Страница 47 из 54
— Це капітан Неш. Норман Неш. Він дістав наказ не спускати з нас очей.
— Моє шанування. — Неш торкнувся непевно простягненої йому руки. Затримав погляд на обличчі Тетяни, але більш нічого не додав.
— Може, сядете? — Дівчина зніяковіло всміхнулася.
— Е-е... дякую. — Неш напружено сів на край диванчика. Зовні здавалося, ніби він пригадує, як поводитись у таких випадках, коли нема чого сказати. Він помацав бічну кишеню піджака і видобув звідти пачку «Плейєрс».
— Сигарету... е-е... не бажаєте? — Він розітнув целофан порівняно чистим нігтем великого пальця, стягнув сріблястий папір і виштовхнув назовні сигарети. Дівчина пристала на пропозицію, тож другою рукою Неш із запопадливою швидкістю продавця автомобілів клацнув запальничкою. Тоді поглянув угору на Бонда, який, обіпершись на двері, спостерігав за цим незграбним зніяковілим чоловіком, який тримав сигарети й запальничку в такий спосіб, як ото ватагові індіанського племені пропонують скляне намисто.
— А ви, приятелю?
— Дякую,— відгукнувся Бонд, який терпіти не міг вірджінського тютюну, але ладен був зробити що завгодно, аби тільки допомогти Нешу почутися трохи легше. Він узяв сигарету й запалив її. Кадри мають якось дати собі раду з цією чудернацькою рибою, яка запливла у води служби. І як тільки отакому лопухові вдається крутитися в напівдипломатичному товаристві Трієста?
— У вас вигляд тренованої людини, Неше,— якось непереконливо мовив Бонд. — Теніс?
— Плавання.
— Давно в Трієсті?
І знову вогник у безбарвних очах.
— Близько трьох років.
— Цікава робота?
— Часом цікава. Ви ж знаєте, як воно ведеться, приятелю. Бонд сушив собі голову тим, як віднадити Неша від отого «приятелю» і не міг знайти способу. Запала мовчанка.
Неш, як видно, відчув, що тепер знов його черга щось казати. Він видобув з кишені газетну вирізку й передав її Бондові. То була перша сторінка «Корр'єре делла сера».
— Ви цього ще не бачили, приятелю? — Його очі знову зблиснули і згасли. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері були зовсім свіжі:
«Terrible esplosione in Istanbul. Ufficio Sovietico distrutto. Tutti і presenti uccisi»...
Решти тексту Бонд не зміг зрозуміти. Він повернув вирізку. Що знає цей чоловік? Краще тримати його як «сильну руку» і не більше.
— Кепські справи,— кинув він. — Певне, газова магістраль. Перед очима Бонда знову виник сороміцький живіт бомби, що випинався із стелі тунельного алькова, і дроти, які тяглися від підземної дамби аж до вимикача в шухляді Керімового столу. Вчора по обіді, коли Темпо нарешті додзвонився, хтось натиснув на нього. Хто? Старший клерк? А може, вони кинули жереб, а потім усі разом стояли колом, спостерігаючи, як рука виконавця загальної помсти пішла вниз і в цю ж мить на вулиці Книг, що на вершині гори, розлігся могутній вибух. А там, у прохолодній кімнаті, їхні очі виблискували гнівом, приберігаючи сльози для нічної темряви. Передусім — помста. А пацюки? Скільки тисяч їх загинуло в тунелі? О котрій годині це сталося? Близько четвертої. Чи відбувалася в цей час денна нарада? Троє загиблих у тому приміщенні. А скільки ще в цілому будинку? І серед них, напевне, й Тетянині друзі. Треба приховати від неї цю новину. Чи спостерігав усе те Дарко з вікна Валгалли? І який тріумфальний регіт пішов луною від стін! У кожному разі Керім забрав з собою чимало їхніх життів.
Неш уважно спостерігав за його реакцією.
— Атож, мабуть, це була газова магістраль,— байдужне мовив він. У коридорі задзеленчав ручний дзвоник.
— Deuxieme service. Deuxieme service. Prenez vos places, s'il vous plait. Бонд поглянув на бліде обличчя Тетяни. Очі дівчини виразно благали звільнити її від присутності цього незграбного, некультурного чоловіка.
— Як ви дивитесь на те, щоб підобідати? — запитав Бонд. Тетяна одразу ж підхопилася.
— А ви, Неше?
Той був уже на ногах.
— Я вже поїв. Дякую, приятелю. Я хотів би освоїтись у цьому поїзді. Чи провідник... ну, ви розумієте... — Він зробив жест, ніби рахував між пальцями гроші.
— О, так, він охоче йде на співробітництво,— відповів Бонд. Він сягнув рукою до верхньої полиці і зняв звідти невеликий важкий чемоданчик. Тоді відчинив перед Нешем двері. — Побачимося згодом.
Той вийшов у коридор і кинув уже звідти:
— Я теж на це сподіваюся, приятелю. — Потім повернув ліворуч і, широко ступаючи, пішов коридором, злегка похитуючись у такт із гойданням вагона. Руки він тримав у кишенях штанів, а на тугих золотистих кучерях у нього на потилиці весело висявало сонце.
Бонд і Тетяна пішли вагонами, вщерть забитими людьми, що поверталися з вакацій. У коридорах третього класу пасажири сиділи на своїх речах, теревенили, плямкали апельсинами й вгризались у черстві на вигляд сандвічі із кружальцями салямі, що вистромлювалися по краях булочок. Чоловіки пильно розглядали Тетяну, а жінки допитливо оцінювали Бонда, гадаючи, чи добре він догодив їй.
У вагоні-ресторані Бонд замовив коктейлі «амерікано» і пляшку к'янті. Подали чудові європейські hors d'oiuvres. Тетяна трохи розвеселилась.
— Кумедний тип...
Бонд спостерігав, як вона вибирає закуски.
— Але добре, що він до нас приєднався. У мене з'являється шанс трохи поспати. Як тільки ми повернемося додому, я маю намір не вилазити з ліжка цілий тиждень.
— Він мені не подобається,— мовила дівчина байдужим тоном. — Він некультурный. Я не довіряю його очам.
— Для тебе ніхто не буде досить культурний,— від душі розсміявся Бонд.
— Ти знав його раніше?
— Ні. Але він належить до нашої фірми.
— Як, ти сказав, його звуть?
— Неш. Норман Неш.
— А пишеться Наш? — Вона вимовила окремо кожну літеру.
— Так.
— Сподіваюсь, ти знаєш, що це означає російською мовою? — В очах дівчини майнув подив. — Наш. У розвідці «наш» — це один із спільників А от «свой» вживається щодо того, хто є одним з «них», цебто належить до ворожого табору. Цей чоловік називає себе «наш». Це — погано.
Бонд іронічно посміхнувся.
— Слухай, Таню, ти вишукуєш надзвичайні причини, аби люди тобі не подобались. Неш — досить поширене прізвище серед англійців. Він абсолютно безпечний і доволі сильний, щоб виконувати своє завдання.
Тетяна відкопилила губу й зосередилася на їжі.
Подали tagliatelli, вино, а потім смачний ескалоп.
— О, яка смакота,— мовила вона. — Відколи я виїхала в Росії, мною править шлунок. Джеймсе, ти подбаєш, щоб я не надто погладшала? Не даси мені обважніти, бо тоді з мене не буде пуття в коханні. Зважай на це, а то я тільки те й робитиму, що їстиму та їстиму, та ще спатиму цілі дні. Ти битимеш мене, якщо я забагато їстиму?
— Звісно, битиму.
Тетяна зморщила ніс. Бонд відчув м'який дотик її литки. З-під сором'язливо опущених вій на нього твердо дивились її великі очі.
— Будь ласка, розплатися,— сказала вона. — Я хочу спати. Поїзд зупинився в Местре, де починалися канали. Завантажена по вінця гондола повільно посувалася дзеркальною поверхнею води до міста.
— Але ж ми наближаємося до Венеції,— заперечив Бонд. — Хіба тобі не хочеться її побачити?
— Це буде тільки станція, Венецію я побачу іншим разом. А зараз я хочу любові. Будь ласка, Джеймсе. — Тетяна нахилилася до нього і обняла його однією рукою. —Дай мені те, чого я хочу. У нас залишилося так мало часу!
Потім знову виникло відчуття маленької кімнати, до якої долинали пахощі моря, що вливалися крізь відчинене вікно. Зсунута завіска пурхала разом з поривами вітру. І знов на підлогу впали дві купки одягу, а на диванчику сплелися, щось шепочучи, двоє тіл. Руки повільно блукали, допомагаючи тілам сплестись у любовний клубок. Поїзд торохкотів на стрілках і, коли він уже в'їжджав під лунке склепіння станції Венеція, з вуст коханців вихопився останній відчайдушний зойк. А поза стінами їхньої манюсінької кімнатки чулося металічне брязкання, човгання багатьох ніг, і все те помалу затихало вві сні.