекомендується…

17–25 серпня 2010 // Київ, Одеса

Чому ми не купили фабрику по заготівлі хом’яків

Батьківщиною морських свинок є Південна Америка, а саме Еквадор та Перу. В жодній іншій частині світу в природних умовах ці гризуни не водяться.

Перша морська свинка була одомашнена ще за 5000 років до н. е. Під час розкопок у Перу археологи досить часто натрапляли на статуетки, що зображають цих гризунів. Такі фігурки створювались андійськими племенами у період з 500 року до н. е. по 500 рік н. е. Представники культури Моче взагалі поклонялися крихітному гризунові, наче богові. На момент завоювання іспанцями Перу морські свинки використовувалися народами Анд у господарстві (як джерело м’яса) та в ритуальних цілях (жертвування крові, ворожіння на нутрощах тощо).

Вперше в європейській історії морська свинка згадується у Педро Сьєси де Леона, іспанського історика, в його книзі «Хроніка Перу». У XVI столітті іспанські, голландські та англійські торговці починають завозити їх до Європи. Гризун швидко стає популярним в якості екзотичної домашньої тваринки серед представників вищого класу і навіть серед членів королівських родин (зокрема, цих тваринок дуже полюбляла королева Єлизавета І). На сьогоднішній день у деяких країнах Південної Америки (наприклад, в Еквадорі, Перу та Болівії) м’ясо морської свинки вважається найбільшим делікатесом.

Мовою кечуа морська свинка називається «cuy».

УВАГА! Дана розповідь містить криваві сцени насильницької смерті та масових убивств, а тому я настійливо не рекомендую її для читання на сон, особливо людям зі слабкою психікою. Категорично забороняється читати цю історію дітям до 18 років, вагітним жінкам, особам, що страждають на гострі захворювання серцево-судинної системи, гіпертонікам, косооким і кульгавим, а також хворим на плоскостопість у винятково важких формах. Не послухаєтесь — за наслідки я не відповідаю…