Страница 89 из 129
Бертгольд озирнувся, хоч добре знав, що в ресторані нікого з сторонніх нема. Притишивши голос до шепотіння, він пояснив:
— Це така штука, що одна батарея може сидіти десь у лісах Баварії і спокійно і методично руйнувати Лондон.
Побачивши на обличчі Генріха щире здивування, Бертгольд розсміявся:
— Так, так, мій любий! Літаючі снаряди! Люди сидять десь під Берліном і по радіо спрямовують снаряди саме туди, куди їм потрібно лягти. За допомогою цих снарядів ми примусимо капітулювати всіх наших ворогів… Звичайно, про те, що я тобі зараз сказав, ніхто не повинен знати, навіть твої найближчі друзі.
— У мене їх майже немає, майн фатер. Генерал погрозився виделкою:
— А та молода француженка в Сан-Ремі? Гадаєш, не знаю?
— Вона цікавилася більше квітами, ніж снарядами, як і кожна молода дівчина… І, крім того, вона кілька днів тому загинула.
— Загинула? Як?
— На неї наскочила якась машина…
Коли б Бертгольд у цю мить не схилився над тарілкою, він помітив би, як зблід його майбутній зять, побачивши на обличчі свого названого батька зловтішну, багатозначну посмішку.
— Ну що ж, вип'ємо за упокій її душі! — перехилив Бертгольд фужер з вином.
Генріх не доторкнувся до свого бокала. Йому ще багато про що треба було поговорити.
— Ви досі тільки розпитували, майн фатер, — сказав він після хвилинної мовчанки, — і не пояснили, чому ви, так несподівано для мене, опинилися у Франції?
— Нові обставини вимагають роботи по-новому, а у нас телепнів у СД хоч відбавляй. Панькаються з цими макі, місяцями тримають заложників, коли їх пачками і привселюдно треба стріляти і вішати! От і доводиться самому їздити, так би мовити, давати настанови. Заїду ще до Парижа, а звідти вже додому. І чекаю від тебе нової адреси. Там, на півночі Італії, у мене е друзі, з якими я хотів би тебе познайомити. Стривай, де, ти кажеш, стоятиме ваша дивізія?
— Кастель ла Фонте…
— Кастель ла Фонте?.. Та у мене ж там є добрий знайомий і дуже впливовий! Якщо граф Рамоні зараз не в Римі, а у себе в замку, ти матимеш нагоду з ним познайомитись. Я зараз напишу йому кілька слів.
Бертгольд витяг блокнот і написав записку.
— З Рамоні познайомся обов'язково. Він ніби стоїть поза партіями і політикою, але, насправді, є одним з керівників і натхненників руху чорносорочечників. Тому ми його так і цінуємо.
За десертом Бертгольд знову повернувся до розмови про події на фронтах. Він ще раз підкреслив, що покладає великі надії на нову зброю, проте закликав Генріха бути готовим до всього і, відповідно до обставин, будувати свої дальші плани.
Вже прощаючись, Бертгольд ще раз нагадав:
— Так пам'ятай, Генріх, все, що б не трапилось, ми з тобою повинні зустріти як люди завбачливі і розсудливі. Скорочуй витрати, бережи кожен долар. Можливо, нам всім доведеться переїхати до Швейцарії, і тоді наші заощадження дуже здадуться.
«Ще один пацюк, що збирається тікати з корабля» — відзначив про себе Генріх.
На прощання майбутній зять і тесть обнялись і розцілувалися. Бертгольд, як завжди, в останню хвилину розчулився:
— Бережи себе, і не тільки від партизанських куль, а й від італійок. Вони, кажуть, непогані. Про француженку, будь певен, я Лорі не скажу нічого. Всі ми грішні! Але в своїх грішках будь все-таки поміркованим, адже на тебе чекатиме молода дружина.
Бертгольд з своєю охороною від'їхав перший. Генріху довелося трохи затриматися, поки поснідав Курт. І знову його машина помчала на південь.
ПЕРЕД НОВИМ ЗАВДАННЯМ
До містечка Кастель ла Фонте Генріх прибув надвечір. Сонце вже сховалося за гори — лише на сніговій вершині Гранд-Парадіссо ще затрималось його золотисто-рожеве проміння. Нижче гору огортав товстий шар хмар. Вони ніби перерізували її надвоє, і тому здавалося, що сама вершина вільно плаває в повітрі, ніби вінець, підтримуваний невидимими руками. І як у вінці коштовне каміння, так мінилися на засніженій вершині гами золотавих і рожевих тонів.
Гранд-Парадіссо ніби замикала кільце гір, що з усіх боків оточували велику буйнозелену долину, поділену на дві рівні частини стрічкою не широкої, але бурхливої гірської ріки. Лише перед містечком ріка уповільнювала свій біг і дедалі все тихше несла свої чисті, прозорі, мов кришталь, води.
Стояла та передвечірня тиша, коли навіть легенький подув вітру не прошелестить листям дерев, щоб не порушити того дивовижного спокою в природі, який буває тільки на спаді літа, після спеки задушливого і ще довгого серпневого дня.
І як дисонанс, як нагадування про те, що точиться війна, що бомби з літаків і снаряди з гармат десь ще вбивають людей, руйнують міста і села, як щось зовсім чужорідне і тому особливо помітне — дорогу біля самого містечка перетинав довгий шлагбаум. Впоперек пофарбований білими і чорними смугами, він скидався на траурний знак по спокою в світі.
І поруч бетонований бункер, як огидний прищ на тілі природи. А метрів за п'ятдесят — другий, за ним — третій, четвертий, п'ятий… Мальовниче містечко, яке ще так недавно вабило своєю красою тисячі людей, що приїздили сюди відпочити і подихати прозорим, п'янким повітрям, зусиллями тих-таки людей перетворилося на своєрідну фортецю, таку чужу всьому навколишньому, таку дисонуючу.
Вулицями містечка сновигали заклопотані солдати — озброєні, в щільно застебнутих мундирах, спітнілі і закурені. Часом проходили чорносорочечники. Здавалося, що в містечку не лишилося жодної цивільної людини.
Штаб дивізії містився в приміщенні колишнього готелю на центральній вулиці. Знайшовши кабінет Лютца, Генріх постукав.
— Заходьте! — долинув з-за зачинених дверей добре знайомий і зараз трохи сердитий голос.
— Гер гауптман, дозвольте звернутися! — жартома відкозиряв Генріх.
— Нарешті! — схопився з місця Лютц. — Як я скучив за тобою, невтомний мандрівнику!
Після довгих потисків рук, взаємних привітань, запитань про здоров'я, звичайних після розлуки, офіцери коротко розповіли один одному про все, що трапилось з ними за той час, поки вони не бачились. Жоден з них ще не назвав імені Моніки, ніби боячись порушувати цю тему. Нарешті, Генріх не витримав.
— Ти нічого більше мені не скажеш, крім того, що написав? — тихо запитав він Лютца.
— Усі мої спроби дізнатися, кому належала машина, що її збила, були марні. Міллер провів якесь розслідування, але, як він каже, без жодних наслідків… На похороні я був з цим огидним Кубісом. Мені до болю було образливо, коли він поклав на могилу вінок від тебе! Ховали її надвечір, перед заходом сонця, і мені на якусь мить здалося, що в нього руки червоні від крові.
Генріх підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на снігову вершину Гранд-Парадіссо. Лютц не наважувався порушити мовчанки.
— Гер Гольдрінг? — почувся голос генерала.
Генріх озирнувся. Еверс стояв на порозі свого кабінету, вже в кашкеті — очевидно, він збирався додому.
— Яволь, гер генерал, десять хвилин тому прибув з Парижа.
— Прошу до мене!
Не знімаючи кашкета, генерал сів на своє звичайне місце біля письмового стола і жестом вказав своєму офіцеру для особливих доручень на стілець навпроти.
— Що ви мені привезли від мого друга з Парижа?
Генріх переказав слова Гундера.
Якщо перша фраза про здоров'я самого Гундера викликала явне задоволення генерала, то друга, про клімат північної Італії, який має добре вплинути на самопочуття Еверса, викликала зовсім іншу реакцію.
— Людям завжди здається, що там хороше, де їх немає, — роздратовано зауважив він і підвівся. — Дуже вдячний, гер обер-лейтенант! Ну, а тепер відпочивайте, завтра доведеться братися за роботу, її у нас тепер вистачає!
Лютц чекав, поки Генріх закінчить розмову з генералом.
— А як справа з квартирою? — запитав його Генріх, коли вони лишилися вдвох.
— Дуже погано, як і все тут. Хотів щось тобі підшукати, але нічого пристойного знайти не міг. Сьогодні заночуєш у мене, а завтра сам щось знайдеш.