Страница 88 из 92
— Ми загинемо разом, друже Неде.
Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.
Я повернувся до салону, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним?
Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…
Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам-один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.
О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:
— До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.
Не ждучи на мою відповідь, канадець вийшов.
Мені хотілося взнати курс «Наутілуса», і я зайшов у салон. Ми простували глибиною п'ятдесят метрів на північний схід.
Востаннє глянув я на чудеса природи, на шедеври мистецтва, на рідкісну колекцію, що їй судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто її зібрав. Мені хотілося назавше зберегти все це в своїй пам'яті. Я забарився тут на цілу годину; ходив і милувався на скарби, осяяні світлом.
Потім я вернувся до себе в каюту. Тепло вдягнувшися, зібрав свої нотатки і заховав під одежею. Сильно билося серце. Та його не вгамувати! Капітан Немо, безперечно, зразу помітив би мою розгубленість, моє хвилювання.
Що робить він зараз? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Капітан Немо був у себе. Він іще не лягав. За кожним кроком мені здавалося — ось він вийде й спитає, чому я захотів утікати. Мене охоплював страх, а уява ще дужче його роздмухувала. Ці почуття так шарпали душу, що я запитував себе: а чи не ліпше зайти до капітанової каюти, стати перед ним і сміливо глянути в вічі?
Яка маячня! На щастя, я втримався і, повернувшись до каюти, простягся на ліжку, щоб угамуватися. Потроху я заспокоївся, але збуджений мозок працював. Зринали спомини з життя на борту «Наутілуса», пригадувалося все добре й лихе, що сталося відтоді, як мене викинуло за борт «Авраама Лінкольна», — підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, мілина, коралове кладовище, Суецький канал, Санторинський острів, критський плавець, бухта Віго, Атлантида, крижані тороси, Південний полюс, крижана тюрма, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахливе затоплення військового корабля разом із його командою!.. Усі події промайнули перед очима, як декорації на сцені, що безнастанно міняються. І на тлі цих дивних подій безмірно виростала постать капітана Немо. Його образ набував надлюдської величі. Це була не моя подоба, це був володар вод, геній морів!
Було вже десь пів до десятої. Голова мені страшенно боліла. Я стиснув її руками й сидів, заплющивши очі. Мені важко було думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів!
У цю мить почулися тихі звуки органа, сумна мелодія — справжній стогін наболілої людської душі, яка хоче порвати з земними зв'язками. Я слухав усім своїм єством, затамувавши подих, пойнятий музикальним екстазом.
Раптом мене вразила одна думка. Адже капітан Немо вийшов із каюти і зараз у салоні! А мені треба буде перейти через салон. І там я зустрінуся з капітаном востаннє. Він може знищити мене одним жестом, прикувати до корабля єдиним словом!
Але зараз продзвонять десяту годину. Пора виходити з каюти й прилучатися до своїх товаришів.
Я вже не вагався — хай навіть капітан Немо стане переді мною. Прочинив тихо двері, а здалося, вони загуркотіли, як грім. Та це, певне, тільки вчувається!
Я пробирався навпомацки темним коридором «Наутілуса», раз у раз зупиняючись, щоб вгамувати стукіт серця. Діставшися дверей салону, обережно їх відхилив. Темно. Тихо лунали акорди. Капітан Немо сидів за органом. Він мене не бачив. Він так захопився музикою, що, мабуть, не помітив би мене й при яскравому світлі.
Я тихо ступав по м'якому килимові, пильнуючи, щоб чогось не зачепити. Треба було п'ять хвилин, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки. Я вже брався відчинити їх, аж тут важке зітхання капітана Немо прикувало мене до місця. Я догадався — він підводиться, — і навіть розгледів його невиразну постать — тоненьке пасмо світла з бібліотеки проникало до салону. Схрестивши на грудях руки, капітан мовчки ішов просто на мене — не йшов, а скорше плив, як мара. Від ридання йому здіймалися груди. І до мене долинули слова — останні слова, які я почув од нього:
— Господи всемогущий! Досить! Досить!
Що це? Голос сумління, що все ж таки мучило його душу? Приголомшений, я кинувся в бібліотеку, проскочив трапом та верхнім коридором і добіг до човна, де вже чекали на мене товариші.
— Рушаймо! Рушаймо! — крикнув я.
— Зараз! — відповів канадець.
Ми герметично зачинили люка і англійським ключем, що його захопив Нед Ленд, загвинтили гайки. Потому зачинили отвір у кабіні човна, і канадець заходився відкручувати шворні, які з'єднували човен із «Наутілусом».
Раптом ізсередини судна долинув якийсь шум, тривожні вигуки. Що там скоїлося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув — канадець всунув мені до рук ножа.
— Так, — прошепотів я, — краще померти!
Канадець покинув одгвинчувати шворні, і я почув одне слово, раз у раз проказуване, — страшне слово, з якого я збагнув причину тривоги, що охопила «Наутілус». Не ми тому причиною!
— Мальстрем! Мальстрем! — вигукнув я.
Мальстрем! Чи може бути щось для нас жахливіше? Виходить, ми опинилися в найнебезпечніших водах Норвезького узбережжя? Невже «Наутілус» затягне у вир, у безодню, і саме тоді, коли човен наш ось-ось відділиться од нього?
Відомо, що тут морські води, затиснені під час припливу між Лофотенськими та Фарерськими островами, ринуть із страшенною силою. Вони утворюють вир, згубний для всіх суден. Звідусіль котяться сюди знавіснілі хвилі. З них і утворюється безодня, яку влучно називають «пупом океану»; цей несамовитий крутіж засмоктує геть усе, що пливе на віддалі п'ятнадцяти кілометрів. Вир затягує не тільки судна, а й китів та полярних білих ведмедів.
Саме сюди, — може, мимоволі, а може, й навмисне — привів капітан Немо свого «Наутілуса». Він крутився по спіралі, і радіус її чимдалі меншав. І наш човен, що ледве тримався судна, кружеляв із запаморочливою швидкістю. Я відчував це. Голова пішла обертом. Мене огорнув невимовний жах, кров похолола в жилах, тіло вкрилося, наче в агонії, холодним потом! Який шум розлягався довкола нашого вутлого човника! Яке ревіння відлунювало на багато миль! Який гуркіт валів, що розбивалися в гостре верхів'я підводних скель! Тут розлітаються в друзки найтвердіші тіла, тут стовбури дерев трощаться на терміття!
Яке пекло! Нас шпурляло, мов ту пір'їну! «Наутілус» борсався, ніби людська істота. Його крицеві м'язи тріщали. Часом він ставав сторчма, а за ним — і ми!
— Треба добре загвинтити гайки, — сказав Нед. — Тримаючись «Наутілуса», ми можемо врятуватися!..
Не встиг він докінчити, як почувся тріск. Гайки зірвало, човна підхопило з води і, неначе камінь із пращі, шпурнуло в самісінький вир!
Я вдарився головою в залізну снасть човна і тут же знепритомнів.
XXIII
ЗАКІНЧЕННЯ
От і скінчилася наша підводна мандрівка. Що сталося тієї ночі, як вибрався човен із страшного виру, як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з безодні — не знаю. А коли я прийшов до пам'яті, то лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обидва мої товариші, живі й здорові, були при мені й тисли мені руки. Ми палко поцілувалися.
О цій порі року ми не могли й думати про повернення до Франції. Пароплави ходили між північною й південною Норвегією дуже зрідка. Тож треба було ждати судна, котре пристає до Північного мису раз на два тижні.