Страница 37 из 54
— О ні, це було б некультурно. Вони під ліжком.
— Гаразд, якщо ви гадаєте, що вийдете з цієї кімнати без того, щоб... Не доказавши фрази, він підвівся й дістав із шафи темно-голубий шовковий коротенький халат, який звичайно носив замість піжами.
— Те, що ви пропонуєте,— некультурно.
— Он воно що! — Бонд не приховував сарказму. Він підійшов до ліжка і присунув упритул до нього стільця. — Добре, я скажу вам дещо культурное. Ви — одна з найвродливіших жінок у світі.
Дівчина знову зашарілась, хоча й дивилася на нього цілком серйозно.
— Ви кажете правду? А я гадаю, що в мене завеликий рот. Я така ж гарна, як і західні дівчата? Одного разу мені сказали, що я схожа на Грету Гарбо. Це правда?
— Ви краща, — відповів Бонд. — У вашому обличчі більше життя. І ваш рот не завеликий, а якраз у міру. Принаймні для мене.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете «більше життя»? Бонд подумав, що він не сприймає її як російську шпигунку. Здавалося, вона не виявляє стриманості, властивої цій професії. Ніякої холоднокровності, ніякого розрахунку. Дівчина справляла враження веселої, щирої серцем людини. Він добирав потрібні слова.
— У ваших очах — веселощі і втіха,— непереконливо промовив він.
— Це цікаво. — Тетяна прибрала серйозного вигляду. — В Росії небагато веселощів і втіх. Там про ці речі взагалі ніхто не говорить. Досі мені про це ніхто не казав.
Веселощі? — подумала вона. Після останніх двох місяців? Невже вона ще може мати веселий вигляд? А втім, це правда, світло живе в її серці. А може, вона просто розкута від природи? Або це має відношення до чоловіка, якого вона досі ніколи не бачила? Полегкість, яку він приніс після жахливих роздумів про її тяжкий обов'язок? Усе виявилося набагато простіше, ніж уявлялося. Він легко перетворив усе на забаву з присмаком небезпеки. Бонд виявився страшенно симпатичним і мав дуже чистий вигляд. Чи пробачить він їй цю комедію, коли вони потраплять до Лондона і вона признається, що її підіслали спокусити його? Визначено навіть ніч, коли вона мала це зробити, а також номер кімнати. Схоже, він цим не переймається. Для неї це єдиний шлях потрапити до Англії і виконати завдання СМЕРШу. Веселощі і втіха в її очах? А чом би й ні? Цілком можливо. Бути на самоті з таким чоловіком, а в душі — прекрасне відчуття свободи, коли знаєш, що за це тебе не покарають... Таке справді страшенно збуджує.
— Ви такий симпатичний, як... — почала вона, шукаючи порівняння, яке потішило б його. — Як... американська кінозірка! Його реакція її дуже здивувала.
— Ради всього святого! Це найгірша образа, якої ви можете завдати чоловікові!
Вона поспішила виправити свою помилку. Дивина, та й годі — комплімент не припав йому до душі! Хіба на Заході не хочуть бути схожими на кінозірок?
— Я невдало висловилася,— схаменулась Тетяна. — Я хотіла сказати вам приємне. Насправді ви схожий на мого улюбленого літературного героя з книжки Лєрмонтова. Я вам потім розповім.
Потім? Бонд подумав, що час братися до діла.
— А тепер, Тетяно, слухайте уважно. — Він намагався не дивитись на прекрасне обличчя на подушці і зосередив свій погляд на її підборідді. — Нам треба припинити цю гру й бути серйозними. Що все це означає? Ви справді маєте намір поїхати зі мною до Англії? — Він поглянув їй в обличчя і зробив фатальну помилку.
Вона знову широко й з біса простодушно розплющила очі.
— Так, справді.
— Ох! — Ця відповідь зненацька роззброїла Бонда, і він непевно запитав: — Ви цього певні?
— Так. — І знов погляд її був щирий. Вона припинила флірт.
— І ви не боїтеся?
Він бачив, як на її очі набігла тінь. Та це було не те, що він думав. Тетяна мала пам'ятати про свою роль і боятися того, що робить. Залякана. Ця словесна гра звучала так просто, але в цю хвилину Тетяні було непереливки. Яка невдача! Вона вирішила піти на компроміс.
— Так, я боюся. Але тепер не дуже. Ви мене захищатимете. Я не маю в цьому сумніву.
— Атож, звісно, захищатиму. — Бонд згадав про її родичів у Росії і відразу відкинув цю думку. Що він робить? Намагається відрадити її від переходу? Він вирішив не замислюватись про наслідки її вчинку. — Не бачу підстав для хвилювання. Я про вас піклуватимусь.
І ось постало питання, від якого він досі ухилявся. Бонд відчував дивне замішання. Дівчина аж ніяк не відповідала тому образові, який він намалював у своїй уяві. Питати її про це — отже, все зіпсувати. Але треба було щось робити.
— А як з апаратом?
Враження було таке, ніби він ударив її кулаком в обличчя. В її очах зблиснув біль і сльози. Вона натягла на рот простирадло і глухо заговорила крізь тканину. В її погляді був холод.
— То ось чого ви хочете?!
— Послухайте,— Бонд намагався говорити байдужно. — Цей апарат не має нічого спільного з вами і зі мною. Але мої боси в Лондоні хочуть його дістати. — Забувати про безпеку професіонал не має права, тож він заспокійливо пояснив: — Зрештою, це не так уже й важливо. Про апарат вони знають геть усе і вважають, що це в росіян прекрасний винахід. Єдине, що вони хочуть,— це зразок. Адже ваші люди теж копіюють зарубіжні фотоапарати та інші речі. — Боже, як непереконливо все це звучало!
— Тепер брешете ви. — 3 широко розплющеного блакитного ока викотилася сльоза й поповзла м'якенькою щокою вниз і далі на подушку. Тетяна прикрила очі простирадлом.
Бонд простяг свої руки й спробував покласти їх на руки під простирадлом. Вона люто ухилилася від його дотику.
— Чорт забирай, цей клятий апарат! — нетерпляче вигукнув він. — Бога ради, Таню, ви повинні знати, що я маю зробити своє діло. Як кажуть, хоч так, хоч інак. І ми забудемо про все на світі. У нас є про що поговорити. Нам треба підготуватися до подорожі й таке інше. Звісно, мої боси ждуть апарата, інакше не послали б мене сюди забрати вас із ним.
Тетяна рвучко скинула простирадло на плечі. Вона зрозуміла, що забула про свою роботу. Ох, якби він тільки сказав, що доки вона приходитиме до нього, апарат не матиме для нього значення. Але це надто багато, щоб на таке сподіватися. Він має рацію. Йому треба робити свою роботу. А їй — свою. Вона спокійно поглянула на нього.
— Я принесу його. Я не боюся. Не згадуймо більше про це. А тепер послухайте. — Вона випросталась на подушках. — Нам треба вирушити сьогодні вночі. (Вона добре пам'ятала те, чого її навчили). У нас є лише цей шанс. Сьогодні від шостої вечора у мене нічне чергування. Я буду в кабінеті сама й візьму «Спектр».
Очі в Бонда звузилися. Його мозок запрацював на повну потужність, як тільки він подумав про можливі проблеми: де апарат сховати? Як його вивезти першим же літаком після того, як помітять пропажу? Адже росіяни не зупиняться ні перед чим, щоб повернути дівчину та «Спектр». Перекриють дороги до аеропорту. Підкладуть бомбу в літак. Будь-що.
— Це чудово, Таню,— байдужно промовив він. — Ми сховаємо вас і вилетимо першим же рейсом до Лондона завтра вранці.
— Не будьте таким наївним! — Тетяну попередили, що тут починається найважче місце в її ролі. — Ми сядемо в поїзд. «Східний експрес». Він відходить о дев'ятій вечора. Ви не припускаєте, що я детально все обміркувала? Я не хочу залишатися в Стамбулі жодної зайвої хвилини. На світанку ми будемо вже за кордоном. Вам треба дістати квитки й паспорт. Я їхатиму як ваша дружина. — Вона поглянула на нього, не приховуючи щасливого виразу на своєму вродливому обличчі. — Мені подобається така ідея. їхати в одному з купе, про які я стільки читала! Вони, певне, страшенно комфортабельні. Нагадують манюсінькі будиночки на колесах. Вдень ми розмовлятимемо і читатимемо, а вночі ви стоятимете в коридорі й охоронятимете наш будиночок.
— Я робитиму це, як диявол! — запевнив її Бонд. — Але послухайте, Таню, це ж божевілля. Вони просто мусять перехопити нас десь по дорозі. Поїзд іде до Лондона чотири дні й п'ять ночей. Треба придумати щось інше.
— Нічого я не придумуватиму,— категорично заявила дівчина. — Єдиний транспорт, яким я вибиратимуся звідси, це — поїзд. А як вони знайдуть нас, якщо ви розумний?