Страница 59 из 59
Тьомик подзвонив мені, коли я вже втратив будь-яку надію його знайти, — за кілька годин до початку шлюбної церемонії. (За кілька хвилин до того мені телефонувала Альона, його наречена, і схвильованим голосом допитувалася, що, в біса, діється, оскільки її коханий уже другий день не виходить на зв’язок. Я збрехав, запевнивши її, що все в порядку і що ми з Артемом просто готуємо для неї і для всіх гостей веселий сюрприз.)
— О Господи! Чувак, ти де?! — закричав я у трубку. — Я ж на тебе чекаю! Всі на тебе чекають! Церемонія почнеться за кілька годин!
Тьомик зітхнув:
— Я у Стокгольмі.
На якусь мить у мене перехопило дихання, але я швидко оговтався:
— У якому такому Стокгольмі?! Блін!
— У шведському.
«О, — думаю, — приїхали…»
— Та я розумію, що не в мозамбікському! Що ти там, в біса, робиш?
— Ех… — це все, що відказав Тьомик на моє невигадливе запитання. А потім додав: — Максе, здається, ти не розумієш…
Але я, здається, вже починав розуміти. Свобода перемогла. Останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря став поперек горла.
— Що будемо робити? — нарешті тихо спитав я.
Тьомик мовчав, а я розмишляв над тим, що комусь таки доведеться відрапортувати про дезертирство нареченого гостям і самій нареченій. Зрештою мій друзяка обізвався до мене тихим, наче не своїм голосом і промовив, ніби прочитавши мої думки:
— Ну, ти ж їм скажи… усім… Тільки ж якось так культурніше скажи, щоб нікого сильно не травмувати.
— Добре, — сказав я, — скажу.
А сам подумав, що травмують, мабуть, мене, коли я принесу сю світлу й радісну новину в розбурханий рій Альониних родичів у самий розпал шлюбної церемонії…
Я проштовхався крізь натовп і вийшов перед юрмиськом. Окинув усіх напруженим поглядом, підсвідомо шукаючи очима Васю як найбільш імовірне джерело смертельної небезпеки для свого здоров’я. Але де ж його вирізниш серед такого натовпу? Всі, як один, у костюмчиках, безкровних сорочках і краватках. Наче китайці, блін.
Якийсь час на мене ніхто не звертав уваги, адже народ чекав появи нареченого. Зрештою, скреготнувши зубами, я розтулив рота і трохи напиндючено проказав:
— Значить так, слухайте мене уважно! — дуже серйозно почав я, витримав коротку паузу, чекаючи, поки в залі заляже тиша, а затим продовжив: — Пішли всі на фіг!!! Це довбане весілля від початку було дурнуватою затією, а тому зараз усе відміняється! І скасовується все з однієї простої причини: жених визнав за краще звалити на хрін! — я знову затих на якусь мить.
Було чути, як дзижчать та б’ються об віконні шибки мухи. Якась жіночка у дальньому куті зали з останніх сил утримувала когось попід руки і кричала: «Вася, нє нада! Нє нада трупов, Вася!»
Альона зблідла. Я перевів подих і скоромовкою закінчив:
— І ви теж, мої любі цуцики, котіться тепер усі під три чорти!
…Ну, спіймати мене, звичайно, не спіймали (як же все-таки добре, що після Мексики я підтримував себе у фізичній формі). Зате гналися за мною аж до самого аеропорту.
Літак, ледь помітно похитуючись, повз у повітрі над злітною смугою Арланди, головного стокгольмського аеропорту. За мить колеса вискнули, торкнувшись сірого бетону, і пілот перемкнув двигуни на реверсний режим, аби вповільнити стотонного реактивника. Протягом двогодинного перельоту я врешті-решт спромігся вгамувати розбурхані погонею нерви й притлумити тремтіння в кінцівках. Тепер же я смаковито обмірковував, що зроблю з тим козлом, з моїм Тьомиком, коли його побачу.
Артем, як я і думав, відпочивав у маленькій кімнатчині на горищі свого багатоквартирного будинку, де п’ятнадцять місяців тому зародилася наша навіжена мексиканська авантюра. Побачивши мене у дверях, мій товариш зраділо підхопився назустріч.
Я, проте, зовсім не поділяв його ентузіазму. Я лупав на нього, наче бик на червону ганчірку. В той момент я жалкував, що канкунський чемпіон у першій важкій вазі не до кінця вибив мізки з тієї дурнуватої макітри, я думав, що краще б ця русява падлюка мовчала до скону від самої Мериди, я шкодував, що його не затоптав на смерть мексиканський слон і не порішив стоматолог у Сан-Крістобалі. Я відкинув убік дорожню сумку, стиснув кулаки і вже готовий був натовкти його нахабну білобрису морду, коли Тьомик посміхнувся, і… я отетерів!
— Чувак! Чувак! Що за фігня?! Де твої зуби?!!
В Артема не було двох з тих зубів, які ми з таким трудом вставили йому перед «весіллям».
— Я їх виколупав, — гордо заявив мій друзяка.
— На фіга?!!
— Не знаю. Муляли. Псували карму. Так красце, правда? — і Тьомик ще раз широко всміхнувся.
Я замовк, подивився на нього і довго-довго думав, що б його сказати. Зрештою я теж усміхнувся і спокійно проказав:
— Радий тебе бачити, друже.
— І я тез, — відказав Тьомик, і ми по-товариськи міцно обнялися.
— Пішли на пиво, обмиємо твоє «одруження», — запропонував я.
— Післи! Пам’ятаєс той бар на Gamla Stan’і з якимись гоблінами замість офісіянтів?
— Це там, де ми ледь не повісили на люстрі бармена, коли він приніс нам пиво з мушкою в бокалі?
— Ага!
— Ну, пішли…
Ми вискочили надвір і, по-діловому заклавши руки в кишені, неквапом посунули в напрямку центру шведської столиці. Сонце стояло високо, виплескуючи на стокгольмську брущатку безкінечні потоки об’ємного світла. Я енергійно висвистував якусь мелодію, коли це Тьомик знехотя обізвався до мене, неуважно видивляючись щось попереду:
— Слухай… цейво… я шо хотів спитать… А як там Альона?
Я знизав плечима і глибокодумно відповів:
— Як у футболі: коли жених не з’являється на шлюбну церемонію, нареченій автоматично зараховується технічна поразка.
— Ги! — розплився у посмішці Тьомик.
— Ги-ги! — я поплескав його по плечу. — А ось і наш паб, друже!..
ДАЛІ БУДЕ…
26 квітня, 1–4 червня, 10–13 грудня 2009 — 14–17 січня 2010 // Київ, Фоз-ду-Іґуасý (Бразилія), Флоріанополіс (Бразилія)