Страница 81 из 129
Про негайний наступ на макі, що захопили перевал, нічого було й думати, бо, за свідченнями Грекхе, їх було більше роти, озброєних автоматами і кулеметами.
Отже, треба було повертатися до штабу, добре розробити план операції, а вже потім спробувати рятувати становище.
Залишивши роту свого резерву на допомогу єгерям, Еверс повернувся до Сан-Ремі, щоб почути повідомлення про ще два напади: на залогу, що охороняла міст через річку поблизу Сан-Ремі, і на заставу біля невеличкого роз'їзду в десяти кілометрах від Шамбері. Напад на залогу біля мосту, правда, закінчився для макі невдало, але на тлі всіх інших невдач сьогоднішнього дня цей маленький успіх здавався випадковим.
Парадні мундири, в яких зустріли офіцери генерала по його поверненні, мали за таких умов зовсім недоречний вигляд.
Еверс лютував. Адже йшлося про добре організовану операцію досить великих сил макі, які зуміли не тільки домогтися перемоги в трьох випадках з чотирьох, а й викликати розгубленість в штабі дивізії, у нього самого. Він уявляв, як прикро йому буде доповідати про все це командуючому корпусом, який і так жартома прозвав Еверса командиром «курортної дивізії».
Дещо заспокоїв Еверса Міллер. По лінії служби СД він ввечері одержав повідомлення, що макі, очевидно за вказівками єдиного центру, ранком цього дня вчинили напади не тільки на ділянці, яку охороняла дивізія Еверса, а й по всіх передгірських районах. Міллеру, як і всьому гестапо, було запропоновано максимально посилити боротьбу з партизанами, заарештувати всіх запідозрених у будь-яких зв'язках з ними, і взагалі посилити режим.
А радіо цілий день не замовкало. Бравурні марші диктори переривали, щоб порадувати слухачів успішним просуванням танкових колон у напрямі на нікому не відому Ольховатку, яка має відкрити німецькій армії шлях на Курськ. Повідомлення підкреслювали, що операція розвивається по зарані наміченому плану, хоча радянські війська і чинять шалений опір.
Ввечері до Генріха зайшов Кубіс. Він був у тому піднесеному настрої, який свідчив, що гауптман нещодавно прийняв потрібну дозу морфію: очі його блищали, рухи були поривчасті, все обличчя дихало веселим збудженням.
— Я прийшов до вас, бароне, щоб поскаржитись на генерала Бертгольда, — жартівливо почав Кубіс ще з порога. — Коли він агітував мене їхати до Сан-Ремі, він обіцяв мені відпочинок, тихе, майже мирне життя і всілякі блага. А я потрапив в обстановку, яка нагадує мені далеку Білорусію.
— Кубіс, ви не оригінальні! Цю скаргу я чую від вас з першого дня нашої зустрічі.
— І буду скаржитись!
— Зате маєте приємні новини з Східного фронту, — кинув Генріх.
— Приємні? Ви справді такої думки^
— Хіба ви не слухали радіо?
— Саме тому, що слухав, не виключаючи цілий день, — аж голова розболілася! — саме тому я не можу назвати вісті з Східного фронту втішними. Ви не фронтовик, бароне, а розвідник. Коли вам говорять, що за день ударна група прориву просунулася з боями на чотири кілометри, що це означає, по-вашому?
— Що противник відходить, а ми наступаємо!
— Ех, не було вас у перші дні війни! Ви б тоді знали, що значить наступ: ранком ви чуєте, що ми перейшли кордон; вдень — що заглибилися на тридцять кілометрів; ввечері вам сповіщають, що взято місто, яке від кордону на відстані сорока кілометрів. Оце був наступ! А тепер за весь день — на чотири кілометри. Але до всіх чортів цей Східний фронт, радіо і все таке інше! Набридло! Я прийшов до вас зовсім не за тим, щоб аналізувати дії нашого командування. Чи не повечеряємо ми з вами, Гольдрінг?
— Признатися, настрій у мене зовсім не такий, щоб іти до ресторану…
— Ну, тоді… — Кубіс замовк.
Обличчя його скривилося в лукаву гримасу.
— Ви щось маєте сказати? — запитав, посміхаючись, Генріх, хоч наперед знав, про що йтиме мова.
— Тут я приніс розписку на п'ятдесят марок. Усього на п'ятдесят, бароне! Отже, разом з усіма попередніми за мною буде шістсот двадцять. Згодьтеся, що це не так багато!
— Куди ви діваєте гроші, Кубіс? Пробачте, що я про це запитую, але мені просто цікаво знати, куди можна за якісь півтора місяця витратити в Сан-Ремі офіцерське жалування і поверх нього щось з двісті марок? Раніше ви хоч грали в карти…
— Мій любий бароне! Мій любий і, виявляється, такий наївний друже! Коли б ми з вами потрапили навіть не в Сан-Ремі, а в найглухіше село, де було б не більше п'яти-шести будинків, я все рівно перелічив би вам тридцять три способи, як можна щодня витратити сотню, а то й більше марок!
Генріх розсміявся:
— Коли поставити собі за мету будь-що витратити певну суму, то, напевне, і я б зміг щось вигадати! Але ж треба, щоб це давало якесь задоволення.
— А я одержую задоволення вже від того, що не гроші мною володіють, а я грішми. Ну, які в мене радощі в житті, я вас питаю? Роботу я ненавиджу — не тільки цю, що я виконую зараз, а всіляку, будь-яку! Жінки мені набридли, а я їм. Що ж мені лишилося? Вино і морфій! Все! Так на якого дідька я берегтиму гроші? Щоб мій єдиний брат, одержавши після мене спадщину, назвав мене йолопом?
— А по-моєму, у вас зараз цікава робота, Кубіс!
— Коли я вчився, готуючись стати пастором, щоб молитвами рятувати людські душі, вони, ці душі, здавалися мені куди цікавішими, ніж зараз, коли я засобами гестапо спроваджую їх на той світ.
— Ви цинік, Кубіс!
— Називайте, як хочете. Але люди стали страшенно нецікаві! Запевняю, в карному розшукові працювати веселіше, ніж у нас. Ну, що цікавого? Викличеш когось на допит. Всілякі там вправи робиш з ним, а він тобі або мовчить, або белькоче щось про Францію, народ, свободу! Нудно ж це, Гольдрінг! Повірте мені. Моя батьківщина це перший-ліпший ресторан, де мені дадуть смачно попоїсти і почастують добрим вином. «Дове бене — дове патріа». Де добре — там батьківщина. Пам'ятаєте цей афоризм? А він вмирає і кричить: «За Францію!» Та Франція навіть не знає, хто він за один, і, можливо, ніколи й не дізнається, що я його з скелі шпурнув! Люди стали одноманітні й нудні. Навіть ваша пасія, бароне!
— Яка пасія?
— Не прикидайтеся наївним, фон Гольдрінг! Мені відомо про цю француженку з ресторану більше, ніж вам.
— Я вас не розумію, Кубіс, — похмуро сказав Генріх. — Ми бачимося майже щодня, в скрутних випадках ви йдете до мене, знаючи, що я завжди радий допомогти вам, а водночас у вас від мене є якісь таємниці… Ви мені їх не говоріть, коли не можна, але я прошу тоді й не натякати на них.
Генріх ображено замовк.
— Вперше я вас бачу сердитим, бароне. А я і не збираюся від вас нічого приховувати. А про ваші симпатії до мадемуазель я дізнався випадково, коли вирішив заарештувати її.
— Заарештувати Моніку? За що?
— Погодьтеся, бароне, якщо ми перехоплюємо три листи цієї красуні і в усіх трьох йдеться про погану погоду і про підвищені ціни на ринку, хоч погода стоїть чудесна, а ціни незмінно високі, то ми можемо поцікавитися, звідки такий інтерес у мадемуазель до метеорології і економіки?
— І цього, ви вважаєте, досить, щоб заарештувати дівчину?
— До цього додалося б те, що вона сказала б на допиті… Але Міллер, дізнавшись про моє рішення, не погодився зі мною, пославшись на ваші симпатії до мадемуазель. Вас, Гольдрінг, він чомусь побоюється! От і вся таємниця.
— І коли ви збиралися її заарештувати?
— Сьогодні. Адже ми маємо виконати наказа про посилення репресій проти макі і їхніх друзів… Так даєте п'ятдесят марок, бароне, чи, розсердившись, покараєте мене голодним вечором?
— Ви ж знаєте, що я вам ніколи ще не відмовляв. І не відмовлю. Тільки я просив би вас не приховувати від мене хоча б того, що стосується мене навіть частково.
— Буде виконано! — по-військовому відповів Кубіс. — Вважатиму це процентами за позичений капітал!
— Вважайте це просто обов'язком друга! Одержавши п'ятдесят марок, Кубіс вийшов з номера, весело насвистуючи якусь мелодію.
Годинник показував без чверті десять, і Генріх спустився в ресторан, сподіваючись побачити Моніку. Але дівчини в залі не було — мадам Тарваль сказала, що вона у себе.