П'ятнадцятирічний капітан

Слід сказати, що кузен Бенедікт не раз робив спроби посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але той ухилявся від цього. Не знайшовши кращих слухачів, учений став читати лекції неграм, які нічогісінько з них не розуміли. Том, Актеон, Бет і Остін врешті почали тікати від кузена Бенедікта, і йому довелося вдовольнитися самим тільки Геркулесом, у якого він з радістю виявив уроджену здатність відрізняти паразитів од нижчих комах.

Відтоді велет-негр зажив у світі жуків-шкіроїдів, жужелиць, бомбардирів, могильників, златок, скарабеїв, сильфів, кравчиків, хрущів, оленів, коваликів довгоносиків, сонечок, листоїдів. Він старанно вивчав усю колекцію кузена Бенедікта, і той з острахом дивився, як Геркулес бере своїми дебелими й дужими, мов лещата, пальцями його крихкі екземпляри. Але цей велет-учень так уважно слухав лекції ентомолога, що задля цього варто було дечим ризикнути.

Поки кузен Бенедікт просвіщав Геркулеса, місіс Уелдон навчала малого Джека читати й писати. А Дік Сенд навчав його арифметики.

П'ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йде куди краще, коли уроки схожі на веселу гру.

Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев'яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову.

Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.

Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.

Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.

Серед літер, — їх налічувалось до п'ятдесяти, — були великі й маленькі, а на деяких кубиках стояли ще й цифри, щоб можна було вчитися не тільки читати, а й рахувати.

З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.

Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши нраву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.

На кубику стояла велика літера «С».

— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго? — закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».

Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим.

На другому кубику стояло велике «В».

Цього разу Джек скрикнув із подиву.

На його крик підбігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.

Дінго розрізняв літери! Дінго вмів читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!

Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.

Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.

Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть.

На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги, неначе вони не існували.

— Дивна річ! — зауважила місіс Уелдон.

— Справді, дуже дивна, — відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери.

— «С. В.», — сказала місіс Уелдон.

— «С. В.», — повторив капітан Халл. — Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!

Повернувшись до старого негра, він спитав:

— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?

— Еге ж, містере капітан, — відповів Том. — Дінго пробув на кораблі років два.

— І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?

— Так, неподалік од гирла Конго. Я не раз чув, як капітан казав це.

— І ніхто не дізнався, — вів далі капітан Халл, — чий це пес і звідки він там узявся?

— Ніхто, містере капітан. Із знайденими собаками гірше, ніж з дітьми. У них немає ніяких документів; до того, вони не можуть нічого розповісти.

Капітан Халл мовчав, замислившись.

— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Уелдон через якийсь час

— Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. А втім, можливо, що це дивний збіг.

— Який?

— Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з'ясування долі одного безстрашного мандрівника.

— Що ви маєте на увазі?

— Зараз я все поясню, місіс Уелдон. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було саме гирло Конго, а кінцевою — мис Дельгадо в гирлі Ровуми, що за її течією він мав спуститися. Ім'я цього мандрівника — Самюель Вернон.

— Самюель Вернон? — повторила місіс Уелдон.

— Так, місіс Уелдон. Так-от — його ім'я й прізвищ ще починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.

— Справді! А що було далі з цим мандрівником?

— Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього — ні чутки, ні вістки.

— Жодної? — спитав Дік Сенд.

— Жодної.

— То що, на вашу думку, з ним сталося? — спитала місіс Уелдон.

— Гадаю, Самюелю Вернону не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув у дорозі.

— Виходить, Дінго…

— Дінго міг належати йому, і — якщо моє припущення слушне — собаці поталанило більше, ніж його хазяїнові: він вернувся до гирла Конго, де його і підібрав капітан «Вальдека».

— Стривайте, — зауважила місіс Уелдон, — а вам відомо, що цей французький мандрівник узяв із собою собаку, чи це тільки ваш здогад?

— Це тільки мій здогад, місіс Уелдон, — відповів капітан Халл. — Але єдине певне: Дінго знає саме оці дві літери «С», «В», які є ініціалами французького мандрівника. Проте як він навчився їх пізнавати — цього я пояснити не можу. Але ще раз повторюю: Дінго добре знає ці літери. Дивіться — він їх підштовхує лапою, ніби просить і нас прочитати.

— А хіба Самюель Вернон сам вирушив у мандрівку від гирла Конго? — спитав Дік Сенд. — Цього я не знаю, — відповів капітан Халл. — Але цілком імовірно, що він узяв з собою загін тубільців.

Аж тут з камбуза на палубу вийшов Негору. Спершу ніхто його не помітив і не міг бачити того дивного погляду, яким утупився він у Дінго, коли помітив дві літери, що їх той і далі охороняв. Але Дінго, вгледівши кока, люто загарчав, вискаливши ікла.

Негору загрозливо махнув рукою на собаку і відразу повернувся до камбуза.

— Тут криється якась таємниця! — прошепотів капітан Халл, котрий не пропустив жодної подробиці з цієї короткої сцени.

— Чи ж не дивно, — мовив Дік Сенд, — що собака навчився розрізняти літери абетки?

— О, ні! — вигукнув малий Джек. — Мама мені часто розповідала про собаку, що вмів читати, писати й навіть грати в доміно, як справжній шкільний учитель.

— Мій любий хлопчику, — відказала, усміхаючись, місіс Уелдон. — Той пес — звали його Муніто — не був таким ученим, як тобі здається. Коли вірити тому, що мені розповідали, він не міг розрізняти літери, з яких мав складати слова. Річ тут була в іншому. Його хазяїн, хитрий американець, помітивши, що в Муніто надзвичайно тонкий слух, вирішив обернути це собі на користь. Він став розвивати це чуття й досяг урешті неабияких успіхів.

— Чого ж він досяг, місіс Уелдон? — спитав Дік Сенд, якого ця розповідь зацікавила не менше, ніж малого Джека.

— А ось чого, друже мій. Коли Муніто мав «працювати» перед глядачами, на столі розкладали кубики з літерами. Собака ходив по столу, чекаючи, поки хтось назве слово, щоб потім його скласти. Але неодмінною умовою було те, щоб це слово почув його хазяїн.